chrome firefox opera safari iexplorer

«Український сувенір» виселили з центру Києва на Позняки

28 липня 2011 о 09:55

Об’єднання «Український сувенір» на один рік і один день старше за українську незалежність. Здавалося, благословеннішого часу для появи такого об’єднання і не придумаєш: українці, попрощавшись iз радянським минулим, по–новому переосмислювали себе, свою культуру та історію, словосполучення «національна ідея» набуло нового змісту, тож сумнівів щодо комфортного майбутнього «Українського сувеніра» не виникало жодних.

Але наша сучасність кінця ХХ — початку ХХІ століття, з її яскраво вираженою бездуховністю, кон’юнктурною домінантою, звісно ж, внесла суттєві корективи як у перспективи розвитку народної творчості, так і в плани засновниці «Українського сувеніра» Тамари Степаненко.

Шляхетна мета продовжувати творчі традиції народу аж ніяк не убезпечила майстриню та її колег від регулярних атак чиновників, які вперто зазіхали на приміщення, що орендувало підприємство.

Салон–магазин «Український сувенір», який працював спочатку навпроти станції метро Льва Толстого, потім — на вулиці Пушкінській, тепер облаштувався на Позняках. Перші поверхи хмарочосів тут, як правило, займають перукарні, салони краси та комерційні офіси. Але «Український сувенір» у такому контексті виглядає дуже навіть органічно. Зрештою, де ж іще пропагувати народні промисли, як не в одному з найбільш населених районів столиці?

«Є речі, непідвладні часу, непідвладні нам»

Ще років із 20 тому в Україні було 44 фабрики, які займалися народними промислами. У кожному регіоні — по два–три підприємства, на яких працювали десятки тисяч людей.

Українські гончарство, вишивку, ткацькі вироби експортували у вісімдесят країн світу. Зараз від того розмаху залишилися крихти. «Ось, подивіться, — Тамара Василівна показує на скриньки, що прикрашають інтер’єр салону «Український сувенір», — Косівщина. Дерево, кераміка... Виготовляло об’єднання «Гуцульщина», яке сьогодні стоїть у руїнах. Зараз там приватним чином ще щось випалюють, але це вже не ті масштаби. Ці скриньки — справжні шедеври, таких зараз уже й не знайти. Тут інкрустація різними породами дерев, каміння, намистинки...Їм уже багато років, але вони наче сьогодні зроблені. Не деформувалися, не «поїхали», закриваються, відкриваються. Це дерево, яке було правильно вирощене, правильно висушене — речі створювалися десятиріччями... Зараз можна нарізати зеленої липи, зробити скриньку, а через тиждень вона не матиме ніякого вигляду. Гончарство — та ж ситуація. В Опішньому щось виготовляють і навіть фестивалі проводять, але того, що було, немає».

Розповідаючи про експонати салону, Тамара Василівна раз–по–раз повертається у дуже далеке минуле. Власне, екскурсію в цьому приміщенні без елементів ретроспекції важко уявити. «Ось нам зараз розказують, що шістсот років тому греки винайшли меандр (популярний у вишивці орнамент — Авт.), — обурюється пані Степаненко. — То ми можемо з повним правом заперечити, адже цей меандр був вибитий на бивні мамонта, якого розкопали у Мізині. Тобто є речі, які непідвладні часу, непідвладні нам. Ми можемо їх використовувати, але знищити їх неможливо». Однак погоджуватися з Тамарою Василівною столичні чиновники, судячи з усього, не поспішають...

Велике переселення. І несправедливе

«Спочатку ми працювали біля станції метро «Льва Толстого», — розповідає Тамара Василівна. — Під приводом того, що приміщення закривається на ремонт, нас звідти «попросили». Два роки ремонтували, в результаті зараз там працюють зовсім інші люди. Тоді ж на Пушкінській силами МЖК реконструювали два будинки. Я пішла до нашої тоді Ленінської райради і попросила, щоб нам дозволили набудувати поверх і обладнати підвальні приміщення. Нам дозволили — це рішення у мене є. У підвалах власними силами зробили все — від підлоги до стелі — і відкрили там магазин. Сплачували оренду і більш–менш нормально працювали до 2008 року. А потім прийшов Віктор Пилипишин...» Тамара Степаненко записалася до нього на прийом, аби познайомитися, розповісти, що у районі, який він тепер очолює, працює такий магазин, у Києві він залишися єдиний, сюди приїжджають люди з усієї країни... Реакція пана Пилипишина була більш ніж дивною: а для чого мені такий магазин? Мовляв, з цього приміщення можна мати півтора мільйона! «Але ж гроші не все вирішують! — обурюється пані Тамара. — Давайте казино зробимо у кожному будинку, чи наркотики давайте продавати на Хрещатику — грошей буде ще більше. Йдеться ж не про гроші, а про речі значно цінніші. Про культуру, про її збереження. Я його попередила: ви нас не зачіпайте, бо ми вміємо захищатися. Але прийшли дебелі хлопці, і нам довелося залишити і це приміщення». Був оголошений конкурс на оренду цих підвалів. Документи на участь у ньому подало й об’єднання «Український сувенір». Але виграли його, як нескладно здогадатися, зовсім інші люди. Заплативши при цьо­му... аж на п’ять гривень більше тієї суми, що пропонували народні майстри.

— Це приміщення перебувало в комунальній власності? — запитую Тамару Василівну

— Ні. І оскільки ми його самі відремонтували, то могли б оформити ці площі як наші власні. Бо всі мешканці будували квартири і всі брали їх у власність. Ми попросили документи, де було б вказано, що це приміщення належить комунальній власності Шевченківського району. Ніхто їх нам не надав. Потім самі спробували шукати і знайшли рішення, на яке посилалися наші опоненти, але жодного слова про цей конкретний будинок у тому документі не було. Через деякий час там таки з’явилася дописка про те, що ці будинки є комунальною власністю. Я прийшла до мешканців і кажу: а ви знаєте, що ваші квартири уже в комунальній власності? Вони: як це? Мешканці піднялися, і ми вже всі разом до цього часу судимося. Підвали ті зараз зачинені й ми могли б туди повернутися, маємо угоду з мешканцями, але у нас зараз не вистачає коштів, бо ті приміщення треба знову відремонтувати, треба набрати туди штат...»

Звісно, це не той випадок, коли приказка «все, що не робиться, на краще» спрацьовує на сто відсотків. Але не можна не зазначити, що переселення пішло на користь салону «Український сувенір», який сьогодні наче зажив новим життям. Сюди постійно заходять люди і після емоцій — «ну треба ж, яка краса!», «наче в дитинство потрапив!» — починають цікавитися, як того всього можна навчитися. Тож най­ближчим часом Тамара Василівна набиратиме кілька груп охочих освоїти тонкощі народних промислів. «У нас для цього тут є всі умови. І, головне, є майстри, які можуть навчити, — запевняє пані Тамара. — Техніки потребують багато часу. Але ж результат копіткої праці очевидний: рушникам по сто років, а виглядають вони, немов учора вишиті... Майстер–класи у нас проводитиме Людмила Смолякова — член спілки майстрів народної творчості, вона багато років відтворює трипільську культуру, виставлялася в багатьох країнах світу...»

«Усе має свої знаки — і щастя, і здоров’я, і успіх, і достаток...»

Рушники для Тамари Степаненко — тема особлива, адже саме вона була однією зi співорганізаторiв акції «Рушник Національної Єдності». Тоді до цього масштабного проекту долучилися понад півтори тисячі людей. Рушник Національної Єдності — 9 метрів 30 сантиметрів завдовжки та 75 сантиметрів завширшки, в орнаментах якого — вся історія України від Трипілля, Київської Русі і козаччини до сучасної державності, вишивали в усіх областях,  Криму, Києві, Севастополі та чотирьох діаспорах — Америки, Канади, Польщі й Молдови... «Коли приїжджали у села й бачили, що люди вишивають, розпитували і розуміли: вони не знають, що вишивають, — згадує Тамара Василівна. — Але на вишитих ними речах — знаки, яким по багато тисяч років... Коли ми готували Рушник Національної Єдності, поїхали його вишивати в Крим. Приходить до нас одна татарка і говорить, що у неї вдома є рушник, який її мама забирала з собою, коли їх депортували з півострова. І коли ми порівняли ці рушники — там дуже багато знаків збiгаються. Почали розбиратися — знайшли їхній татем, це як наш тризуб, тільки тризуб дивиться вгору, а їхній татем — вниз».

Після переїзду на Позняки у майстринь побільшало замовлень на виготовлення весільних рушників. Що зрозуміло: молодий масив, люди одружуються, а без рушника не обходиться жодне весілля, незалежно від того, традиційне воно чи світсько–гламурне. «З проханням вишити весільний рушник до нас заходять часто, — розповідає Тамара Степаненко. — Я нареченій та нареченому відразу даю аркуш паперу і прошу написати, чого пара хоче від шлюбу, від подружнього життя. Вони — а навіщо, а як це? Я їм пояснюю: ну одружилися ви, далі що? Треба ж, мабуть, якийсь будинок побудувати чи квартиру придбати, мабуть, дітей треба мати, бути здоровими, багатими, щасливими... Треба сформулювати перед собою якусь мету, якесь бажання. І те, що вони напишуть, а ми потім вишиємо на рушникові, це і буде паспортом усього їхнього життя. Все має свої знаки — і щастя, і здоров’я, і успіх, і достаток... Із цих знаків ми викладаємо рушник, викладаємо його у кольорах. Хоча, звичайно, краще, коли рушник вишиває наречена...»

Людмила Олтаржевська, «Україна молода» 

25 березня

Інші дати
Народився Олександр Безбородько
(1747, м.Глухів Сумська область - 1799) – козацький полковник, світліший князь Російської імперії, канцлер уряду Катерини II, мав значний вплив на царя Павла І. Добився відновлення Генерального суду і деяких інших установ Гетьманщини, скасованих за Катерини II. Склав повний список гетьманів України, генеральних суддів і підскарбіїв, генеральних осавулів, писарів, хорунжих, а також полковників дев'яти українських полків, які становили військо гетьмана В 1805 -1807 рр. на надані ним кошти в Ніжині був заснований ліцей.
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі