chrome firefox opera safari iexplorer

Оксана Забужко на Донеччині вперше

24 листопада 2011 о 16:48

Місце зустрічі з відомою письменницею було таким же непередбачуваним і законспірованим, як українство на Донеччині взагалі.

Промислові нетрі колись соціалістичного Донецька з вулицею Світлий шлях промовисто поєднувались із давно закритим заводом „Ізоляція”. І саме у цьому окраїнному районі, на території закритого заводу розташовується Платформа культурних ініціатив „Ізоляція”…

Невільно замислюєшся: „Ізоляція” кого і чого? Нової Платформи від старого міста? Чи набагато ширше — сучасної культури від центру і жителів Донбасу?

На цю відстороненість Донеччини од загальноукраїнського культурного струменя (не кажучи про світовий) вказала Оксана Забужко на конференції з представниками ЗМІ.

„Якщо у Берлині КОЖНИЙ ДЕНЬ відбувається 30 письменницьких презентацій, то в Харкові 3-4 на тиждень. А скільки в Донецьку? Львів та Івано-Франківськ, Дніпропетровськ й Одеса мають книгарні, де „тусується” письменницький бомонд і молода поросль. Тут вони мають можливість спілкуватись поміж себе й представляти твори читачам. На жаль, Донеччина з Кримом ніяк не проявляються в українському письменницькому житті”, — таким невтішним був висновок гості.

Однак тут-таки вона зазначила: „Презентацій нема, але читачі є!” На зацікавленість дописами Забужко вказувала велика кількість студентів та викладачів із місцевих університетів, які завітали на зустріч з нею.

Представниця фонду „Ізоляція” розповіла, що вони вийшли на пані Оксану просто через Інтернет і зухвало запросили її на відвідання. Незважаючи на зайнятість працею та презентаціями книжок в Європі й Америці, письменниця погодилась – і ось вона на Донеччині.

Для візитерки Донеччина – це місто Василя Стуса. Вона зачитала напам`ять Стусівський вірш „Лиса гора”, який у її уяві збігся із териконами і був, мов прелюдією, для розуміння шахтарського краю.

„Взагалі Донеччина – пасіонарний край! – висловилась гостя. — Тут народилось і виросло безліч геніальних українців – Володимир Сосюра, Олекса Тихий, Василь Стус, Іван Дзюба, Емма Андієвська. Коли б ваше місто придбало велику кількість картин Андієвської, то сюди з’їжджались би туристи зо всього світу лише заради виставки її творів”.

— Як складаються ваші стосунки із владою? – пролунало запитання.

— Ніяк. – була коротка відповідь. – Слава Богу, влада мене не чіпає, а я її. За часи Ющенка я була запрошена на зустріч діячів культури з керівниками держави, намагалась активізувати владу в напрямку поновлення наших історичних святинь, бо тема української пам`яті напряму пов’язана як з ідентичністю особи, так і цілого народу. Безпам’ятність робить людину і цілу націю слабкою, предметом маніпулювання різних тоталітарних систем. Зараз на людність, особливо молодь, дуже впливає віртуальний, часто позбавлений національних ознак світ Інтернету. Тому пам`ятки народу треба зберігати, як зіницю ока.

З темою пам`яті пані Оксана поєднує і власне листування з відомим літературознавцем Борисом Шевельовим. Під час Другої світової війни Шевельов емігрував до США, проте завжди був сином України. Нині О.Забужко випустила 2 томи їхнього листування, що почалось у 90 роки і зберегло спомини про події тої бурхливої доби.

— Чому пишете так складно? Ваші речення іноді займають цілу сторінку. Невже не можна бути доступнішою для читачів? – лунає докір з аудиторії.

Таке зауваження мені роблять і в Німеччині, і в Америці, — відповідає авторка. — Я ніколи не ставила за мету бути популярною. Хотіла писати якісну літературу, „Нотердам де Українін” взагалі написана для філологів, а вже продалось більш 20 тисяч книжок. „Музей покинутих секретів” – розійшовся в 30 тисячах примірників. Значить, тональність моєї мови знаходить прихильників серед читачів, а теми, яких я торкаюсь, – вічні!

Треба зізнатись, — продовжує далі пані Забужко, — моя мова суто літературна. Хоча я народилась у Луцьку, але в дитинстві була вивезена до Києва і тут отримала класичну освіту, тим паче що батьки-філологи слідкували за чистотою мови. Через це я із великим зацікавленням помічаю усі місцеві діалекти. Із великим задоволенням спостерігаю ваш донецький суржик. Літератор взагалі не може писати поза своєю Батьківщиною, бо без народної мовної стихії – він, як риба на березі.

Далі Оксана Забужко читала власні вірші – дуже проникливі, душевні, завжди із несподіваною кінцівкою. Наприклад, поезія, яку стимулював вислів Ахматової „Я научилась просто жить”, у нашої гості закінчується афоризмом: „Усе дано для подиву мені. Нічого не дано для розуміння”.

Як зазначає сама пані Забужко, вона пише виключно лірику. Бо всі її вірші про любов. Про любов до чоловіка, до землі, до України. Оскільки життя людини поза любов`ю – неможливо.

Присутні на зустрічі з славетною місткинею висловили надію, що вона ще не один раз завітає на Донеччину і щиро полюбить наш степний і приморський край. Прийме його у свою душу, як важливу частку соборної України, незважаючи на особливості його історичного шляху, культури і звичаїв.

*** P.S.

Мабуть, мої власні враження не збігуться із газетним портретом пані Забужко.

Що позитивно, жінка зовні нічим не намагалась привернути увагу. Сірі лосини на струнких ногах та чорний светер без жодної прикраси. На «председательський стіл», який громадився на сцені актової зали, письменниця навіть не зглянула і спілкувалась із аудиторією, сидячи на краєчку сцени. Тобто, намагалась утворити найближчий контакт з відвідувачами заходу.

Фото izolyatsia.org

Однак це були суто зовнішні ознаки „демократичності” і „рівності” поміж київською зіркою і нами – пересічними представниками промислового Донбасу. Ні про який діалог, що був заявлений організаторами заходу, не могло бути й мови з тієї простої причини, що пані Оксана звикла виключно до монологу.

Театр одного актора – безсумнівно, улюблений жанр цієї письменниці. На будь-яке запитання вона може відповідати годинами, притягуючи за вуха спогади на різноманітні теми, що часто взагалі не стосуються змісту запиту, ба й зовсім забувши, з чого почалась чергова мовна лавина…

Кілька запитань, які вдалось вигукнути представникам ЗМІ, було усе мовне втручання у розповідь невтомної оповідачки. На подальшій зустрічі зо студентами, вона запропонувала передавати записки.

Донецьком знана киянка була незадоволена. Оскільки їй показали при огляді кілька вулиць, де були вбиті при розборках донецькі бандити, порівнювала наш регіон з мафіозною Колумбією. Пам`ятник співаку Анатолію Солов`яненку, розташований поряд з театром опери і балету і вкритий позолотою, у неї викликав тільки посмішку.

„Це Донецький кітч (несмак), котрий вказує на відсутність культури в місті”, — таким був вирок місткині. Серед усіх письменників Донеччини їй відомий лише Сергій Жадан, який давно переселився до Києва й описує наш край виключно як соціалістичний, дебільний, відсталий.

Чому таке враження? Мабуть тому, що С.Жадан „тусується” саме в тих колах, що й наша гостя. Її негативне розуміння промислового регіону, що дає більш 10% національного продукту, влаштовує. Про решту наших літераторів, багато з яких дуже якісно пише українською мовою, вона ніколи й не чула. На заході я не побачила жодного представника Донецької спілки письменників. Певно, їх просто не попередили організатори.

Як справжня патріотка краю, я підняла руку, маючи бажання спростувати вислів О.Забужко про відсутність культури на Донеччині. Хотіла сказати, що культура у нас є, однак вона не українська. Наша культура переважно радянсько-російського зразку, і це зумовлено історією. Однак саме тут розпочалась чайна перерва, і вимовити зауваження мені так і не вдалось.

Яке враження від зустрічі? Коли б я була студенткою, мене, певно, захопила би така балакучість на будь-які теми. Але я вже не студентка. На жаль. Як досвідчена людина знаю: зробити вінегрет з будь-чого для людини начитаної — не проблема. Головне, щоби язик не стомлювався.

А чому ж такий безупинний мовний орган у нашої зіркової письменниці? Відповідь проста. Бо у неї нема дітей. Звичайна жінка, поки виростить 2-3 діточок, стільки понарозказується різних казок-колисанок, стільки віддасть настанов, як треба себе поводити нащадкам в різних ситуаціях, що на теревені поза родиною вже сил не вистачає.

Пані Оксана, хоча й провела гучні „Польові дослідження з українського сексу”, але її досліди не увінчались плодом – дитиною. Тому, за відсутності оної, письменниця вважає за малюків усіх, хто прийшов її слухати, безсумнівно, роззявивши рота від подиву. Але, на жаль, серед її слухачів іноді трапляються і дорослі люди. Які теж щось у житті міркували, десь працювали і багато бачили, зокрема видатних людей. Дорослі вміють робить власні висновки, зокрема, про неповагу до слухачів.

Ірина Молчанова, член НСЖУ, Маріуполь

24 березня

Інші дати
Народився Іван Козловський
(1900, с. Мар’янівка Київської області - 1993) – видатний український оперний і камерний співак.
Розгорнути
Народилася Клавдія Шульженко
(1906, м.Харків – 1984) - співачка, акторка театру та кіно.
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі