chrome firefox opera safari iexplorer

Сьогодні 165 років з дня народження Миколи Миклухо–Маклая

17 липня 2011 о 09:17

17 липня виповнюється 165 років від дня народження видатного українського вченого–натураліста Миколи Миклухо–Маклая.

Його подорожі та пригоди знайшли відображення в книгах, художніх та документальних фільмах, публіцистиці, у мистецтві, аборигенських килимах, різьбленнях і навіть бумерангах. Це справжня маклаїана — цілий духовний світ, породжений подвижництвом Маклая, який відкритий для всіх, хто прагне пізнавати незвідане. Кожен може взяти з цього багатого світу скільки подужає і залишити в ньому щось своє: враження від подорожей, думки, віднайдені істини...

Людина з Місяця серед папуасів

Коли 20 вересня 1871 року 25–річний українець Микола Миклухо–Маклай висадився на березі затоки Астролябія в Новій Гвінеї, команда російського корабля, з якого він зійшов, прощалася з ним, наче з покійником. Поселившись тут, молодий чоловік дуже ризикував, адже деякі тубільні племена вживали в їжу людське м’ясо, а джунглі буквально кишіли отруйними зміями, павуками та іншими небезпечними тварюками. Окрім цього, Нова Гвінея й досі входить до зони, де лютують тропічні хвороби.

Шансів на виживання у Маклая було дуже мало. Але він вижив. Подружився з тубільцями, вивчив їхню мову, став для них мало не божеством, бо рятував від хвороб, розповідав про далекі світи, навчав вирощувати рис, кукурудзу, гарбузи, користуватися серпом, косою, сокирою, молотком. Досліджував їхній побут, звичаї, а також рослинний i тваринний світ цього тропічного острова. Аборигени називали Миколу Людиною з Місяця.

На острові він прожив майже півтора року. Потім іще двічі навідувався сюди. Під час одного з візитів привіз тубільцям корову, бичка, козу, знаряддя праці. Назвав річку та один із найбільших шляхів Нової Гвінеї іменем Гоголя. А тубільці дали ім’я Маклая одній із бухт та іншій річці. Тут він написав «Антропологічні нотатки про папуасів Берега Маклая у Новій Гвінеї», наніс на карту архіпелаг Задоволених Людей, відкрив деякі нові види рослин.

Вирушаючи до Нової Гвінеї, Маклай ставив перед собою мету зібрати факти, які б підтвердили або заперечили наукову доцільність чи безпідставність полігенізму — течії, що доводила біологічну нерівноцінність рас, підносячи білу до рангу найрозвиненішої в порівняні з іншими.

У результаті своїх антропологічних спостережень дослідник науково довів, що всі раси рівноцінні, таким чином ущент розбивши теоретичні засади полігенізму. За що прибічники цієї течії ладні були його з’їсти живцем, наче папуаси. Проте найчесніший із них Томас Гекслі написав Маклаєві: «Ви один повстали проти цілого легіону полігеністів, і я, що свято вірив у полігенізм, визнаю себе переможеним. Ваші статті з антропології та етнографії папуасів зруйнували все, що я вважав незаперечним. Гірко визнавати себе обеззброєним, але хай живе істина!»

Підкорення Австралії

18 липня 1878 року Маклай після семирічних мандрів прибув до Сіднея. Слава летіла попереду нього, тож на п’ятий континент він ступив уже в статусі знаменитого дослідника. Місцева еліта вважала за честь познайомитися з ним і наввипередки пропонувала свої послуги. Член Верхньої палати парламенту Нового Південного Уельсу, президент Ланнеївського товариства, яке об’єднувало всіх натуралістів, географів, істориків штату, ентомолог і меценат австралійської науки Вільям Джон Маклей узяв мандрівника під свою опіку. Субсидував грошима, надав у його розпорядження один зі своїх будинків на березі бухти Елізабет–Бей. Згодом за вказівкою прем’єр–міністра Нового Південного Уельсу сера Генрі Паркса Маклаю відвели будиночок на території Виставкового центру.

Гостинність Австралії, розуміння місцевою елітою його пошуків та ідей приємно вразили дослідника, тож смертельну втому ніби рукою зняло, відкрилося друге дихання. Він почав читати лекції в навчальних закладах, наукових та культурно–просвітницьких товариствах, на зібраннях промисловців, політиків. Активно пропагував свою ідею створити в Сіднеї Морську біологічну станцію — і знайшов підтримку у вищих австралійських колах. Держава виділила йому землю для станції на березі бухти Ватсон–Бей, проте грошей на будівництво в бюджеті забракло. Тоді Маклай звернувся з проханням про фінансування до промисловців та меценатів, і ніхто з них не відмовив. Це було так не схоже на ті поневіряння і приниження, яких він зазнав у Росії, коли готував експедицію до Нової Гвінеї...

Морську біостанцію за проектом Джона Кірпатрика було побудовано 24 жовтня 1881 року. Микола Миколайович одразу ж туди переселився і з запалом взявся до роботи. Станція поступово перетворилася на важливий об’єкт державного значення, її взяв під свою опіку австралійський військовий флот. Кар’єра Маклая сягнула піку. Він був настільки популярним і впливовим в Австралії, що дозволяв собі навіть виступати на захист прав аборигенів.

Щастя, дароване імператором

За мандрами та пошуками Миклухо–Маклай геть занехаяв своє особисте життя. А був він чоловіком привабливим — мав гарне шляхетне обличчя, струнку поставу і славу дуже муж­ньої та розумної людини. До того ж над його головою сяяв німб легендарного мандрівника. Чимало багатих та знатних сіднейських родин виношували плани позбавити його холостяцького статусу й активно запрошували на обіди та вечері, де він був змушений знайомитися з місцевими красунями. Але через свою заглибленість у наукові дослідження Микола навіть не мріяв про одруження чи любовні пригоди. Тому вперто не ловився на гачки, які йому закидали.

Факти вказують на те, що в полювання на Маклая включилася й родина колишнього прем’єр–міністра Нового Південного Уельсу, великого землевласника Джона Робертсона. 4 грудня 1881 року він познайомив Маклая зі своєю донькою Маргарет. На той час 25–річна жінка вже п’ять років як овдовіла, тож цілком імовірно, що батько мав на меті поліпшити долю своєї доньки, віддавши її за відому й шановану людину. Не виключено, що й сам дослідник, який марив новими мандрами і відкриттями, пішов назустріч побажанням впливового і багатого сера Робертсона, підсвідомо сподіваючись на те, що той допоможе йому в організації нових експедицій та досліджень. Тобто був готовий пожертвувати своєю свободою заради... свободи.

Але жодних жертв не знадобилося. Сучасники свідчать, що Маргарет і Нілс (так вона називала Миколу) щиро покохали одне одного. В лютому 1882 року Маклай поїхав до Росії, написавши в дорозі лист до Маргарет із пропозицією стати його дружиною. А повертаючись рівно через рік до Австралії, одержав від коханої лист зі ствердною відповіддю.

У Сіднеї щасливий Маклай повідомив Робертсону про свої наміри одружитися з його дочкою, але в поведінці губернатора сталася дивна переміна. Цілком імовірно, що сер Джон нагледів для своєї дочки більш вигідну пару. До прохання руки Маргарет він поставився дуже прохолодно і висунув майже нереальну умову: оскільки Маргарет пресвітеріанка, а її наречений — православний, дозвіл на їх одруження має дати російський цар.

«Усі родичі і друзі Рити проти нашого весілля, вигадують різні перепони, наприклад, що для мене потрібен дозвіл государя імператора. Бідна Рита не знає, кого слухати — мене чи свого батька, якого вона дуже любить, але який не дуже дружньо дивиться на наше весілля» — писав Маклай у листі до свого брата Михайла.

Якби Микола так не кохав свою Риту, то, напевне, відступився б. Та він вирішив відчайдушно боротися за своє щастя і 28 листопада 1883 року надіслав телеграму до гофмаршала князя Володимира Оболенського: «Потребую дозволу государя для мого одруження з пресвітеріанкою по пресвітеріанському обряду». І сталося диво — в лютому 1884 року з Росії надійшла монарша відповідь: «Дозволяю...» Хоча, за іншою версією, Маклай одержав цей дозвіл із рук самого Олександра ІІІ у Лівадійському палаці в Криму.

Медовий місяць у «лінивих» горах

«Дуже цікава подія відбулася в бухті Ватсона останньої середи пополудні, коли одружувалася дочка сера Джона Робертсона з бароном Маклаєм, визначним натуралістом, — писала місцева газета. — Церемонія проходила в Кловеллі, резиденції сера Джона, і мала приватний характер — були тільки близькі та друзі. Тимчасовий вівтар поставили в просторій вітальні будинку. Потім відбувся розкішний банкет. О 4–й годині наречена і наречений залишили Кловеллі і відбули сіднейською залізницею до Блакитних гір (місто Котумба), де проведуть свій медовий місяць».

Їду і я слідом за Миколою та Ритою у Блакитні гори через 127 років після їхнього одруження. Піднімаюся на найвищу вершину. Не сумніваюся, що на цьому оглядовому майданчику, звідки, здається, видно пів–Австралії, стояли, пригорнувшись, закохані молодята Маклаї...

Блакитні гори не схожі ні на Карпати, ні на Кримські, ні на Кавказькі, ні на будь–які інші. Якісь вони пласкі, ледачі, немає в них характеру, або як кажуть нині, драйву. Не думаю, що вони сподобалися Маклаю, який обожнював стихію і постійний рух уперед. Єдиний фрагмент, який тішить око, — ансамбль скель «Три сестри». Вони — ніби три вітрила в морі, на якому панує штиль. Але туристам з усього світу ця нерухомість і абсолютна тиша дуже подобаються. Тож вони її слухають годинами. Ідеальне місце для сімейного відпочинку.

Рай на Воф–роуд, 25

Із весільної подорожі Микола і Маргарет Миклухо–Маклаї повернулися в будинок «Вайомінг» на березі чарівної бухти Снайл, який орендували в секретаря компанії колоніальних цукроварень. 14 листопада 1884 року тут народився їхній первісток Олександр–Нілс. «Ви цілковито маєте рацію, коли пишете, що я щаслива людина. Лише тепер я зрозумів, що жінка може принести справжнє щастя людині, яка ніколи не вірила, що така річ існує», писав Маклай у листі до адмірала австралійського флоту Джона Уїлсона. Той короткий період, протягом якого молода сім’я жила у «Вайомінгу» на Воф–роуд, 25, був найщасливішим у його житті.

Разом із головним редактором української газети в Австралії «Вільна думка» Марком Шумським блукаю набережною однієї з Сіднейських заток у пошуках колишнього будинку Маклая. Мій супутник був тут давно, ще на початку 1990–х, коли українці спільно з австралійцями вели боротьбу за збереження цього будинку як історичної цінності. Хоча цей район — один із найстаріших у Сіднеї, відтоді тут багато чого змінилося. Виросли нові дерева, будинки змінили оздоблення, тож Марку не вдається одразу знайти потрібний об’єкт. Виручає правило «язик до Києва до веде». Редактор задирає голову і звертається до літньої леді, яка гріється на балконі одного з особняків під лагідним осіннім сонцем (у травні тут бабине літо), з проханням допомогти в пошуках. Пані, не вагаючись, показує на будинок навпроти.

Виявляється, про Маклая тут добре знають. Пам’ять про нього передавалася з покоління в покоління. Тож цю місцевість тут неофіційно називають районом Маклая. Та сама пані люб’язно повідомляє, що господарі дому мають бути вдома. Рука Марка тягнеться до кнопки дзвінка на хвіртці кованої огорожі з цифрою «25». Проте я його зупиняю. Постривай, дай зафіксувати цю мить, роззирнутися, перевести дух, вгамувати серце, яке чомусь розкалаталося.

Очевидно, ця огорожа — ще з тих часів, коли тут жив Миклухо–Маклай. Будинок великий, двоповерховий, з верандою, яка виходить до затоки. Зважаючи на темно–сіре оздоблення, сам дім здається трохи похмурим. Зате який яскравий сад! Скільки тут тропічних кущів, дерев та квітів! Ні, це вочевидь не ті самі, що їх насаджував Маклай, намагаючись відтворити природу Нової Гвінеї. Але цілком імовірно, що господарям, які жили тут після нього, сподобався цей тропічний рай, тож вони передавали його у спадок своїм нащадкам, а ті теж, підкоряючись традиції, зберігали і поновлювали рослинний світ маєтку. Погляд і об’єктив фотоапарата намагаються зафіксувати не лише подвір’я, а й те, що поза ним. Через віття дерев пробивається синь води, наче сніжні плями, біліють вітрила яхт, чорніє фрагмент моста через затоку, випускають сонячних зайців хмарочоси, що в центрі міста за кільканадцять кілометрів звідси. Уявляю, який чудовий пейзаж відкривається з вікон веранди. Ясна річ, 130 років тому, за Маклаєвих часів, він був інакшим: не нависало над Сіднеєм склобетонне громаддя, не рухалося затокою стільки суден, на тому боці не снували, наче мурашки, авто.

Марко тисне на дзвінок. Глухо. Повторюємо спробу ще кілька разів. У будинку ніби все вимерло. Схоже, господарі нікого не хочуть бачити. Приймати й обслуговувати екскурсантів не входить до їхніх обов’язків, адже садиба Маклая — не музей, а звичайне помешкання. Та й, мабуть, шанувальники Миклухо–Маклая нинішнім власникам будинку вже набридли.

«Не австралієць – нащадок запорозьких козаків!»

Але відступати, не взявши цю фортецю, не хочеться. Поки Шумський намагається знайти ще один вхід, я невтомно клацаю фотоапаратом. Аж тут надходить група якихось людей і теж запитує, чи не знаємо ми, де жив видатний австралійський мандрівник Маклай. З’ясувалося, що це туристи, які приїхали з віддаленої австралійської місцевості поблизу міста Перт. Марко киває в бік будинку і починає переконувати прибульців, що Маклай не австралієць, а українець, і «ось цей чоловік, який прибув із України» (показує на мене) може це підтвердити.

Ясна річ, я підтверджую. Видно, що туристи здивовані. Як же так, адже у мандрівника таке гарне англійське прізвище — Маклай, та й у школі про нього розповідали як про австралійця... Зрештою, спільними зусиллями нам вдалося відвоювати Маклая для України. Упевнений: якби на місці австралійців були росіяни, папуаси, тайці, малайзійці, філіппінці, німці, поляки, вони теж доводили б, що Микола Миколайович був їхнім. Більшість дослідників, які пройшли дорогами мандрівника, свідчать, що на всіх берегах і землях, де побував Маклай, його вважають своїм, місцевим.

Хто ж він насправді за походженням? Чи достатньо у нас аргументів для того, щоб вважати його українцем? Сам Маклай 1884 року дав таку відповідь кореспондентові газети «Сідней морнінг гералд»: «Моя особа — живий приклад того, як щасливо з’єдналися три одвічно ворожі сили. Гаряча кров запорожців мирно злилася з кров’ю їхніх, здавалося б, непримиренних ворогів — гордих ляхів, яка, в свою чергу, розбавлена кров’ю холодних німців. Чого в цій суміші більше? Який із її складників у мені найзначніший, судити було б необачно й навряд чи можливо. Я дуже люблю батьківщину мого батька — Україну, але ця любов не применшує поваги до вітчизни моєї матері — Німеччини й Польщі». Отже, нічого російського в крові Маклая не було.

Як «Спадщина» спадщину Маклая від руйнування врятувала

У Параматті, маленькому містечку поблизу Сіднея, живе Павло Кравченко — син відомого українського художника і дослідника діяльності Миклухо–Маклая Петра Кравченка. Павло, одразу вловивши напрям моїх пошуків, добув із архіву свого батька цікавий документ — статтю австралійського вченого Томасена, в якій він розповідає про свого побратима Маклая. Ось цікавий момент із цього свідчення: «Родина Миклухо–Маклая походить з України, або Малоросії, його предками були запорозькі козаки з Дніпра...»

Розповідалося також про те, що Микола Миколайович, який увійшов до вищого світу Сіднея, під час знайомств, представлень та аудієнцій обов’язково наголошував на своєму козацькому, себто шляхетному, походженні. Австралійські журналісти кілька разів запитували у Маклая, який же дворянський титул він має. І, так і не почувши чіткої відповіді, присвоїли йому звання барона.

Архів Петра Кравченка виявився справжнім скарбом. Усе, що я видобув із нього, лягло в основу моєї розповіді про австралійське життя Маклая. Але з’ясувалося, що й сам Павло є досить багатим джерелом інформації з цієї теми. Він разом зі своїм батьком брав активну участь в українсько–австралійському русі «Геритидж» («Спадщина») за збереження будинку Маклая. Це була дуже цікава і довготривала акція, розповідає Кравченко. Відбулося кілька десятків зборів громадськості, на яких заслуховували звіти посадовців мерії, архітекторів, юристів, ухвалювали звернення у найвищі інстанції штату та федерації.

Павло показує папку, в якій усі протоколи тих зібрань. Із їх змісту видно, як зароджувався та розгортався той рух. Він набув кульмінації, коли авторитетне експертне бюро зробило висновок про можливість знесення будинку Маклая через його буцімто незначну історичну та архітектурну цінність. Тоді «Спадщина» запросила на своє зібрання керівника групи експертів і так промила йому мізки, що через тиждень він підписав висновок протилежного змісту, в якому йшлося про унікальність будинку «Вайомінг».

Є в заповітній папці Кравченка й кілька звернень від високопосадовців молодої Української держави до Сіднейської мерії з проханням зберегти колишнє помешкання Маклая. І зрештою будинок таки вдалося відстояти. Але в українців не знайшлося грошей, щоб викупити його для музею, австралійці ж задовольнилися тим, що зберегли історичну первозданність цього району, не допустивши на його територію склобетонних монстрів. Отож колишня оселя Маклая залишилася у приватній власності. А все навколо неї — таке саме, майже незаймане, яким було наприкінці ХІХ століття. У «Вайомінгу» нині живе подружжя Джанет і Колін Суліван, які якось навіть побували на святкуванні однієї з річниць Маклая у селі Окуловка Новгородської області, де він народився.

* * *

Проте музей Миклухо–Маклая в Сіднеї таки є — у Сіднейському університеті. Тут зібрані десятки тисяч різних експонатів, які подарував український учений австралійській академії наук: декілька видів бумерангів, списи, стріли, луки, щити, ритуальні маски, макети хат, одяг, витвори мистецтва аборигенів, скелети та опудала чудернацьких риб і тварин, оригінальні рукописи дослідника, прилади того часу, якими він користувався. Вздовж експозицій виставкового залу рухається дві групи студентів на чолі з викладачами. Чується: «Маклай дослідив, Маклай писав, Маклай довів...»

Хранителька музею з гордістю повідомляє нам, що виставлене в залі — це лише десята частина Маклаєвої колекції. Раз на три місяці експозицію оновлюють. У передпокої музею біля підніжжя бюсту дослідника роботи скульптора Геннадія Распопова — ваза з живими квітами.

Не знаю, чи шанують Маклая в українських наукових установах так, як в австралійських. Та й у нашому медіа–просторі ім’я його звучить не так часто, як хотілося б. На його честь в Україні названо лише одну вулицю — в Малині, у цьому ж місті встановлено і єдиний український пам’ятник видатному вченому. Він підкорив Австралію, Океанію та увесь світ, а на батьківщині й досі залишається напівзабутим. Хоча вона мала б шанувати Миклухо–Маклая бодай за те, що він перший з українців з’єднав її з п’ятим континентом та Індонезійським архіпелагом.

Сьогодні постать Миклухо–Маклая могла б стати прапором для всіх українських екстремалів: мандрівників, альпіністів, дослідників природи та історії. Та Україна не робить нічого, щоб повернути собі свого сина.

ПОВЕРНЕННЯ

Австралія обожнювала, Росія — зневажила

У травні 1886 року Миклухо–Маклай повернувся до Росії, сподіваючись прозвітувати перед нею про свою багаторічну працю. У дарунок Російській академії наук дослідник віз 30 скринь безцінних речей, які назбирав за довгі роки мандрів. На кораблі «Азія» етнограф приплив до Одеси, звідки вирушив до Києва, щоб відвідати матір. Далі, заїхавши до брата в Малин, попрямував до Петербурга. Але замість сподіваного тріумфу його зустріли байдужість і нерозуміння. Скрині, наповнені опудалами дивовижних тварин та предметами побуту аборигенів, було кинуто до підвалів академії на поталу пацюкам. Марно Маклай оббивав пороги видавництв та державних інстанцій у надії видати свої праці та роздобути кошти на нові дослідження.

Здавалося б, найкращим виходом було повернутися до Австралії, де його розуміли й підтримували. Але для Маклая було важливо, щоб його праця здобула визнання на батьківщині. Тому наступного року він перевіз свою сім’ю — дружину Маргарет і малих синів Олександра та Володимира — до Санкт–Петербурга. Та сил жити й боротися вже не було. Мандри екзотичними країнами не минулися безслідно для здоров’я: ревматизм, невралгія... У лютому 1888 року Маклая відвезли до Михайлівської клініки барона Вільє, а 2 квітня він помер на руках дружини. Йому був лише 41 рік... Поховали видатного вченого на Волковому цвинтарі поряд із батьком.

«Ніхто не знає, який темний світ настав для мене без його любові і піклування та ніжності — він був надзвичайно добрим чоловіком і батьком...» — записала Маргарита в щоденнику після смерті чоловіка. Із травня по серпень 1888 року вона з дітьми жила в Малині, у маєтку матері Маклая Катерини Семенівни. А потім повернулася до Сіднея. Заміж Маргарет більше ніколи не виходила. Фактично єдиним джерелом її доходу була пенсія, призначена російським царем Олександром ІІІ за заслуги Миклухо–Маклая перед державою. Ці гроші регулярно надходили вдові до 1917 року.

НАЩАДКИ

«Чи пробував хто–небудь дослідити австралійський родовід Маклая?» — запитую у Павла Кравченка. Він мовчки дістає з батькового архіву схему, укладену онуком Маклая Робертом (який, до речі, двічі — 1980–го і 1988 року — приїжджав до Малина). У молодшого сина Миколи Миколайовича, Володимира (помер 1954 року), було двоє синів — Роберт і Кеннет. Його на два роки старший брат Олександр (1884—1951) мав одного сина Пола. Нині в Австралії та за її межами живе 16 праправнуків Маклая. Кілька з них підтримують зв’язки з українською громадою в Австралії.

Олесь КАРПЕНКО–БЕСАРАБ, «Україна молода»

27 березня

Інші дати
Народився Іван Чиженко
(1916, с.Козин, Київська область – 2004) – український вчений у галузі електротехніки, доктор технічних наук. Створив наукову школу в галузі вентильно-перетворювальної техніки.
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі