chrome firefox opera safari iexplorer

Волхвівський дух України: волинські корені Запорізької Січі

17 жовтня 2011 о 14:11

Історія Запорізької Січі є героїчною та загадковою. Вона описана у підручниках як військовий феномен який не мав аналогів в історії людства. Виникнення такого феномену пов’язується з стихійним, неорганізованим процесом, спонтанною реакцією народу на утиски іноземних магнатів. Проте, такий підхід не пояснює механізму, ідейної та духовної основи вказаного феномену, державотворчих настроїв січовиків, утвердження назв Україна та українці.

Тому виникають питання.
Чи міг постати такий складний організм, як Січ, випадково та стихійно?
Чи міг виникнути досконалий військовий механізм в хаотичному процесі єднання втікачів, малограмотних кріпаків і селян?
Чи дійсно феномен Січі є поодиноким історичним явищем, без коренів, без ідейних вдохновителів та засновників?

Спробуємо розібратись у цьому.
Логіка підказує, формування досконалої системи ніколи не відбувається спонтанно. Бо досконалість не може бути наслідком випадковості чи простих кількісних змін у попередній системі. Стара система принципово нездатна народити антагоністичну до себе структуру чи вищу за способом організації. Модель досконалішої структури повинна бути введена у готовому вигляді та витіснити попередню систему.

Немає змісту і твердження, ніби зростання старої системи обов’язково переросте у нову її якість. Ніколи зміни у величині системи не викликали якісного стрибка, найперше, через відсутність ієрархії та носіїв нового. По тій же причині до якісних змін у системі не підштовхує і її спонтанне руйнування.

Це підтверджується історичними фактами. Численні повстання та бунти у історії людства (рабів, селян, поневолених народів), не призводили до формування нових, організаційно та якісно вищих структур. Подібні повстання лишень руйнували старі порядки та кидали суспільство в стан хаосу. Подолання стану хаосу відбувалось шляхом відновлення старої системи, введенням жорстких репресивних механізмів, ліквідацією свобод, або... свідомим привнесенням іншої готової системи.

Побудова нової суспільної системи (як у випадку з Січчю) можлива лишень при наявності перевіреної моделі та сотень навчених носіїв ідеї. Лише тоді може відбутись її швидке адаптування та зростання.

Критерієм вищості нової суспільної системи є здатність до гармонізації та удосконалення життя громади на основі духовного росту більшості її членів – тобто підвищення духовного (ірійного) рівня кожного, вольових якостей, свободи духу кожного і всіх.

А саме такими духовними цінностями опікалась Запорізька Січ!

Тому виникає питання існування першоджерела духовно вищих знань.
Де ж у беруться ці вищі суспільні знання? Звідки з’являються носії та втілювачі нової, гармонійної системи?
Давні слов’яни знали, що єдиним джерелом життєдайних сил у Всесвіті, знань світобудовчого закону, всіх можливих знань — є Творець! На основі його закону збудована Права — цілісна гармонізована духовна структура управління Всесвітом, тонкопольовий каркас сущого. Права – це Закон Творця. Праву треба лишень пізнати, вивчити та втілювати у життя ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/116 ).

Права розкриває нам і духовну сутність назви Запорозької вольниці – Січ. Назва ця є роською абревіатурою з духовним змістом. Варіантом її прочитання є вислів — «Світло Ірію чисте» (того Ірію, що є духовним світом, у якому є вища ієрархія і закон — Права).

Ті, хто здійснював контакт з Правою, слов’янські рахмани, волхви-укри, волхви — були носіями вищих ірійних знань та вчителями Вселенського закону (Прави), духовними наставниками суспільства.

Про них та про загальнослов’янську державу Дулібію Рось, з центром на Волинській височині, історію та долю росів (просвітлених), духовні принципи керівництва давньослов’янським суспільством, можна прочитати у книзі «Велич Дулібії Рось. Суренж (Таємниці Волинської землі)», що вийшла двома накладами у 2006 та 2007 роках ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/pub/ ).

Історія загальнослов’янської держави складна та драматична. Вона тісно пов’язана з волхвізмом – духовною основою суспільства. За період існування волхвізму (а це останніх 24 тисячі років), довгих мандрів волхвів та їх народу Азією та Європою, відбулось багато подій. Мандри завершились на прабатьківській землі, на Волині, де очільниками Дулібського союзу на межі ер була збудована духовна держава Рось (Дулібія Рось). Ця держава стала осередком слов’янотворення у Європі, джерелом знань Прави.

Міждержавна боротьба у 8-9 ст.н.е. призвела до того, що у першій половині 9 ст.н.е. Дулібія Рось зазнала суттєвих втрат. Перебуваючи у духовно ворожому оточенні, втративши значні території, переживаючи зміни у державному механізмі та організації Росколані (Роксоланії), її очільники прагнули закріпити досягнуте та пристосуватись до нових складних умов.

Але чи було що пристосовувати? Чи залишався механізм управління духовною державою після 9 ст.н.е.? Чи не зник у духівників Дулібії Рось контакт з Правою? Чи були діяльними роські рахмани, волхви-укри, волхви? Чи спроможні були вони жити в Праві, відати Праву, славити Праву?

Події 9-16 століть показують, що контакт з Правою не зник. Рахмани та волхви пристосувались до нових складних умов і продовжували свою діяльність у духовних центрах колишньої Роської держави. Їх служіння та просвітництво стало визначальним для історії роських, а далі українських земель ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/119 ).

На середньовічних картах (мапах) зафіксовано ареал діяльності роських духовних провідників. В цей ареал входили землі від Західного Бугу до Сіверського Дінця, від Прип’яті і Десни до дельти Дніпра. Ці землі, разом з Подніпров’ям та Запоріжжям, на картах названі Волинню та Волхонією (дивись французьку карту Волині-Волхонії-України 1700р. — http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps/63 та середньовічну карту Волині-України П.Коронетті — http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps/48 ).

Цікаво, що на вказаних картах відображені не адміністративні кордони територій, не межі магнатських володінь, а ареали культур, простори духовного світогляду, Прави, території єдиної ментальності.

Волинь-Волхонія (Volhonie) та Придністровське Поділля (Podolie) на французькій карті об’єднані назвою Україна (Ukraine) та Козацька країна (Pays des Cosaques). На карті Коронетті — Волинь (Volinia) та Поділля (Podolia) теж позначені назвою Україна (Ukraina).

Найцікавішим є те, що на карті Коронетті Подніпров’я та Запоріжжя це Bassa Volinia, Paese de Cosacchj, тобто Низова Волинь та Країна козаків!

Чому ж Подніпров’я та Запоріжжя Коронетті назвав Низовою Волинню? Яке історичне відношення мають дуліби-волиняни, слов’яни, до цих земель? І чи взагалі мають?

Опираючись на вищезгадану книгу про Дулібію Рось, зазирнемо у слов’янське минуле краю.

Першими слов’янськими поселенцями Дніпровського пониззя булa та їх частина, яка покинула Анатолію (околиці озера Туз) та направилась у кінці 7 ст. до н.е. до Прибалтики. Майже одночасно з цим головна частина слов’ян від озера Туз рушила у Європу через нижній Дунай та Карпати (6-4 ст. до .н.е.). Тут у Європі повстав Дулібський союз — слов’янотворчий осередок регіону.

Зустрівши у Європі збройний спротив готів, дуліби-слов’яни провели ряд рішучих дій по закріпленню за собою прабатьківських земель, що розкинулись північніше: від Прикарпаття і Волині до Азовського моря та Сіверського Дінця. З цією метою на нижнє Подніпров’я були послані загони тиверців, тієї їх частини, що була у складі Дулібського союзу на Волині. Тиверці на нижньому Подніпров’ї та Запоріжжі закріпляються та готуються до подальшого приєднання до них тих одновірців, що залишилися коло озера Туз в Анатолії (другої частини).

Готи, що були витиснуті з Карпат (6-2 ст. до н.е.) і Волині (3-1 ст. до н.е.), з боями відходять на південний схід де зустрічають опір слов’ян-тиверців. Оминувши тиверців, вони займають Причорноморське та Приазовське побережжя.
На межі ер (56 р. до н.е.) на Волині повстає Дулібська держава Рось (волхвами освячуються перші державні інституції), яка організаційно та духовно допомагає усім дулібсько-роським осередкам слов’янського світу. При цій допомозі у 1-3 ст. н.е. слов’яни-тиверці займають всі землі на Придніпров’ї, Подністров’ї та Буковині. Сюди ж приходять поповнення з Волині та Анатолії.

Притиснуті до берегів Чорного та Азовського морів готи занепокоєні такими подіями. На початку 4 ст.н.е. протистояння Дулібії Рось з причорноморськими готами різко загострюється. Інцидент 322 р.н.е. довкола Божа та його 70-ти бояр, що були підступно вбиті готами, призвів до повномасштабної росько-готської війни.

Під кінець 4 ст. н.е. Причорномор’я стає ареною війни. Сюди, за закликом волхвів, рушили Поволзькі гуни очолені гунами-меотами Приазов’я. Здолавши головні сили готів, гуни відтиснули їх переможені армії у бік Балкан та до Південної Європи.
Зміцнивши на початку 5 ст.н.е. союзні відносини з Дулібією Рось, гуни за порадою волхвів направляються на верхню Віслу. Дуліби допускають їх до стратегічно важливої території у Європі та облаштовують їм великий військовий табір. Троянь вміло використовує гунів у боротьбі з головними ворогами росів — Римом та Візантією. Це є відповідь на агресивні дії Риму та Візантії супроти дулібів у Карпатах та у дельті Дунаю.

Союзна угода з росами дозволяє гунам у 5 ст.н.е. мати великі ресурси для походів по всій Європі. Тоді ж, для переходу через Дніпро, дуліби будують перевіз-переправу (у районі Подолу) та фортецю для її захисту (на місці майбутнього Києва).
У гунський період на нижньому Подніпров’ї та Подністров’ї відбувається значний слов’янотворчий сплеск переважно за рахунок прилучених народів. Так у 5-6 ст.н.е. цих новопосвячених слов’ян на півдні Дулібії (колишніх гунів-меотів, сарматів) волхви називають уличами, а вороги — антами.

На початку 6 ст.н.е. велика маса гунів остаточно змішується з місцевими народами і гуни, як самостійна сила, сходять з Європейської арени. Дулібія Рось отримує простір для свого розвитку і направляє свої зусилля на Балкани, у Західні Карпати, та на р. Ельбу та Балтійське Помор’я.

У середині того ж століття Причорномор’ям та нижнім Подніпров’ям проходять обри-авари. Підмовлені та налаштовані Візантією супроти росів, ці вихідці з Аравії осідають за Карпатами та починають агресивні війни проти Дулібської держави.
З кінця 6 ст.н.е. на Дніпровські пороги потрапляють наступні переселенці зі сходу — булгари. Втративши батьківщину у Приазов’ї (агресія сусідів), частина їх залучається дулібами до участі у будівництві дулібської провінції на візантійських землях, майбутньої Болгарії.

В той же час Роська держава активізує походи по річковій системі Дніпра та посилає великі сили у Чорне море. Флотилії слов’янських човнів-чайок часто атакують ворожу Візантію та її столицю Константинополь. Роси ходять та Кавказький берег та засновують там свої військові осередки ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps/15 ).

Сьоме століття стало періодом роської величі, єдності загальнослов’янської дулібської держави та апогеєм цілісності слов’янського світу.

Швидке зникнення у кінці 7 ст.н.е. останнього державного утворення готів у Причорномор’ї закріпляє Дулібію Рось на берегах Чорного, Азовського морів та у Криму. Роську силу відчувають візантійські осередки півострова, у тому числі і Херсонес.

Це лякає імперську Візантію. Вона концентрує свої зусилля на планах нищення та роздрібнення Роської держави та воює проти слов’янської єдності. Заохочується поява конкуруючих та ворогуючих між собою слов’янських утворень на всьому слов’янському просторі, але особливо в росько-дулібському оточенні.

Очорнення в очах місцевих князів слов’янського світогляду (волхвізму) та законів Прави (нібито варварських) – головна ідейна зброя ворогів. Візантійська імперія стимулює забаганки місцевої слов’янської еліти, вихваляє «успіхи» користолюбивих сусідів, підтримує ідеї відходу від керованості Суренжом та роською Троянню.

На заході Дулібії ідеологічний тиск чинить королівська та князівська верхівка франко-германців, яка світоглядно та ідейно залежна від Риму та Візантії. На сході це роблять антидулібські сили пониззя Дону та Хазарії.

Особливий вплив чиниться на роських князів Подніпров’я. Бунтують київські князі, спочатку Дір, а далі й самозваний князь Аскольд. Вони ігнорують закони Прави, вибудовують васальні угоди з Візантією та вступають в союзи з Хазарією (постає Київський каганат).

На противагу цьому волхви концентрують зусилля на підтримці північного волхвівського осередку — Новгорода на Волхові. Тут організовується військово-політична сила, яка за задумом волхвівської Трояні, має скинути нелегітимну владу у Києві і повернути Подніпров’ю роський духовний контроль. Завдання покладається на рід Рюрика, представника бусової гілки Суренжа. Рюрик публічно складає обітницю на вірність Праві.

З середини 9 ст.н.е., походом Олега (родича Рюрика) на Київ, план починає реалізовуватись. Ліквідується Аскольд та всі його прихильники. У 907 р.н.е здійснюється облога Константинополя у відповідь на зухвалі дії Візантії. При Ігореві та особливо Святославові, Візантія відчуває могутню силу росів. Походи Святослава ставлять її у дуже скрутне становище.
Рятуючись, влада Константинополя готує нові антироські акції – вбивства впливових слов’янських князів вірних закону Прави.

Дивні смерті Ігоря (945 р.н.е.), а далі і Святослава (972 р.н.е.), вчинені не без сприяння провізантійських сил Києва, це початок процесу відходу київських Рюриковичів від проголошених обітниць. Останнім актом такого відходу стало запровадження у Києві у 988 р.н.е. авторитарної візантійської владної моделі.
Домінування світської влади над духовною (заперечення духовної влади Трояні, рахманів, волхвів), зверхність влади князя над Божою («Руська правда» замість Прави), влада силою (опора на військо, підконтрольність церкви), владне користолюбство (грабунок і нажива, як легальні засоби збагачення), недовіра до власного народу (опора на іноземних найманців і військо), ідейне лукавство (брехня як засіб політики, підступне братовбивство, інтриганство, відкидання принципів любові та прощення), укріплення зв’язків з антироським оточенням (родичання з елітою антироських по духу держав) стало ідейною основою такої моделі.

Опираючись на ці принципи, Рюриковичі почали будувати на землях Роської держави свою власну державну структуру під назвою Русь (стаття на цю тему — http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/118 ).

У цей же час розпочалась і масштабна ідеологічна війна з роським минулим. Вишукуються та нищаться волхвівські раритети. Ліквідуються всі письмові свідчення про Дулібію Рось, Троянь, часи бусові, рахманів, волхвів. Давня історія слов’ян свідомо спотворюється, урізається, називається на візантійський лад – варварською, поганською.
Нові літописи формуються виключно як літописи сім’ї Рюриковичів, що вихваляють чи виправдовують їхні діяння («Повість врем’яних літ», «Літопис Київський», «Літопис Галицько-Волинський»). Історія предків у них примітивізується і змальовується як дикунська, не гідна наслідування.

Збудована на засадах візантизму, антиволхвізму, авторитаризму, київська державна структура проіснувала лишень 66 років (988-1054р.н.е.). За заповітом Ярослава її було розділено на князівства-держави. Світоглядна криза підштовхнула нащадків Рюриковичів до братовбивчих війн, боротьби за владу, поділу спадщини і земель.

Для родини Рюриковичів та усіх її спадкоємців порушення обітниць та закону Прави стало духовною трагедією.

У середині 13 ст.н.е. світоглядна політика Рюриковичів поклала до ніг монгольських завойовників усі ворогуючі князівства-держави східної Європи. Очільники найбільших поневолених князівств стали на коліна перед великим монгольським ханом з бажанням отримати від нього владні ярлики на княжіння у його державі (Олександр Невський, Данило Галицький).

Надалі, у 13-14 столітті, жадібні до влади Рюриковичі вже не мали сили позитивно впливати на духовну єдність та долю роського народу.

Такий вплив мала інша сила.

Роський дух, роський світогляд, життя по Праві, були збережені на Погорині – колишній Росколані, головній землі Дулібії Рось.

Саме цю землю назвав «островом» росів (русів) Ібн Русте, арабомовний дослідник 10 ст.н.е., вказуючи на особливий та керівний статус її мешканців у слов’ян. Саме її поселенців, плем’я «волінана», нарік первородним та корінним слов’янським племенем арабський дослідник 10 ст.н.е. Аль-Масуді.

З кінця 10 ст.н.е. усі військові зазіхання Рюриковичів на Погорину місцевими росами були рішуче відбиті. Погорина і надалі твердо захищала свій спосіб життя збудований на Праві. Вона борониться від спроб нав’язати їй чужинський світогляд у Погоринський (12-сер.13 ст.н.е.) та золотоординський час (сер.13-14 ст.н.е.).

В період монгольської агресії (13 ст.н.е.) цими росами були розглянуті пропозиції волхвівської Литви стосовно спільної боротьби з ненависним ворогом. Такі ініціативи відповідали мріям волинських волхвів зібрати у єдиній духовній державі всі розпорошені роські землі.

Для втілення ідеї відродження колишньої величі Роської лержави на Погорині безперестанно працював Пересопницький духовний центр — головна кузня духовних кадрів: волхвів-укрів, датів-характерників, волхвів. У 9-14 ст.н.е. Пересопниця була безпечним місцем для плідної діяльності рахманів та волхвів-укрів. Тут були облаштовані підземелля та схованки для священних роських раритетів, тут вчили Праві ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/additional/maps/93 ).

У 14-16 ст.н.е. на землях Погорини була проголошена та міцно укорінилась нова назва роського народу – українці. Так тут називали нащадків волхвів-укрів і вірних послідовників закону Прави, просвітлених духовними знаннями, росів. На Погорині була освячена і нова назва роської держави – Україна ( http://rivne-surenzh.com.ua/ua/our_articles/117 ).

З метою розбудови держави, духовні очільники Погорини активно заохочують діяльність місцевих просвітницьких закладів та ініціюють систему шкільництва на роських, українських землях. Вони очолюють роську церкву, яка в майбутньому стане козацькою. Їх волхвівські символи, знаки ієрархії ірійних рівнів Прави, рівносторонні прямі та косі хрести, шестикутні, восьмикутні, дванадцятикутні зірки, зірки-кільця, тепер стають українськими, а далі і козацькими символами.

Події у 9-13 ст.н.е. на роських обширах, в тому числі і на півдні у степах, послаблюють зв’язок Погорини з нижнім Подніпров’ям. Відновлення цього зв’язку та повернення земель півдня у роську державу вимагало подолання монгольського іга. Волхви шукають способів боротьби з монголами та їх васалами.

Спільником у важкій боротьбі з монголами стала незалежна від Орди Литва. Її народ, світоглядно споріднений з росами, духовно жив волхвізмом. Волхвівський світогляд був принесений у Прибалтику з Анатолії другою групою волхвів ще у 6 ст. до н.е... Як домінуюча духовна система, волхвівський світогляд у Литві жив до кінця 13 ст. н.е. Тому не дивно, що литовці турбувались справами на теренах духовно спорідненого простору півдня і сходу. Вони шукали союзників у боротьбі з монгольськими васалами, які нищили волхвівську ідеологію.

Інтереси сторін у послабленні та ліквідації золотоординського іга у литовців і росів зівпадали. Волхвівський простір мав стати у кругову оборону. Така думка стала основою союзних відносин та слугувала ідеї розбудови Великого князівства Роського, духовного об’єднання та спадкоємця Дулібії Рось.

Успішні дії союзників у 14 ст.н.е., битви на Синіх водах 1362 р. та на Ворсклі 1399 р., завдали важких поразок Орді та відкинули її війська за Сіверський Донець та Дніпровські пороги. Будівництво межових фортець по Дніпру, Південному Бугу, Чорноморському берегу тимчасово закріпило нові кордони духовного об’єднання та союзу двох країн.
Перемоги союзників прискорили розпад монгольської держави та вплинули на появу Кримського ханства.

На початках свого існування ханство не спромоглось змагатись з росами за нижнє Подніпров’я (Дике Поле) та Причорномор’я. Проте, ближче до кінця 15 ст.н.е., зміцнившись, Кримське ханство починає проводити іншу політику. Воно організує походи на слов’янські землі. Межові фортеці не мають сили зупинити такі рейди і татари їх нищать. З’являються перші слов’янські бранці та розорені слов’янські села.

Гостро постає питання укріплення південних рубежів роського світу та росько-литовського союзу.

Не менш складна проблема постає і на північному та західному напрямку.

Жорсткий, антиволхвівський, світоглядний та релігійний тиск на литовських князів з заходу дає свої наслідки. Литовська верхівка вже у 14 ст.н.е. швидко окатоличується і вступає в союзи (унії) з польською католицькою шляхтою. Остання бачить альтернативу втраченим польським землям (що зайняті німцями) у захопленні роських земель шляхом подолання духовного та релігійного опору сусідів.

Литовські можновладці у кінці 14 ст.н.е. та початку 15 ст. н.е. не розглядають росів як постійного союзника. Вони схиляються до світоглядних ідей польської феодальної верхівки та бажають міцнішого союзу саме з нею. З середини 15 ст.н.е. ця шляхта стає ще одним провідником антиволхвізму.

У 15 ст.н.е. зростаючий релігійно-світоглядний тиск заходу починає відчувати і весь слов’яно-роський світ. Тиск має місце як у межах так і поза межами духовної спільності Великого князівства Роського. Його беруться провадити і князівсько-магнатські кола Галичини та Поділля землі яких у середині 14 ст. на початку 15 ст.н.е. були приєднані до Польщі.

Антиволхвівська позиція магнатів сприяє закріпаченню селян та збільшенню соціальної та релігійної напруги.

Навколо Волині-Погорини на усіх давніх роських землях у середині 15 ст.н.е. йде активна ідеологічна робота по окатоличенню верхівки, дискридитації закону Прави.

Відповіддю на подібні виклики, політику духовного та фізичного закріпачення роського люду, зростаючу агресивність Кримського ханства та Османської імперії (з середини 15 століття вона зайняла місце Візантії), могла б стати поява нового, недоступного ворогам, потужного духовно-війскового осередку. Цей осередок мав слугувати і збереженню війскової традиції Волині-Погорини та Дулібії Рось.

Місцем для створення такого осередку рахмани та волхви Погорини обрали острови на нижньому Дніпрі та Запоріжжя.
Перший загін відібраних волхвами волинян був направлений на нижнє Подніпров’я десь у 80-х роках 15 ст.н.е. За участі місцевих поселенців, його провідники обрали місце для базового табору.

Через декілька років на місце табору відправилось нове підкріплення. В ньому брали участь досвідчені воїни (дати-характерники) та умілі будівничі. Завданням було створення значнішого військового поселення та облаштування у ньому життя.

У 1492 році ці поселенці почали свої перші військові акції супроти турків визволяючи бранців-невільників з галер. Тоді ж їх човни-чайки почали вільно заходити у Причорноморські лимани.

Більші підкріплення з Волині на Запоріжжя потрапили у 1501—1507 роках. Тоді ж, у 1507 році, відбулась і запланована волхвами головна духовна подія регіону. У святковому ритуалі було виголошено ірійне ім’я Запорізької вольниці — Січ («Світло Ірію чисте»).

Нові поповнення на Січ надходили і в наступні десятиліття. Географія таких поповнень постійно ширилась. Йшла підготовка до масштабних походів у Чорне море. На дніпровських островах будувався великий флот човнів-чайок (до 270 шт.) та провадилась навчальна робота серед старшини та козаків. З’явилась і козацька церква.

Уже в першій половині 16 ст.н.е. Січ стає головною притягальною силою для вільнодумних слов’ян і не тільки. Волинські духовні очільники, рахмани та волхви, пильно відстежують розбудову вольниці і сприяють процесу духовним служінням.
Проголошене польською і литовською шляхтою об’єднання Польщі та Литви у Річ Посполиту (1569 р.) підняло на щит антироську, антиукраїнську політику в регіоні. Погорина, осередок роської землі, опинилася під безжалісними ударами носіїв ворожої ідеології. Слов’янський, роський світогляд, життя по Праві визнавались новою державою поза законом.

Розгортання духовних утисків та магнатських репресій супроти носіїв роського світогляду змусило у 16 ст.н.е. рахманів та волхвів утаємничити свою діяльність. Духовні провідники росів ніби «зникли», «розчинились» серед української шляхти та народу.

Волхвівство у 16-17 століттях стало непоказним, таємним для ворогів, але від того не слабшим. Воно і надалі надихало очільників народу, таких як князі Острозькі, на віддане служіння закону Прави. Князі ж у відповідь опікувались формуванням духовно-військової еліти українства, фінансуванням роського волхвівства та просвітництва, підтримкою Острозької Академії, щирим Правовірством.

Сформувавши ідейне підґрунтя, духовні лідери росів-українців підвели свій народ до розуміння смертельної небезпеки росам-українцям з боку ворожої ідеології, яку нав’язували ззовні. Національно-визвольні змагання українців 17 ст.н.е., що були і війною двох світоглядів, стали тому доказом.

Події 17-18 століття не дозволили Українській державі вижити у ворожому оточенні. Не достатньо готовою до високої місії виявилась і частина очільників цієї держави. В результаті у 18 ст.н.е. була зруйнована Запорізька Січ, знищена козацька церква та розпорошено козацтво.

Але навіть після цього носії Прави ще довго плекали надію на історичне відродження української, роської духовної держави, на майбутнє пошанування великих та достойних попередників.

Україна, українці, Запорізька Січ – поняття, які тісно пов’язані з давньороським, слов’янським духовним світоглядом, з духовними праотцями та вчителями Прави: рахманами, волхвами-украми, волхвами.

Їх відданість Праві – це приклад духовної величі, взірець служіння заповітам предків. Вони мудро веліли своїм учням: Правою жити, Праву відати, Праву славити!

Прикро, але ми, нащадки, забули про їх жертовність, безкорисливість, самовіддане служіння Праві. Велич їх досягнень ми свідомо чи несвідомо приписали іншим.

У 2044 році минає 2100 років загальнослов’янській, Дулібській державі Рось, що заснована на Волинських землях. Це особлива подія в історії роського, українського народу, подія, яка змінила історію світу, Європи, краю.

Чи турбує нас ця подія?
Чи готові ми пошанувати велич предків?
Чи гідні ми їх слави?

Бо ж дух України – це волхвівський дух!

Додав Валентин Дем’янов, Дослідницький центр «Рівне-Суренж»

18 жовтня

Інші дати
Народився Віктор Аверін
(1885, с. Чепіль, Харківська область – 1955) – український зоолог, громадський діяч. Опублікував близько 340 праць з ентомології, орнітології, мисливствознавства, рибництва, і охорони природи. Один із перших організаторів справи захисту рослин в УРСР і підготовки кадрів у цій галузі.
Розгорнути
Народився Володимир Різниченко
(1870, с. Велентієве, Чернігівська область – 1932) – український геолог, художник-карикатурист, поет. У своїх дослідженнях грунтовно висвітлив стратиграфію та тектоніку Середнього Придніпров’я («Природа Канівських дислокацій», «До питання про час і умови утворення укр. лесу», «Про четвертинні рухи земної кори в районі сер. Дніпра»). Ініціатор заснування Канівського музею-заповідника «Могила Т.Шевченка».
Розгорнути
Народилася Євгенія Ярошинська
(1868, с. Чуньків, Чернівецька область – 1904) – українська письменниця, етнограф, фольклорист, громадський діяч. Видала зібрані нею на Буковині «Народні пісні з-над Днітра».
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі