chrome firefox opera safari iexplorer

Сьогодні 115-річчя народного поета і генія України Євгена Маланюка

01 лютого 2012 о 00:20

Останнім часом до українського читача повертаються справжні генії, лицарі пера, патріоти, творчість яких тривалий час була викреслена з національної пам'яті злочинною владою.

Вони повертаються до нас із небуття саме тому, що правду і справедливість неможливо приховати, адже недарма сказано в Біблії: немає нічого таємного, що не зробилося б явним.

Вони повертаються до нас своїми безсмертними творами і залишаються назавжди у наших серцях. Одним з таких є великий український поет Євген Маланюк.

Сучасний погляд на творчу спадщину поета – це насамперед відновлення історичної справедливості, можливість відкрити нові, до цього часу невідомі горизонти української літератури.

Народився поет 1 лютого 1897 року в Архангороді Херсонської губернії (тепер містечко Новоархангельск Кіровоградської області).

Батько Євгена Маланюка Филимон Васильович працював учителем, а мати Гликерія Яківна була за походженням шляхетною.

Навчається Євген Маланюк в Архангородській початковій школі. Після закінчення школи Євген продовжує здобувати освіту в Єлисаветградському земському училищі. Восьмирічне перебування у стінах закладу (1906—1914) значно розширює світогляд Маланюка, пробуджує в ньому творчі здібності, любов до літератури, живопису, театру. У тринадцятирічному віці хлопчина починає віршувати.

1914 року Євген Маланюк вступає до Петербурзького політехнічного інституту, проте Перша світова війна стає на перешкоді навчанню. Восени того ж року юнак стає курсантом Київської військової школи, яку закінчує в січні 1916 року, протягом кількох місяців служить у чині прапорщика в 39-му піхотному запасному батальйоні на території Володимирської губернії, а з серпня 1916 року у званні молодшого офіцера перебуває в 4-ій роті 2-го Туркестанського стрілецького полку на Південно-Західному фронті, потім потрапляє до 2-ої кулеметної роти.

1917 рік приносить Євгенові Маланюкові чимало гострих вражень, потрясінь і втрат: жорстокі будні на фронтах Першої світової, Лютневий заколот і несподівана відпустка додому у зв’язку зі смертю батька (мати померла ще 1913 року), демобілізація з російської армії й участь у творенні УНР, служба в чині старшини в Генеральному Штабі України. Пізніше стає ад'ютантом генерала Василя Тютюнника, командувача Наддніпрянською Армією УНР, який помирає від тифу на руках у свого ад'ютанта. Молодий офіцер болісно сприймає поразку УНР.

Після трьох літ відчайдушних битв за українську державність у жовтні 1920 р. поет-патріот разом з іншими інтернованими захисниками УНР потрапляє до таборів у Стшелкові та Шипіорні, а згодом у Каліші (Польща). Тут Євген Маланюк багато пише, зі своїми друзями Юрієм Дараганом, Миколою Чирським, Максимом Гривою (Загривним) видає гектографічним способом журнал «Веселка» (1922—1923), в якому й сам починає друкуватися. Інтерновані вояки засновують аматорський театр, чоловічий хор, навіть балетні курси; влаштовують різні культурно-освітні акції.

Але й таке насичене мистецьке й громадське життя не применшує туги друзів за Україною. Євген Маланюк прагне розібратися, що призвело до поразки УНР, до цього поневіряння співвітчизників у чужих краях.

Ці розмірковування лягають на папір у вигляді щемливих, гірких і часто жорстких поетичних рядків:

По зморі монгольського іга,
По трупній отруті Москви —
Цей город архистратига
Знов квітнув, як ярий цвіт.
Зі сходу надходили бурі,
Гуділи рвучкі вихорі —
Він золотом у лазурі
Горів на своїй горі.
І щедро спадали шрапнелі,
І кулі клювали лице,
Та мури Мазепи й Растреллі
Уперто казали: рцемтъ.

Восени 1923 року поет виїзджає до Чехословаччини, де вступає на гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії в Поєбрадах. Деякий час письменник входить до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацює з журналом цієї організації «Державна нація».

1925 року в Подєбрадах виходить друком перша збірка віршів «Стилет і стилос», яка стає неабиякою подією і в житті автора, і в тогочасному літературно-мистецькому процесі, викликавши неоднозначну реакцію: від цілковитого несприйняття до надзвичайного захоплення, через те, що він водночать ненавидить і любить свою Україну.

Багатьом його сучасникам така позиція була незрозумілою. Але насправді все дуже просто: він любить і ненавидить, як і Василь Симоненко:

Україно! Тебе я терпіти не можу,
Я тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.

Я люблю тебе іншу — коли ти бунтуєш,
Коли гнівом під кручі клекоче Дніпро,
Коли думаєш ти, коли бачиш і чуєш
І несеш од криниці вагоме відро,

тобто любить саме таку думаючу, вільну, працьовиту країну, любить її вільних дітей, натомість ненавидить забиту, перелякану, рабську державу, яку і державою назвати неможна:

Лежиш, скривавлена і скута,
Мов лебідь в лютім полоні.
Яка ж страшна Твоя покута!
Які глухі, жорстокі дні!

Міцна, як смерть, Твоя в'язниця,
В ній морок смороду і мла.
Невже ж Тобі ще може сниться,
Що вільна Ти колись була?

Що над ланів співучим злотом
Ти билась крилами в блакить?
А тут терпінням і скорботам
Життя віддало кожну мить.

А тут все тіло пражить сором
Гостріш, ніж біль найгірших кар,—
Коли Тебе розпусним зором
Нагую огляда владар.

Ні, Ти — не мати! Шал коханки
У чорнім полум'ї коси,
В обличчі степової бранки
Хміль половецької краси.

В очах звабливий морок ночі,—
З них кличе, кличе глибина,
А в диких рухах ще регоче
Ніким не займана весна.

Тебе б конем татарським гнати,
І — тільки просвистить аркан —
Покірливо підеш сама Ти
З лукавим усміхом у бран.

Привабливо-безсила й гарна,
Осяєш Ти чужий намет,
І хижий хан буде безкарно
Впивати уст отруйний мед.

Та хутко скінчиться відрада:
Засне він стомлений, в Тобі ж
Прокинеться кривава зрада
І стисне віроломний ніж...

Блиснуть у тьмі вовчиці очі —
Лиш горло кров'ю захарчить,—
Ти в море степової ночі
Впірнеш русалкою умить.

І знову чарівне обличчя
Закриє половецький степ,
І знову ніч очей покличе —
Тебе спіймать, схопить Тебе 6!

Тебе б конем татарським гнати,
Поки аркан не заспіва!
Бо ж Ти коханка, а не мати,—
Зрадлива бранко степова!

Хижі птиці летять зі Сходу
На червоному тлі пожеж,—
Бачу, бачу Твою Голготу
І звідціль, з моїх мертвих меж.

Скитський вітер гуляє й нині,
Як тоді, пам'ятаєш Ти?
А степи Твої знов — пустині,
Хіба тільки нові — хрести.

Проорало глибоким плугом,
Кров'ю сіяв новий сіяч,—
Дике жито прийдеться другим
Тяжко жати під спів і плач.

Дике жито! Криваве жито!
Поховай же страшний наш слід,—
Серцем спаленим — все пережито
В апокаліпсі хижих літ.

Ліричний герой у поезіях Маланюка — це безкомпромісний максималіст суворого вигляду, не здатний на будь-які поступки по відношенню до своїх супротивників і самого себе. Євген Маланюк з болем усвідомлює, що Україні бракує українців, натомість багато «малоросів» і «хахлів»— ось найважливіший історичний урок. І саме поезія, як це засвідчила поява Тараса Шевченка, здатна була не лише збудити націю, а й підготувати її до грядущих випробувань.

Поетична творчість Євгена Маланюка створила в слові все те, що було відсутнім у реальності, яка його оточувала. Часто поет вдавався до історії, прагнучи осмислити минуле, сучасне й зазирнути в майбутнє. Замість поняття Україна Євген Маланюк використовує поняття Еллада.

Почуття любові до «Степової Еллади» — України змінюється почуттям ненависті.

Але і себе за свою втечу поет не може виправдати, він прекрасно усвідомлює, що це його тяжкий хрест, який він має нести, адже виходу у нього немає: якщо він повернеться на Батьківщину, його просто напросто позбавлять життя, а це нікого не врятує ані Україну, ані її націю, ані літературу, він усвідомлює, що така жертва буде марною, але незважаючи на все це вважає себе також винним у стражданні України:

Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,
Гіркі й пісні глуха душа співа.

Під грім гармат, під вітру подих дикий
Гула дудонь з-під варварських копит,—
Ми не зазнали іншої музики
І інших слів в вогні залізних літ.

Десь мудрим сном в архівах спали книги,
Ми з них хіба палили цигарки.
Напіврусини, напівпеченіги,
Наш навіть сміх був хмурий і гіркий.

Тож не дивуйсь, що, визволившись з брану,
Ти, зранена, зустріла нас, синів,
Що в дикім захваті ятрили кожну рану
Шаршавими руками дикунів.

Що в дикій пристрасті Твоє тулили тіло,
І кожний рвав до себе і радів.
А кров текла... І Ти захолоділа
В палких руках закоханих катів.
Тепер, коли кругом руїни й вітер,
Я припадаю знов до Твоїх ніг,—
Прости, прости,— молю, невтішний митар,
Прости, що я — останній печеніг,

Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти — не мати, бранко степова!
З Твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.

Вилучений з рідного простору і насильницьки поміщений у простір віддалений і ворожий, поет лише спогадами може доторкнутися до рідного краю:

Досі сниться метелиця маю,
Завірюха херсонських вишень.
Золоті Ті очі впивають
Степовий необмежений день,

Що зростає у небо, у вічність…
Плине вітер крізь села, сади,
Золоті Ті очі й ритмічні
Сині хвилі річної води.

Як забути? Яка ж гадюка
З серця вижерти спогад могла б:
Зір — пекучий, як мука й розлука,
Мову — мед тих пахучих силаб.

В прибережне нагріте каміння
Б'ється плюскотом зимна вода,
Незабутньо-співуча і синя,
Несмертельна й повік молода.

І на тлі її — тіло дівоче,
Заціловане сонцем… Верни!
Поверни золоті її очі,
Сині хвилі і вітер весни.

А сад вирує в хуртовині цвіту,
Бушує біла хвиля пелюстків.
Крізь чари весняного ненаситу,
Мов полум'я блакитне, лине спів.

То ти вергаєш із Синюхи. Плине
Знайомий голос. Плине і пече…
Повік, повік не згасне й не загине
Той сніг вишень, те золото очей.

Творчість Євгена Маланюка є органічно національною. Поет усе життя переймався національним самопізнанням, бажання національного відродження визначило ідейну спрямованість усієї його спадщини.

У всіх творах митця, як публіцистичних, так і віршованих можна простежити історіософічну концепцію, що складається з чотирьох складових: Еллади, Візантії, Риму, варяг. Стрижнем цієї концепції є протистояння Еллади і Риму.

У впливі Еллади поет вбачає вплив відродженої античності: це потяг до краси, моралі, музики, народної пісні.

На думку Євгена Маланюка тяжіння до краси – це плюс, але є й негативний вплив, наприклад:

  • Альтруїзм;
  • «Душевна лагідна мирність», наслідок – відсутність мілітарної готовності ;
  • «Розслабленість ледачих» – спокійність народу.

Візантія для митця уособлює християнство. На думку Євгена Маланюка, вплив християнства на українців – це негатив через те, що християнство – це проповідь покори, вічного рабства, і, як наслідок – малоросійства, що породжено дефіцитом гідності й спротиву.

У впливі Риму поет бачить тільки позитивні риси, адже Рим – це зразок держави, де головним правителем є закон.

У впливі варяг митець також бачить тільки позитив, адже варяги – це державницька міць, сила зброї. Через варяг до українців прийшло усвідомлення ідеї державності, згуртованості, обов'язку.

В усій творчості, як віршованій, так і публіцистичній, Євген Маланюк аналізує риси малоросійства, яке він вважає «хронічною хворобою», яка генетично вразила свідомість нації.

Найістотнішими ознаками малоросійства Євген Маланюк вважає:

1. Усвідомлення відчуття власної другорядності (українець завжди боїться виявити себе, українець сам себе не поважає і це формує негативний імідж до народу з боку інших);
2. Страх перед мовою;
3. Відстороненість від рідної культури (українці звикли орієнтуватися на чужу культуру);
4. Відраза до самостійного громадянського об'єднання (українці не здатні об'єднатися, іх головним гаслом є вислів: «Моя хата зкраю»)
5. «Провалля історичної пам'яті»

Збіркою «Стилет і стилос», як і наступною — «Гербарій» (що вийшла друком у Гамбурзі, в 1926 році, Маланюк стверджує свої позиції поета-націєтворця, яким він не зрадить до самої смерті. Перед ним, як і перед всією еміграцією стоїть завдання не зникнути як нації, і це завдання він блискуче виконує. У вірші «Із полину» поет розмірковує над тим, чому так сталося, чому над його країною нависло страшне прокляття, чому на його рідній землі хазяйнують чужинці, що як Змії Гариничі, відновлюють свою потворницьку голову відразу після того, як ти її рубаєш, дивується тому, що цей Змій Гаринич усе живе й живе:

Тут ті ж невільники злиденні,
Тут та ж сліпа і рабська кров,
А там ім’я посмертне «Ленін»
Вже обертається в «Петро».

І знову, знову вершник мідний
Над бруками з твоїх кісток,
Пускаючись в галоп побідний,
Заносить мідне копито —

Це ж він, незнищений, як завше,
В вітрах історії — стріла, —
Москву залізом загнуздавши,
Ще раз Полтавою пала.

Се мрець воскрес і бенкетує,
Наллявся кров’ю і гуля,
Копитом топче і катує,
І стугонить моя земля,

І тяжко стогне раб відвічний.
Даремно клекотить весна
І віє вітер історичний:
Він знов не чує і не зна.

Представники діаспори, схильні до поміркованості та нескінченних оплакувань недолі України, перебувають в шоковому стані від різкого тону письменника, його зневажливих оцінок і звинувачень на адресу земляків-малоросів, що ніяк не можуть дорости до рівня нації.

Українську історію поет показує «оголе¬но», глибоко критично, через опозиції «любов-нена- висть», «життя-смерть-воскресіння» і так далі. Пронизливо звучить у Євгена Маланюка символічний сигнал «архангельської сур¬ми», покликаний нагадати про наближення Божого Суду над неправедними:

Що дійсність, імлами повиту,
Цей вік, що не з мармору, — з гіпсу,
Тне вітер Старого Завіту,
Рве буря Апокаліпси.
І рушаться, падають стіни,
Й даремно туляться люди,
До фатаморган пустині,
Зрадливих обрисів злуди.
Та під штучною млою — знаю –
Вже надходять суворі фаланги:
Ген — крізь сутінь пломина Синаю,
А праворуч — з мечем — архангел.

У вірші «Нині» поет сподівається на святого Архангела Михаїла – покровителя Києва, сподівається на те, що він прийде до цього червоного пекла, покарає всіх злочинців, і відновиться справедливість, Україна стане гідною державою, а її люди нарешті перетворяться на націю.

Вірші «Нині», «Візія», «Сутінки епохи» — це апеляція до Всевиш¬нього, щоб покарав Зло, «червоний жах», який несе руй¬націю і голод, який хоче знищити Україну, зробивши її колонією Росії. Жорстким словом оскаржуючи й водночас оплакуючи трагічну долю народу поет вірить у відвагу нового прийдешнього покоління, конструює у своїх творах замкнутий катастрофічний час і простір (що є ознакою антиутопії). Поезії автора спрямовані проти «зрадливих обрисів злуди» більшовицької ідеї, яку нав'язують його на¬роду. Образ архангела, котрий тримає меч, — поетичний символ кари злу. Маланюк твердо переконаний, що Архангел Михаїл неодмінно прийде і звільнить його рідний Київ, а з ним і всю Україну від окупантів:

Все, що має статися, вже сталось.
День тверезий. Праця з-під ярма.
Чи ж почую, як щодений галас
Перетне архангельська сурма?

Обагриться небосхил криваво,
Розчахнеться димна височінь
І велике мовчання, як слава,
Людське серце візьме на мечі.

Літаки закрутяться, мов листя,
Башти захитаються й падуть.
Десь зі сходу, з-поза передмістя
Білим сонцем стане Страшний Суд.

Він дихне холодне духом бурі
І змете руїни, як сміття.
Ані Божа Мати, ані Юрій
Людського не захистять життя.

Євген Маланюк в цьому вірші наголошує на тому, що «ані Божа Мати, ані Юрій» не захистять життя злочинців, не знайдуть їм виправдання, виправдання тим, хто називається людиною, а насправді втратив людську подобу, втратив совість, втратив честь, забув свої корені й став злочинцем, що нищить власний народ.

Вірш «Прозріння» продовжує тему покарання, утверджує віру в те, що:
Ще прогримить останній судний грім
Над просторами неладу і зради
І виросте залізним дубом Рим
З міцного лона Скитської Еллади.

У 1925 році в Подєбрадах Євген Маланюк знайомиться зі студенткою медицини Зоєю Равич із Полтавщини і невдовзі одружується з нею (заручини відбулися 5 липня, а вінчання 12 серпня в церкві святого Миколая у Празі). Проте 1929 року подружжя взяло розлучення. Євген Маланюк, завершивши академію, подається на заробітки до Варшави. А Зоя залишається навчатись у Празі.

У 1920-х роках письменник плідно співпрацює з львівським журналом «Літературно-науковий вісник» (з 1932 – «Вісник»), який редагує літературознавець, ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов. Зв’язки із «Вісником» не припиняються упродовж усього періоду перебування Євгена Маланюка у Варшаві. У польській столиці організовується літературний гурт «Танк», до якого входять Юрій Липа, Олена Теліга, Наталя Лівицька-Холодна, та інші. Безперечним лідером групи був Євген Маланюк. Але коли гурт трансформовується в інше утворення – «Ми» — і видає однойменний журнал, що породжує гостру полеміку з Дмитром Донцовим, Євген Маланюк рве зв’язки з групою «Ми» і поновлює співпрацю з «Вісником».

На варшавський період припадає вихід у світ наступних книг поета: «Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадонна» (Львів, 1934), «Перстень Полікрата» (Львів, 1939), "Вибрані поезії (Львів; Краків, 1943). Значно пожвавлюється публіцистична і наукова діяльність Євгена Маланюка, з'являються десятки статей, нарисів, есе, в яких він осмислює набутки вітчизняної і світової культури. Публікуються переклади з інших літератур (Шарль Бодлер, Йозеф Сватоплук Махар, Микола Гумільов).

У Варшаві поет знайомиться з польськими митцями, такими як Ю. Тувім , Я. Івашкевич, Я. Лехонь — представниками відомої групи Скамандритів, а також з Л. Подгорським-Околувом, С. Стемповським та Ю. Лободовським. Євген Маланюк намагається побудувати діалог між польськими та українськими митцями, незважаючи на несприятливі політичні умови. Польські поети високо цінують творчість Євгена Маланюка, перекладають його твори.

У Варшаві доля зводить поета зі співробітницею чеського посольства Богумілою Савицькою, що з часом стає його другою дружиною. У 1933 році в подружжя народжується син Богдан. Друга світова війна порушує сімейну ідилію. Богуміла все частіше виїздить із сином до рідних у Прагу, а Євген підзаробляє, де може: вчителем у Варшавській православній семінарії, перекладачем текстів до кіно-хронік.

Євген Маланюк бере участь в обороні столиці Польщі від німецьких військ у 1939 році. Після вступу на територію Польщі радянських військ письменник змушений податися вже на другу еміграцію, рятуючись від пильного ока енкаведистів, які на той час уже замордували його найкращого друга Юрія Липу. Отже, знову табори для переміщених осіб, бараки, випадкові заробітки. Така перспектива не влаштовує Богумілу, тож вони розлучаються. Євген сам подається назустріч новим випробуванням. Йому довелося працювати ліфтером, викладачем математики в німецькому місті Регенсбурзі, у таборі для біженців, що перебував в американській зоні окупації.

У цей період митець усамітнюється, відсторонюється від активної літературної діяльності. Належачи до Мистецького українського Руху, нечасто бере участь у його зібраннях, культурних акціях. 5 березня 1947 року студія драми Йосипа Гірняка проводить в Регенбурзі свято на честь 50-річчя Євгена Маланюка.

Знаходячись далеко від рідної землі, поет весь час її пам'ятає:
Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомленний грім гармат.

Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: на Захід… на Захід… на Захід…
І услід — реготався Схід.

Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?

У червні 1949 року поет переїжджає до США, поселяється на околиці Нью-Йорка: спершу працює фізично, потім — в проекторному бюро, де й працюватиме до виходу на пенсію у 1962 році. У 1958 році Євген Маланюк стає почесним головою об'єднання українських письменників «Слово». За океаном з'являються його збірки «Влада», «Поезії в одному томі», «Остання весна», «Серпень»; окремим виданням виходить поема «П'ята симфонія» (1954), що уславлює діяльність борців за українську державність — В. Тютюнника, М. Безручка та інших. Євген Маланюк продовжує працювати і в галузі публіцистики, літературонавства. Публікуються його монографії, статті, нариси. Це, зокрема, видання, що з часом отримали широкий резонанс: «Нариси з історії нашої культури» (1954), «Малоросійство» (1959), «Ілюстрісімус Домінус Мазепа — тло і постать» (1960), «Книга спостережень» у двох томах (1962; 1966).

У 1962 році письменник ризикує відвідати соціалістичну Польщу. Це було його останнє побачення з Варшавою, з багатьма спогадами про минуле. За однією версією митець зустрівся із колишньою дружиною Богумілою, за іншою — поет не мав можливості побачитися з дружиною, через небезпеку бути схопленим радянською розвідкою. Ці дні, проведені поруч із Україною, близькою і водночас недоступною, були останніми днями наближення до неї митця.

Він не ризикнув перетнути кордон для того, щоб хоча б востаннє побачити її, не ризикнув через те, що і поява його у Польші була надто ризикованою і могла коштувати йому життям. Поет змушений, потайки перебуваючи у сусідній державі, згадувати свою рідну країну, як злочинець якийсь змушений ховатися, ніби вбив когось чи пограбував...

Згадується вірш російського поета Бориса Пастернака «Нобелівська премія»:
Я пропал, как зверь в загоне.
Где-то люди, воля, свет,
А за мною шум погони,
Мне наружу ходу нет.

Темный лес и берег пруда,
Ели сваленной бревно.
Путь отрезан отовсюду.
Будь что будет, все равно.

Что же сделал я за пакость,
Я убийца и злодей?
Я весь мир заставил плакать
Над красой земли моей.

Но и так, почти у гроба,
Верю я, придет пора — 
Силу подлости и злобы
Одолеет дух добра.

Поет змушений переховуватись через те, що на Батьківщині хазяйнують окупанти, які майже безперешкодно вдерлися на рідну землю митця, яким ніхто не наважується показати на двері, яких ніхто не може знищити, як у казках якогось страховиська; народ України більшою мірою уособлює сіру масу, яка не здатна перетворитися на Івана, який нарешті знищить Змія Гаринича.

Відбувається це через низку причин, сутність яких все життя і досліджував Євген Маланюк, головна причина – це бездержавність і усвідомлення себе не українцем, а малоросом.

Відразу виникає питання, а чому еміграція сприйняла його неоднозначно? Адже тон його поезій є абсолютно зрозумілим: ну хіба можна любити чи поважати співвітчизників, які дозволили зробити з себе рабів, хіба можна поважати співвітчизників, які намагаються забути рідну мову, майже не використовують її, хіба можна поважати співвітчизників, які не мають елементарної гідності? Звичайно, ні. Через це поет змушений власними віршами, статтями відкривати очі таким співвітчизникам, такій Батьківщині. Іншого виходу немає, це все одно, що людині хворій на рак не говорити правду, а говорити, що у неї все добре, а стане ще краще, замість того, щоб розповісти правду і почати лікування, поки не пізно, бо згаявши час, людина не матиме можливості жити.

Маланюк не міг цього допустити, він хотів, щоб його країна жила, щоб вона була, як говорив Володимир Маяковський «живее всех живых», тому прагнув розказати їй правду, правду про її страшну хворобу – бездержавність і малоросійство, прагнув знайти ліки від цих страшних хвороб, і знайшов – своє правдиве слово. Інша річ, що не всі ці ліки хотіли приймати, адже не всі хотіли визнавати свою хворобу, набагато простіше було вірити різним побрехенькам про щасливе й безтурботне майбутнє.

Поет зробив все для відродження України, він, знаходячись на відстані, став поетом-поводирем: «Як в нації вождів немає, тоді вожді її – поети!» Ці слова Євгена Маланюка можна взяти епіграфом до всієї творчості митця. Він за будь-яких обставин говорив тільки правду, якою б гіркою вона не була. Євген Маланюк заплатив занадто велику ціну за власне життя, він заплатив розлукою з Батьківщиною, він заплатив власним особистим щастям, він заплатив розлукою з мамою, друзями, близькими. І виявляється, що життя начебто в нього є, а щастя воно не приносить.

Так, він є знаним поетом, літературознавцем, публіцистом, але все це не приносить щастя. І виявляється, що й життя, як таке йому не потрібно. Для чого життя, коли поруч немає близьких людей, коли поруч немає рідної країни? Євген Маланюк прекрасно усвідомлює, що духовно вже давно помер, а живе за інерцією, тому і хоче, хоча б здалеку наблизитися до рідної землі, хоча б відчути, що вона поруч:
Несу отут страшний свій іспит
І знаю, що життя мине.
І мати, сидячи на призьбі,
Вже не вичікують мене.

Давно Євгена поминає
За упокій старенький піп,
За весною весна минає
Під запашне зітхання лип.

Все далі висиха Синюха,
Й линя її весела синь,
А вітер заголосить глухо
І пролітає вдалечінь.

Сиріє стріха під дощами,
Вже хата стала нетривка,
І мати слухають ночами
Бронхітне гавкання Бровка.
Ця поїздка до Польші дивом не закінчилася трагічно: невідомі поетові люди з польської таємної поліції допомогли Євгенові Маланюкові врятуватися.

Пішов з життя Євген Маланюк 16 лютого 1968 року у Нью-Йорку, похований на кладовищі в Саут-Баунд-Бруці в Нью-Джерсі, яке часто називають «українським пантеоном».

Вже після смерті письменника у мюнхенському видавництві «Сучасність» з'явилася впорядкована ним самим збірка поезій «Перстень і посох» (1972), що стала його лебединою піснею.

Вже 44 роки немає з нами Євгена Маланюка, але здається, що він і досі живий, його поезії, прозові, публіцистичні, літературознавчі праці житимуть доти, доки існувати буде Україна, якій і присвятив митець своє життя. Євген Маланюк бачить свою країну з неба, звертається до неї голосом широкого Дніпра, радісним гомоном ластівок, шурхотом калинових віт навесні:

Невже ж калюжою Росії
Завмре твоя широчина?
...А над степами вітер віє!
А в небі гуркотить весна!

А степ, гарматами пооран,
Тремтить від крові і кісток,
Та про бої віщує ворон,
Червлен тримаючи шматок.

Повстань, як древлє! Панцир з міді
Замінить лати й ганчірки, — 
І знов дівоча стать Обиди
Звитяжно гляне у віки.!..

Додала Катерина Івкова

19 жовтня

Інші дати
Народився Сергій Васильківський
(1854, м. Ізюм Харківської обл. - 1917) - український живописець, якого називали «поетом українського малярства». А ще про нього писали: «Васильківський у живописі – це Шевченко в літературі». До речі, саме Васильківському належать одні з найвідоміших портретів Кобзаря.
Розгорнути
Народився Ігор Свєшніков
(1915, м. Київ — 1995) – археолог, доктор історичних наук. Понад 20 років проводив розкопки на місці Берестецької битви, результати яких узагальнені в монографії "Битва під Берестечком". Автор монографій про культури шнурової кераміки та шаровидних амфор, путівника по заповіднику "Козацькі могили".
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі