chrome firefox opera safari iexplorer

До дня пам'яті Олени Теліги

22 лютого 2012 о 00:13
uk.wikipedia.org

Олена Іванівна Теліга народилась в Іллінському під Москвою в інтелігентній, напівбілоруській- напівукраїнській родині: мати — дочка православного священика; батько Іван Опанасович Шовгенів — знаний фахівець, гідротехнік-практик. Коли дівчинці було п'ять років, Шовгенови переїхали до Петербурга.

3 1918 року родина мешкає в Києві. У Києві Олена вчиться в Жіночій гімназії Дучинської; вивчає українську мову поряд з російською, німецькою, французькою. Вивчає і такі дисципліни, як Закон Божий, російська граматика, історія, арифметика, географія, чистопис, малювання та креслення. Зі згортанням приватної освіти та вказівкою, що, всі діти повинні навчатися в єдиних трудових звичайних школах, Олена потрапляє до саме такої.

Батько, урядовець УНР, разом зі старшим сином у 1920 році опиняються в еміграції в Чехословаччині. Навесні 1922 року матері Олени разом дочкою та сином Сергієм вдається вибратися з радянської України спочатку в Польщу, а в липні 1922 року оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час ректором Української господарської академії був її чоловік. Саме в Чехії Олена спочатку отримує атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона знайомиться зі своїм вірним другом Михайлом Телігою, одружується з ним. Саме в Чехії відбувається її становлення як поета, публіциста, літературознавця.

Ще з 1929 року Олена Теліга перебуває в Польщі, коли у Варшаві помирає її мати. З початком другої світової війни настають злигодні та нестатки: іноді їй доводилося працювати з музичними номерами в нічних кабаре — і навіть манекенницею, але потім вдається влаштуватися вчителькою початкових класів. Усе гострішою стає публіцистична думка Олени Теліги — увиразнюються її культурологічні та ідеологічні рефлексії. Вона пише блискучі статті «Сліпа вулиця», «Партачі життя», «Якими нас прагнете?», що й по сьогдні не втратили своєї актуальності.

Проте тяжіння до Києва живе в її душі постійно: «трагічний» Київ чекає її — і вона ні на хвилину не замислюючись над тим, що на неї чатує небезпека, в будь-яку мить готова вирушити у далеку путь до улюбленого рідного міста.

Після загибелі Голови Проводу Українських Націоналістів полковника Євгена Коновальця 23 травня 1938 року під час терористичного акту у Роттердамі, Олена Теліга на заклик Олега Ольжича бере участь в утворенні й розбудові Культурної Референтури ОУН. Як і всі члени Празької школи, поетеса робить ставку на Гітлера, який після перемоги подарує Україні довгоочікувану волю. Виконуючи завдання Проводу, в надії на національне визволення й відродження самостійної України, Олена Теліга похідною групою ОУН уже за два тижні після початку війни вирушає до Києва. Аж по трьох місяцях дороги у жовтні 1941 року вона прибуває до окупованої німцями столиці України і очолює Спілку письменників. Стає вона і членом Національної Ради ОУН — до якої також обрана сестра Лесі Українки Ізідора Косач-Борисова. Недовгий час Теліга редагує літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово» — журнал «Літаври».

Ілюзії щодо визвольної місії німецької армії дуже швидко й трагічно розвіюються: гестапівці полюють на українських громадських діячів так само люто, як і на комуністів. Через три з чимось місяці після прибуття до Києва Олену Телігу заарештовують у приміщенні Спілки письменників. Вона не захотіла залишити Київ, незважаючи на розпорядження Проводу ОУН.

21 лютого 1942 поетеса відправляється до Спілки, дорогою їй повідомляють про арешт, але пізно: її чоловік вже пішов туди. Для Олени не залишається іншого виходу, окрім як також піти до Спілки. Вона прекрасно усвідомлює, що йде на неминучу загибель, але життя без чоловіка не уявляє.

Гострi очi розкритi в морок,
Б'є годинник: чотири, п'ять…
Моє серце в гарячих зморах,
Я й сьогоднi не можу спать.

Але завтра спокiйно встану,
Так, як завжди, без жодних змiн,
I в життя, як в безжурний танок,
Увiйду до нiчних годин.

Придушу свiй невпинний спогад.
Буду радiсть давати й смiх.
Тiльки тим дана перемога,
Хто й у болi смiятись змiг!

За даними істориків, 22 лютого, Олену Телігу розстрілюють фашисти разом із її чоловіком Михайлом Телігою, Іваном Ірлявським, професором Гупалом та іншими націонал-патріотами у зловісно-відомому Бабиному Яру...

У своїй «Розповіді про Лєну» Євген Маланюк писав, що особистість цієї жінки була більша за її літературну спадщину: «Вона вся як істота, була якимось протестом проти сірости, безбарвности, нудоти життя... Це була людина, яка хотіла радости, і ще раз радости з королівськими значеннями цього слова».

Одразу після війни твори письменниці були видані у збірці «Прапори духу» (1946) і ще двома збірками. Та найповніше видання здійснило наприкінці століття видавництво імені О. Теліги в Києві 1999 року. Утім, це видання відразу стало раритетом. Це книга на півтисячі сторінок: «Олена Теліга: О краю мій...».

Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, вражений непоправною втратою, називав Олену Телігу — «поеткою вогняних меж».

Вона назавжди лишилась романтиком, ідеалістом, людиною для якої Україна є сенсом життя, свою полум'яну любов до якої Олена Теліга доказала не словом, залишеним на папері, а справою.

Вона не пожалкувала власного життя для країни, вона не зріклася своїх ідеалів. І тому вона назавжди залишеться в памяті українського народу, адже вона – герой, а герої, як відомо, не помирають, вони лише мають властивість переходити з однієї форми життя до іншої.

Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги.
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.

І те, що мрією було роками,
Все обернеться в дійсність і можливість, —
Нам буде сонцем кожний кущ і камінь
У ці хвилини — гострі і щасливі!

Подумать тільки: наші села й люди,
А завтра прийдемо — до свого міста!
Захоплять владно зголоднілі груди
Своє повітря — тепле та іскристе!

Та звідкись сум зловіщий вітер вишле,
Щоб кинуть серце у крижаний протяг:
Усе нове… І до старої вишні
Не вийде мати радісно напроти…

Душа з розбігу стане на сторожі,
Щоб обережно, але гостро стежить
Всі інші душі — зимні чи ворожі —
І всі глибокі поміж ними межі.

І часто серце запалає болем,
А щось гаряче аж за горло стисне,
Коли над рідним, тим же самим полем
Зависне інша, незнайома пісня.

Чекає все: і розпач, і образа,
А рідний край нам буде — чужиною.
Не треба смутку! Зберемось відразу,
Щоб далі йти — дорогою одною.

Заметемо вогнем любови межі,
Перейдемо убрід бурхливі води,
Щоб взяти повно все, що нам належить,
І злитись знову зі своїм народом.

Додала Катерина Івкова

21 жовтня

Інші дати
Народився Пилип Орлик
(1672, м. Косут, тепер - Білорусь – 1742) – Гетьман України в 1710 – 1742 роках (у вигнанні). При обранні гетьманом в квітні 1710 року складає «Пакти й Конституції прав і вольностей Війська Запорізького», які пізніше дістали назву Конституція Пилипа Орлика – одна з перших конституцій Європи. Нею Пилип Орлик зобов'язувався обмежити гетьманські прерогативи, зменшити соціальну експлуатацію, зберегти особливий статус запорожців і боротися за політичне й церковне відокремлення України від Росії.
Ми не можемо незворушно дивитися на страждання нашої милої Вітчизни, бачити порушення її прав за стількома пунктами. Ми не будемо діяти керуючись почуттям помсти, а навпаки – згідно зі справедливістю та правом, що дозволяє кожному боронити свою власну справу та свою власну мету» (Пилип Орлик)
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі