chrome firefox opera safari iexplorer

Чудеса і чудасії дрогобицьких дерев’яних церков

07 липня 2011 о 18:00

Дерев’яними церквами українців не здивуєш. На наших землях їх близько 3 000. Але два дрогобицькі храми – св. Юра та церква Воздвиження – особливі. Завідувачка відділу пам’яток архітектури музею «Дрогобичина» (саме йому підпорядковані ці дерев’яні пам’ятки архітектури) Леся Летнянчин розповідає: «Дуже часто буває, коли заходять відвідувачі тільки на територію й одразу впевнені, що вже все бачили. Але коли переконаєш зайти в середину (кажемо: «Зайдіть, не сподобається – повернемо гроші за квиток»), то коли виходять – щиро дякують. З дітей ті, хто більш непосидючі, у церквах притихають. Скільки у мене було екскурсій дитячих – на жодній не траплялось такого, щоб бігали, галасували. Всі дуже уважно слухають і розглядають з роззявленими ротами. Як виходять з церкви – вчителі дивуються. Йти геть з церкви не хочуть. І це не те, що більшість, а майже всі».

Дрогобицька церква св. Юрія Змієборця

Церква Юра була закладена у XV ст. У XVII ст. її розбудували, оновивши інтер’єр та екстер’єр. Після розбудови в одному приміщенні з’явилися два незалежні храми. Один головний – св. Юра. Інший, невеличкий, на другому поверсі. Він присвячений Введенію у храм Богородиці. У першому розписи переважно XVII ст., у другій – XVIII.

Художник-реставратор музею «Дрогобиччина» Лев Скоп пояснює, що є різні варіанти тлумачення такого явища. За одним з них кажуть, що не можна правити більш як дві служби на одному престолі. У прибудованій за хорами церковці був ще один престол, де й правили за потреби третю службу. У Софії Київській також є храми з маленькою церковцею наверху. Тож такі прийоми використовувались неодноразово.

Лев Скоп зазначає, що є міф, ніби церкву Юра перевезли цілою з іншого місця. Але це не так. «В чому абсурд, – пояснює художник. – Гелікоптерів не було. Неможливо було храм перенести, церкву розбирали. Фактично брали бруси. Так само робилися нові розписи».

Тобто, в селі Надієво купили бруси від іншої церкви. Там, де закінчується стара церква Юра, прибудували іншу, організувавши таким чином розширення. Оту добудову називають емпорою або приділом.

Архітектор – Григорій, тесля з Дрогобича. Він і збудував храм у теперішньому його вигляді у 1680 році. Настінні розписи у церкві робив Стефан Попович Медицький, а пізніше його син. Є й роботи невідомих авторів.

Лев Скоп зазначає: «Щодо розписів, то вони, знову ж таки, унікальні. І що дуже важливо, – не було такого, як по інших церквах, коли багато разів перемальовували чи домальовували. Галичині було не притаманно перемальовувати ікони. Намагалися зберегти старі. Тут є розпис один, де чоловік певно помер – не домалював. І так лишили. Дуже зворушливо».

Знайомство з церквою ми розпочнемо, власне, з основної, старої частини храму.

Художник-реставратор показує: «Тут є багато групових ікон. Зображеним на них притаманні портретні риси. Причім, всюди, на всіх іконах відтворені і портрети, і пейзажі, і інтер’єри, як і побут та певні життєві цінності тодішніх людей. Це загальна тогочасна тенденція по всій Європі. За принципом, що Бог серед нас, а ми перебуваємо у Бозі. Що це означало? Будь-яка намальована сцена – це були реальні люди, хоча й сакральний сюжет. Можна робити реконструкцію, яким посудом користувались у середині XVII ст.».

Апостоли, яких катують, намальовані як українці

Зупинившись перед іконостасом, Лев Скоп розповів: «Тут знаєш, що є ще дуже цікаве. Є іконостас у кожній церкві. Але тут бачимо таке, чого ніде інде нема. От глянь, є іконостас, а над ним розписи, які ніде не повторюються, окрім тут і у Воздвиженській церкві (другій дерев’яній пам’ятці, підпорядкованій музею). Це муки і страти апостолів.

Он з Варфоломея шкіру здирають. Інших б’ють, катують, каменують. Але знаєш, що тут цікаво. Вони намальовані як українці, з яких знущаються вороги, бо одні кати в тюрбанах, а інші – в капелюхах, як німці чи шведи, розумієш?

Ще дуже цікава сцена зі св. Євангелистом Лукою.

Тут повністю відтворена майстерня художника XVII ст. Є хлопчик, який розтирає пігменти. Всі скляночки і приладдя відтворені скрупульозно документально. Ота посудина на трьох ногах використовувалась для підігріву міздрового клею. Усе точно. Аби було дійсно зрозуміло, що ця постать значить для мирян».

Купол храму присвячений апокаліптичній тематиці

«У куполі – Апокаліпсис, – каже Лев Скоп. – На апокаліптичну тематику, що є новинкою і не так часто до того у церквах малювалось, була мода.

Чому саме у цей час з’явилася церковна мода на Апокаліпсис – потрібно досліджувати. Є така циклічність у моді на певну тему розписів: відродження-забуття. Всюди, не тільки в нас. Тут у церкві ще акафіст (гімн) Богородиці намальований. На нього теж була свого часу мода, він навіть не так в нас був популярний, як в Росії і на Балканах. Акафіст – це радісне величання. І це сер. XVII ст. А от Апокаліпсис – перша половина XVIII ст. От тепер порівняємо настрої. Акафіст Богородиці, гімн і хвала у сер. XVII ст. і Богородицю, яка намальована в Апокаліпсисі першої половини XVIII ст. Є дуже велика різниця у філософії цих зображень. В Акафісті Богородиця возвеличується, а Крилата (так ще називають Апокаліптичну Богородицю відповідно до іконографії) – я би не сказав. Стоїть на півмісяці, навколо змії, страхіття. Радісним оспівуванням це не назвеш. Акафіст Богородиці – це урочиста святковість. Апокаліпсис – урочиста загрозливість. Як нагадування чи передчуття. Різниця між ними – десь 50 років. Це вже малював син Стефана Медицького».

Храмові розписи для мирян були найдостовірнішим джерелом інформації

До розмови приєдналася художник-реставратор музею «Дрогобиччина» Тетяна Думан: «Настільки люди переймались і вірили намальованому, що отак реагували. Узагалі художникам колись дуже сильно довіряли. І на це були вагомі підстави.

По-перше, Стефан Медицький був сином священика. Він дуже добре орієнтувався у всіх богословських питаннях. В родині священика виріс, жив у цій атмосфері. Тим часом, зараз такий доступний для людей живопис в церкві неможливий. От, наприклад, Страшний суд і правдиво зображені грішники (показує). Хто б зараз малював так коханців чи невірних жінок? Люди тепер по-іншому мислять, якимись стереотипами. Знають, що сакральне має малюватися саме так, а не інакше. А тоді достовірність сприймалось як належне, як факт. Без лицемірства визнавалося – таке є, Бог осуджує, чорти за це мучитимуть і нестимеш кару».

Зачепивши тему Страшного суду, Тетяна показує на доволі миролюбиву, хоча зубату пащеку, намальовану над хорами: «Ото Левітан. Його використовували і християнська міфологія, і антична, індійська і так далі – дуже багато. Це прірва, величезна пекельна прірва, яка завжди зображувалась як пащека змії».

Церква Введенія во храм Богородиці у приділі Юріївської

Церква Введенія во храм Богородиці у приділі Юріївської – не менш вражаюча. Скоп розповідає: «Що ми тут маємо? Це незалежна додаткова церква. Там Юрія, тут – Введенія во храм Богородиці. Абсолютно незалежна маленька церковця зі своїм іконостасом. Площа десь 4×4 м2. Тут теж тодішні дрогобичани намальовані.

Це вже початок XVIII ст. Стінопис присвячений трьом Синайським горам та усім біблійним перипетіям, що були з тими горами пов’язані. Ще дуже цікавий момент – от є монастир св. Катерини намальований – він реально існує і точно такий, як на стінописі».

Точне змальовування зовнішнього вигляду монастиря Скоп пояснює тим, що для художників було справою честі правдиво відтворити дійсність: «Ціль у художника була не така, як зараз, коли заходиш у церкву, але тебе нічого не зачіпає. Натомість ти заходив і реально бачив своє життя, переповнене Богом. У стінописі повно таких деталей. Ось, наприклад, переслідують на втечі з Єгипту Богородицю опришки, лісові браття. Певно, собі думають, якась багатенька, зараз касу загребемо і все! (сміється). Але це свідчить, що тут опришків не любили. От маєш реальний документальний факт».

Як у Вірменській церкві Львова всіх дивують знаки Зодіака у стінописах, так у дрогобицькій Введенія во храм є свій міфічний момент – персоніфіковані пори року.

Скоп розповідає: «Це теж унікальна штука. Дивись, тут написано: «Літо рве ябка» і намальований збір урожаю.

У стінописах використовується жива розмовна українська мова

На цьому сюрпризи розписів церкви Введенія не закінчилися: «А ще дивися, – каже художник, – бачиш, верблюди намальовані. І львівські номери автомобільні на верблюдах!».

А далі пояснює, задоволено і по-змовницьки усміхаючись: «Це карта! Зверху стінопис, всі-всі малюнки пронумеровані. Шукаєш номер і читаєш. Карта або переказує сюжет, або тлумачать терміни як словник. От читай: «Бейрут – то єсть Єгипет, велике місто фараонів» – це якщо ти не знаєш, що таке Бейрут. Наступне «Де ангели тіло св. Катерини на гору несли» – це вже пояснення сюжету. Це все – мова місцевих жителів. Коли хтось каже, що вчили виключно старослов’янську – люди говорили і вчились читати не так. Ось глянь: «Мойсей море Червноє розєденив жидам». І так всюди».

Розписи завдяки своїй детальності і відповідності тодішнім реаліям, розкривають і єврейське питання. Лев Скоп пояснює: «Ось тут старозавітні старійшини Мельхісадек і Авраам. Вони багато зодягнені, на головах – тюрбани. Знову ж таки, тюрбани носили модники. Цей головний убір був дуже популярним у Флоренції, усій Європі. І в тюрбанах ходили євреї, які тут жили. В Німеччині їх заставляли носити жидівський одяг, як в гетто. Ковпаки, а на грудях – жовта зірка, щоб зразу було видно, хто то пішов. У нас ходили як хотіли, були в достатку. Їм був ближчий схід, тож носили тюрбани. Тому так зображені два равини, старійшини – Мельхісадек і Аарон. До речі, зараз абсолютно ніхто Мельхісадека не малює, Аарона ніхто не малює. Просто копіюють у греків. У Візантії не було такого культу саме цих постатей».

Церква Воздвиження Чесного Хреста

Церква Воздвиження, що теж підпорядковується музею «Дрогобичина», розташована на одній території з пожежною частиною, яку облаштували на місці колишнього цвинтаря. Храм датується XV-XVII ст.

У Воздвиженській перебудови тривали постійно. З XV ст. збереглись основа храму і вівтарна частина. Приділ, аркада новіші. Вони були зруйновані і відбудовані. Можливо, від пожежі, бо є погорілі балки – так, ніби церква зайнялася від блискавки (горіла зверху). Реставратори запевняють – можна все відбудувати, було навіть дерево. Але не знайшла колишня дирекція коштів, так воно все десь і попропадало.

У церкві правив отець, чиї ікони ставали чудотворними

Історія цього храму тісно пов’язана зі священиком, який малював чудотворні ікони, тут жив і правив – о. Василем Глібкевичем. Таня Думан розповідає: «Священик малював чудотворні ікони. Про це свідчить той факт, що ікони в срібних шатах і короновані золотом. Визнання ікони чудотворною – це цілий ритуал, якого необхідно дотримуватися на всіх етапах. Мають бути свідчення, що від ікони є чуда. Священик має їх зафіксувати. То підтверджують свідки з церковної громади. Подають в єпархію, єпископ ще вище по ієрархії, вирішують коронувати, приїжджає багато священників і сам єпископ. Тоді в церкві коронують чудотворну ікону. Набивають шати, освячують».

Думан додає, що у Воздвиженській церкві теж є те, що більше ніде по галицьких церквах не повторюється – збережені розписи у вівтарній частині.

Церкву розписував священик і богослов, який дуже добре орієнтувався у сучасній йому теології. У вівтарній частині – відтворення розписів у Софії Київській. Тоді була тенденція повернення древніх руських традицій. Глібкевич малював наприкінці XVI –у XVII ст. У вівтарній частині храму зображені Оранта – Богородиці втілення, Софія Премудрість Божа, в картушах (круглих, так само як у Софії Київській) – пророки і чини моління.

Сам священик, судячи зі спогадів про нього, був просто неперевершеним. Скоп розповідає: «Грамотний, хуліганистий був. Про нього багато лишилось дуже цікавих спогадів. Приїхала якось дієцизіальна комісія, вони робили по церквах ревізії: яка ситуація, як править священик, що про нього говорять люди, які образи, що і де. Як зараз їздять, так і колись їздили – чекали, що їх зустрінуть, накриють стола, вони собі добре погостяться і напишуть, як все в церкві файно. А він що зробив? (сміється) Приїхала комісія, а він їх просто виставив. Комісія написала скаргу, що такий-то священик, який має таку поважну славу, а сам у поганій хаті живе». Я не повірила власним вухам і перепитала: «Тобто йому закинули те, що він живе не в такій, як треба, хаті?». На що Скоп відповів: «Ну, а що ти напишеш про таку людину? Ти приїхав, а вона малює, працює в церкві. Каже, прийшли дивитись – дивіться, коли хочете. Постояли, розвернулись та й пішли ті з комісії. Як то мало бути? Священик має свині, корови, їмость їсти наробила, хороми. А він з ними узагалі говорити не хотів».

Є згадка про смерть священика у церковному поминальнику (церковна метрика або братська книга, де вказуються дати смерті і народження, тощо). Переважно пишуть так: енного числа представився раб Божий такий-то. Про Глібкевича ж з дуже великою любов’ю написали: «О такій-то годині помер отець Василь. Він, певно, вже біля Бога. Він, певно, вже на небі».

У Воздвиженській церкві сталося невеличке чудо

У Воздвиженській церкві нещодавно сталося не то співпадіння, не то невеличке чудо – у будь-якому випадку, дуже символічне.

Аби зрозуміти спочатку пояснимо контекст. Уже після смерті о. Василя Глібкевича, у церкві робився ремонт. Проводилося велике свято, можливо – переосвячення храму в 1711 році. Тоді на фасаді церкви викарбували напис: «В церкві святої як на небесі стояти».

Нещодавно Воздвиженську церкву відвідав греко-католицький єпископ Йосип (Мілян), що править зараз у Києві. Скоп розповідає: «Стояв-стояв, і каже: «Слухайте, тут як на небі!». Я йому кажу: «Отче, рівно 300 років назад була та сам історія». І справді, зараз 2011. Хоч карбуй знову на фасаді», – додав, посміхаючись, художник-реставратор Лев Скоп.

Церкви неперевершені, покидати їх не хочеться. Годинами можна вивчати розписи. Скоп каже: «У церквах правлять на Юра, Пасху. Два-три рази на рік. Тут можна взяти шлюб чи замовити службу». Проте художник-реставратор додає: «Ми зробили все можливе, щоб храм не належав громаді чи якійсь конфесії, бо воно б пропало усе – повністю знищили б. Перемальовують, руйнують. У Нагуєвичі поїхати – то це просто жах, що там люди з церквою зробили. До маразму доходить – беруть дерев’яну церкву, по боках набивають срібну бляху, далі золоту, а бані синьою. От вам і Нагуєвичі, мала батьківщина Івана Франка!». Художник-реставратор скрушно пояснив, що дерево, обшите бляхою, запріває: «Помалюйте людину олійною фарбою наглухо – вона вмре. Обшийте церкву бляхою – вона запріє і буде гнити. По всіх районах таке наробили. Людям як щось пороблено – вагонкою, бляхою шиють»

І якщо від нерозумної експлуатації пам’ятки Дрогобича врятувати вдалося, перед негодою церкви виявилися безсилі.

Скоп зазначає: «Найбільший біль і проблема – це те, що терміново необхідно перекривати церкву Юра. Гонтя прогнили, а місяць тому був сильний град і дуже понищив покрівлю. Град був розміром з яйце, а потім дощі. Все набрякло, в самій церкві на підлозі калюжа була. Вода текла по розписах. Якби вони не були укріплені клеями, їх би змило».

Завідуюча відділом пам’яток архітектури музею «Дрогобичина» Леся Летнянчин уточнює: «Наразі у нас є серйозні проблеми з покриттям церкви Юра. Нам підготували розрахунки на перекриття даху новими гонтям, то необхідно не менше 2 млн грн. А крім того – реставрація та інше. Маємо надію на підтримку, бо 12 липня, на Зелені свята нас відвідав міністр культури Михайло Кулиняк, який родом із Дрогобича. Дуже на нього сподіваємося. Побачив на власні очі нашу проблему і, з його слів та за його підтримки, безперечно, до зими церква має бути перекрита».

Тож зараз від волі високопосадовців і від того, чи будуть виконані дані музейникам обіцянки, залежить подальша доля цих містичних і незвичних пам’яток.

Василина Думан, ZIK. 

Фото ZIKу.

30 травня

Інші дати
Народився Богдан Весоловський
(1915, м. Відень, Австрія - 1971) – український композитор, автор численних українських романсів («Прийде ще час», «Чорні очі», «Усміх»).
Розгорнути
Народилася Константина Малицька
(літературні псевдоніми Віра Лебедова, Чайка Дінстрова) (1872, с.Кропивник, Івано-Франківська область – 1947) - українська письменниця, педагог, діячка культурно-освітніх товариств у Галичині.
Чом, чом, чом, О земле ти моя, Кохана ти мені, Кохана ти мені? Чом, чом, чом, О земле ти моя, Чарує так мене Ясна твоя краса? (Костянтина Малицька)
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі