chrome firefox opera safari iexplorer

В Україні відроджується монастир, де молився Данило Галицький

29 лютого 2012 о 12:17

На довгому віку Жидичинського чоловічого монастиря святителя Миколая були великі падіння, слава й забуття. До його ікон молився король Данило Галицький. Єпископи й митрополити, солдати й київські безпритульники, школярі й монахи — всі вони знаходили прихисток у його стінах. Тут лунало слово Боже різними мовами й чинилася наруга над святинями. Його палили до тла, а він поставав із попелу. Бо завжди знаходилися самовіддані люди, які хотіли, аби на цих красивих пагорбах на берегах Стиру жила православна святиня. Напевне, навіть не всі волиняни знають, що в селі Жидичин, за шість кілометрів від Луцька, діяв один із найвпливовіших і найстаріших монастирів Західної України. І нині він відроджується. До наших днів із монастирського комплексу збереглися, окрім митрополичої резиденції, Миколаївська церква, що належить громаді УПЦ МП, і дзвіниця.

Будні і мрії монахів

У Жидичин ми приїхали в один із лютневих морозних днів. Протоптана між снігів стежина веде до центрального входу Палацу митрополита, від минулої величі якого мало що лишилося. Від того, що застали ченці тут дев’ять років тому, можна було впасти у відчай. Нині звертаємо увагу на нові вікна й дах, відреставровані фасади, впорядковане подвір’я. Усередині перший поверх практично відремонтований: облаштовані келії, домова церква, бібліотека, трапезна, господарські приміщення. Поки чекаю намісника монастиря ігумена Костянтина, встигаю роздивитися цікаві й дещо незвичні розписи на стінах домової церкви. Їх зробила парафіянка, яка кілька років працювала над ними безкоштовно. Ця жінка воліла залишитися невідомою, бо має на те вагому причину — вона онкохвора. Допомагав їй розписувати стіни храму також ігумен Дмитрій — монах із Парагваю, який майже рік живе у монастирі. Він приїхав сюди вивчати досвід організації монастирського життя з–за океану ще з одним колегою — ієромонахом Мойсеєм iз Бразилії.

— Коли у 1990 році звідси виїхала місцева школа, приміщення стояло пусткою 13 років, поки в 2003–му в ці руїни не вселилися кілька монахів на чолі з ієромонахом Марком (нині єпископ Кіровоградський і Голованівський), — каже ігумен Костянтин. — Нікого не турбувала доля пам’ятки архітектури національного значення, поки вона руйнувалася, а коли ми накрили дірявий дах, то десь відразу взялися державні служби з приписами, що не такий дах зробили, треба було мідний. Ремонтуємо зараз усередині, поки зима. Актову залу на другому поверсі закінчуємо. Коли потепліє, знову візьмемося за фасад. Маємо з братією велику мрію — збудувати на території монастиря Успенський храм. Бо Успіння — це монашеське свято. У Почаєві є храм Успіння, у Києво–Печерській лаврі, у Святогірській на Донеччині — теж. Уже маємо й проект. Хотілося б відновити весь архітектурний монастирський ансамбль, але це поки що мрії. Збудували Свято–Духівський скит біля старого кладовища. Якось мене запросили виступити на мітингу з нагоди Дня Незалежності. Коли надали слово, то згадав про вирвану проводку в монастирі, про вирвані віконні й дверні коробки, збиту плитку з груб, розписані негарними словами стіни. Хто все це робив? Ви, люди. Що говорити про патріотизм, про любов до України, коли своїми руками руйнуємо святиню і те, що довкола нас? Мені довелося бути на стажуванні в Німеччині, неподалік Ганновера. Німецька ментальність мене вразила. Її суть — щоб довкола мене все було гарно. От коли ми, українці, будемо робити так, щоб довкола нас хоча б метр на метр усе було гарно, — тоді й життя буде інакшим. Досить уже нам воювати один з одним, треба повиходити з лісів і починати будувати.

У випробуваннях віра перевіряється

Разом із закордонними насельниками сьогодні в монастирі проживають 13 чоловік. Наймолодшому — 19 років, а найстаршому — 58.

— Чи не впливає така різниця у віці на мікроклімат у вашому невеличкому колективі? — запитую в ігумена Костянтина. — Знаючі люди з вашого середовища вважають, що дуже добре, коли людина приходить у монастир, не пізнавши смаку гріха, тобто спокус мирського життя...

— Звичайно, простіше тим, хто не має за плечима шлейфу мирського. Але не це є визначальним. У монастирі протікає справжнє життя з усіма його перемогами, трагедіями. Все, як і у всіх живих людей. Є добре, є погане. Та все це досвід. У випробуваннях віра перевіряється. Братія у нас дружна, є порозуміння і спільна мета. Хоча приходили різні люди, але з часом відсіювалися.

— У вашому монастирі живе, здається, наш колега–журналіст, який прийняв постриг...

— Це я, — ледь посміхаючись, мовить ігумен Костянтин, побачивши моє здивування. — Мій шлях до Бога був дуже непростим і нетиповим. Я вперше пішов до сповіді у 25 років. І ніколи не думав, що моє подальше життя так складеться. Спочатку думав бути священиком. У Жидичин поїхав познайомитися з монастирським життям. І тут внутрішньо відчув, що це моє, що тільки тут зможу віддати себе Богові сповна. Хоча міг довгі роки жити послушником і не постригатися в монахи. З травня до червня, коли готувався до постригу, — то був місяць потрясінь. До обіду п’ять разів міг змінювати своє рішення. А коли постриг прийняв — зрозумів: усе, це моє. І сліду не залишилося від сумнівів. Нашому найстаршому отцю Лазару вже 58. Він прийшов у монастир, пройшовши весь шлях мирської людини. Був одружений, має шістнадцять онуків. Після смерті дружини вирішив, що тепер послужить Богові тут. У кожного своє призначення на цій землі. Хтось усвідомлює його раніше, хтось пізніше, а хтось так і не усвідомить ніколи...

«Еха в Жидичин к святому Николе»

Із Жидичинським монастирем пов’язують відому історичну постать. Молодший син Богдана Хмельницького Юрій начебто бував тут. Відмовившись від гетьманства, він прийняв постриг під іменем Гедеона й був архімандритом. Хоча ігумен Костянтин цю версію піддає сумніву:

— Я спілкувався на цю тему з багатьма істориками. Вони кажуть, що це не більш ніж легенда. Тобто ніяких історичних підтверджень тому, що Юрій бував у Жидичині, немає. А ось Данило Галицький бував у нашому монастирі, й це зафіксовано в Іпатіївському літописі: «Еха в Жидичин кланятися и молитися к святому Николе». Вдруге він приїжджав сюди у 1236 році. З цього можна зробити припущення, що монастир у Жидичині був закладений не в XII столітті, а набагато раніше. Бо здобуттю такої сили й впливовостi мав передувати великий монашеський подвиг. А він обчислюється не роками й не десятиліттями, а століттями. Тому вважаю, що монахи тут поселилися, ймовірно, у IX—X століттях.

Монастир від атеїстів врятував... Сталін

— Це правда, що монастирські будівлі вціліли в роки радянської влади завдяки тому, що місцевий священик був однокурсником Йосипа Джугашвілі по Тихвинській духовній семінарії? Чи це легенда?

— Ні, це факт. У Жидичині люди знали про це й переповідали. До війни тут правив священик Моргаєвський. І коли в монастирі хотіли поселити якийсь штаб, то він написав лист Сталіну. І досить швидко отримав відповідь. Після того штаб вибрався геть із села. Той лист був своєрідною охоронною грамотою для святині. Свято–Миколаївська церква, яка належала колись монастирю і знаходиться поруч iз нами, нині належить громаді УПЦ Московського патріархату. Ми з ними живемо по–сусідськи, як і мають жити нормальні сусіди. Але парадокс у тому, що не всіх це влаштовує! Якби політика не втручалася в церковне середовище, не було б ніяких протистоянь.

— На жаль, політики у церкві стає все більше...

— У відчай можна впасти, коли аналізуєш, що відбувається в церковному середовищі. Те, що люди бачать іноді під обгорткою православ’я, зовсім не те, що має бути. Це сурогат, як підроблена горілка. Взяти хоча б агресивне православ’я. Де написано, в яких святих книгах, про ненависть, нетерпимість? Та ніде. Православ’я ніколи не нацьковувало брата на брата. Я, наприклад, проти того, щоб проповідь була політичною. Мені заперечують: мовляв, ми виховуємо патріотизм. Патріотизм мають виховувати партія, громадська організація, школа. Церква має виховувати Людину, і саме з великої букви. Якби церква виховувала Людей, то такі люди не були б здатні до зради, а були готові на жертовність. А це і є патріотизм! Його основа — віра в Бога. Вся людська моральність, порядність, в основі яких лежить віра — хіба це не справжній патріотизм? Такі люди не продаватимуться ні за 500 тисяч доларів, ні за мільйон, як продаються наші депутати. Я готовий говорити з людиною будь–якою мовою, аби вона мене розуміла. Біда в іншому: люди не вміють слухати. Вміють тільки говорити...

...Полишала монастир iз дивним відчуттям спокою. Раніше чомусь завжди шкодувала тих, хто ховався від світу за монастирськими стінами, добровільно відмовившись від радощів мирського життя й прирікши себе на затворництво. А тут навіть позаздрила. Цим людям не треба лукавити й грати ролі, не треба підлаштовуватися під політичні ситуації й брати участь у безглуздих спектаклях. Вони знають, заради чого живуть і чого прагнуть. У них одна дорога — до Бога...

ДО РЕЧІ

У Жидичинському монастрі — чудова бібліотека. Окрім стародруків та церковних книг, світська література тут представлена великою палітрою авторів та розділів. Особливо багата історична тематика. Її читачами, як розповів отець Костянтин, є не лише насельники монастиря, а й мешканці Жидичина і навіть Луцька. Продовжуючи традиції просвітництва, жидичинські монахи підтримали ініціативу краєзнавця Іраїди Майданець і започаткували спільно з Волинською організацією Українського товариства охорони пам’яток історії і культури проведення історико–краєзнавчих конференцій «Миколаївські читання». Вони проводяться у дні вшанування пам’яті луцького князя Миколи Святоші, цікавої історичної постаті, яку шанує православна церква (правнук Ярослава Мудрого і син чернігівського князя Давида Святославовича. Зрікся престолу, щоб покласти край міжусобним князівським війнам. Постригся в монахи, провівши решту життя у монастирі, похований у Києво–Печерській лаврі).

 

ДОВІДКА «УМ»

Перша згадка про Жидичинський монастир датується початком XIII століття в Іпатіївському літописі. У 1703 році на місці спалених дерев’яних будівель виросли кам’яні споруди. Збудовано Свято–Миколаївську церкву і Палац митрополита. Монастир перестав існувати в 1840 році. У митрополичій резиденції в роки першої світової квартирувалися пруські солдати, які спали на... іконах, а хоругвами обмотували ноги замість онуч. Потім тут оселилися діти з київського притулку та інваліди, а з 1947–го навчалися жидичинські дітлахи.

29 травня

Інші дати
Народився Петро Карманський
(1878, м. Цєшанув, Польща - 1956) - український поет, педагог,перекладач, член групи письменників "Молода муза". Представник раннього українського модернізму. Автор збірок віршів "З теки самовбивці", "Блудні огні", "До сонця". Переклав "Божественну комедію" Данте, окремі твори Гюго та ін.
Засну, як легіт, в сірій скибі, Розвіюсь, мов рідка імла, Візьму з собою злидні й болі, Оставлю вам самі діла. (Петро Карманський)
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі