chrome firefox opera safari iexplorer

Дітей, що знялися у забороненому фільмі про шахти, викликали до міліції

27 березня 2012 о 10:06
life.pravda.com.ua
«Українська правда. Життя» зустрілася з головним героєм фільму «Шахта № 8» Юрою Сикановим та його другом, який також знявся у ньому, Дімою Оприщенком.

Головним відкриттям минулорічного фестивалю документального кіно «Docudays» став фільм німецького журналіста Якоба Просса «Інший Челсі». У ньому контрастно представлені реалії з життя «низів» і «верхів» Донбасу на прикладі двох сімей – молодого і багатого секретаря Донецької міськради Миколи Левченка і простого футбольного вболівальника Олександра.

Цього року на фестивалі «донецька» тема вибухнула з новою силою завдяки картині естонської журналістки Мар’яни Каат, яка наважилася показати правду про злидні і безвихідь, в яких роками живуть сотні тисяч українців.

У її фільмі «Шахта №8» йдеться про життя 15-річного хлопця Юри, який один утримує двох сестер і батьків, працюючи на нелегальних шахтах-копанках.

Фільм про донецького підлітка, який героїчно справляється з усіма жахіттями цього життя, шокував світ, його показали на фестивалях у 30 країнах. Втім, для України правда виявилася занадто страшною. Стрічку зняли з конкурсної програми «Docudays» на вимогу українського співпродюсера Олени Фетісової. Режисерці Мар'яні Каат вдалося показати його в Україні поза конкурсом, однак говорити про прокат після демаршу української сторони неможливо.

«Українська правда. Життя» зустрілася з головним героєм фільму «Шахта № 8» Юрою Сикановим та його другом, який також знявся у ньому, Дімою Оприщенком.

Хлопців запросили до Києва організатори фестивалю «Docudays UA,Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини». Вони вперше побували у столиці і вперше їхали поїздом так далеко.

«У плацкарті їхали. Сусід хропів, ноги висіли», — сміється 22-річний Діма.

«Ми третій день у Києві. Так, на Хрещатику були, Софію подивились, Лавру. Все цікаво», — додає більш говіркий Юра. Тепер йому вже майже 19 років, на копанках не працює, мріє про власне кафе і сім’ю.

Під час майже годинної розмови герої «Шахти № 8» розповідали про зміни у їхньому житті після виходу фільму, незмінні проблеми і плани на майбутнє.

ЯКБИ НЕ БУЛО ЦІЄЇ КОПАНКИ, ЩО Б НАМ ЗАЛИШАЛОСЯ РОБИТИ, КРАСТИ?

Після фільму життя Юри і його родини не стало легшим. Його матір позбавили батьківських прав. Молодшу сестру Юлю забрали до дитячого будинку. Щоб не потрапити в інтернат, Юра спочатку переховувався від міліції. Однак пізніше його таки ловлять і жорстоко б’ють.

«Мене прищепили наручниками до батареї, просидів так усю ніч. А за що? Не знаю, може розізлив. Хоча вони не мають права так робити», — каже він.

Після цього Юру відправляють в училище. Минулого року він його закінчив і став електрозварником. Але лише на папері, бо зварювальний апарат він тримав у руках лише кілька разів.

«Кому потрібен я після училища? Із мене такий зварник! Вчився я на зварника, а нас возили на море, практику проходити - клеїли шпалери, фарбували».

На питання, чи працює він зараз, Юра відповідає неохоче. Каже, перебивається випадковими заробітками, але вже не на копанці – у Сніжному їх майже не лишилося, бо все вугілля вже вибрано.

Наразі він живе з мамою у будинку, який під час зйомок фільму придбали для його сім’ї журналісти. Однак ситуація нестабільна – хата от-от може провалитися… у копанку.

«Раніше все селище було заселене, а зараз — через одну хату. Стіни повідходили, все валиться, і все це через шахти, все підкопане під будинками. Я жив на цій вулиці у трьох будинках, і в усіх дворах у нас були шахти…», — розповідає він.

«Ще у нас залишилася трикімнатна квартира у центрі міста. У лютому померла бабуся, квартира стоїть порожня. Але я не можу її забрати, тому що бабуся заборгувала гроші господарю „Оскара“, це кафе під будинком. Господар поставив нові двері і нас не пускає. Мені цікаво, що я можу з цим зробити. Там десь 30 тисяч гривень боргу…», — додає Юра.

Але сталися у житті хлопця і хороші події – його мама перестала пити і проходить навчання у центрі зайнятості, щоб отримати спеціальність кухаря.

Молодша сестра Юля досі перебуває в дитячому будинку. Юра мріє забрати її додому, але поки не знайде стабільної роботи, це неможливо.

«Щоб її забрати, потрібен свій дім, своя квартира. Мене поставили на облік на квартиру, коли я випустився. Але ви ж знаєте, скільки її чекати».

Старша сестра Уляна нещодавно переїхала до Севастополя.

«Юля хоче бути фотографом, а щодо Уляни не знаю… Ми з нею лише по телефону спілкуємось. Вона восени поїхала, вийшла заміж за людину, яка сиділа… Тому за неї всі переживають», — розповідає Юра.

Чи не єдиною реакцією влади на проблеми, показані у фільмі, стало відкриття кримінальних справ проти власників нелегальних шахт, де працювали Юра і його друзі.

«Коли фільм по інтернету дійшов до уряду, прийшов лист з прокуратури у наше місто, щоб прокуратура розібралась, як це малолітки працюють у шахтах. Міліція нас викликала, брала свідчення. А ті, на кого ми працювали, зараз під слідством. Виходить, що через нас. А ми у цій справі йдемо як потерпілі», — розповів Юра.

Хлопець не розуміє, чому саме директори шахт виявилися «крайніми» у глибоких соціальних проблемах.

«Я не знаю, чому цих начальників шахт зараз звинувачують. На той момент вони нас виручили. А якби не було цієї роботи на шахті? Ми б що, пішли красти? І зараз сиділи би не на фестивалі, а другу чи третю ходку парились…», — каже він.

«От мій вітчим сидить за пограбування. Грабував тазіки, каструлі, до підвалу комусь залізе… Все, щоб потім продати і випити. Якби ми не працювали, ми, може, стали такими ж. Якби нам не дали б роботи, то жити ж за щось треба було б…», — додає він.

Юра каже, що людям в його містечку важко жити, бо немає роботи.

«Розумієте, у людей нема такого бажання… Як сказати… Може, і є якісь цілі, але не вистачає засобів, щоб втілити їх у реальність. Люди п’ють, наркомани, вони повсюди! Я навіть коли вчився у Макіївці, ходив, бачив усюди ці шприци», — розповідає він.

Друг Юри Діма додає, що після того, як фільм про них подивилися місцеві мешканці, одразу з’явилися незадоволені. Людям не сподобалося, що хлопці розповіли правду.

«Було у мене, коли я прийшов на роботу влаштовуватись, а мені кажуть: О, так це ти, пітовець, у фільмі знімався! Ну, розумієте, „Піт номер 8“ (від англ. „яма“), місцеві почали називатись пітівцями. Це поганий жарт», — каже він.

«Тобто власникам шахт це не сподобалось. Ну, звісно, вони ж багаті. А хто ми такі? І ще взяли і розказали на всю Україну і всю Європу», — додає хлопець.

Зараз вертатися додому Юра і Діма вже не бояться. За ці кілька днів хлопці стали відомими на всю Україну — дали десятки інтерв’ю, побували на ефірах телеканалів. Кажуть, до них підходило багато людей з різних організацій, залишали свої візитки, але конкретної допомоги поки не пропонували.

Однак головним здобутком від своєї популярності хлопці вважають нові зв’язки. Кажуть, тепер у них є «дах» і вони не бояться повертатися назад до свого містечка, правду про яке знає тепер вся Україна.

«Все може бути, звичайно. Але, думаю, ми от зараз з Києва приїдемо і, як нам пояснили, дах буде, нас будуть захищати. Раніше єдиним нашим дахом була Мар’яна (естонська журналістка, автор фільму), але вона далеко…», — каже Юра.

МЕНІ ПРОПОНУВАЛИ ЇХАТИ У КАНАДУ, НІМЕЧЧИНУ, АЛЕ Я НЕ ЗАХОТІВ

У фільмі Юра по-дорослому каже, що в нього немає часу на мрії – він хоче лише працювати і утримувати сім’ю. Як і тоді, він говорить про те, що хотів би відкрити власне кафе.

«Я з дитинства мріяв про кафе, тому що з раннього віку сам готував. Зараз я почав розуміти, що спочатку треба до цього дійти. Це ж не те, щоб пішов і відкрив…», — каже він.

Діма не проти допомогти другу з його мрією. Він закінчив кухарські курси і вже працює у кафе.

«Після фільму я почав вчитися від центру зайнятості на кухаря, у мене було 3 місяці практики. Я навчився смажити шашлики. Я спочатку працював у такому комплексі… Ну, баня там була, ресторан. Я там працював вахтером, і тоді хлопці навчили мене готувати шашлик. Потім, коли господарі змінилися, не було роботи, мені допомогла хазяйка отримати цю освіту…», — розповідає Діма.

У кафе він заробляє 1500 тисячі гривень на місяць.

«Але це смішно! Гроші витрачаються швидко, витрати біжать попереду доходів», — каже він.

Щоб заробляти більше, Діма хоче вчитися. Каже, якщо б була така можливість, вивчився би на еколога.

Юра ж, навпаки, хоче лише стабільну роботу, свій бізнес. Не проти переїхати у Київ.

«Але тоді і маму треба забрати, вона без мене пропаде», — каже він.

На питання, чи не думав він поїхати на заробітки закордон, Юра відповідає:

«Продюсер пропонував… У Канаді, Німеччині. Не знаю, Україна — все таки є Україна… Я там нікого не знаю».

Юра зізнається, що таким самостійним і дорослим він став через маму: вона змалку привчала дітей до роботи.

«Мама у нас дуже хороша. Просто коли помер батько, вона запила, а потім знайшла вітчима, який її споював. А так мама привчала нас з дитинства до праці. Ми жили в селі, працювали на городі. Менша сестра ще тоді була маленька, а зі старшою ми дуже дружили і нам не треба було казати, щоб ми пішли поприбирали, чи посапали на городі. Все робили самі. У селі навіть казали, що ми, як бджілки».

Вперше Юра спустився у копанку у 14 років, 8-9 клас школи «провів на шахті».

«Коли я вчився в училищі, приходив, а всі сидять, говорять про комп’ютерні ігри. А я, наприклад, прийшов з ночі. Мені не до цих комп’ютерних ігор. Через це у мене було мало друзів», — каже він.

МЕНІ ХОЧЕТЬСЯ ПРАЦЮВАТИ

Юра і Діма про свої робочі будні розповідають просто і невимушено. «Це для вас дико, ви не знаєте, що таке шахта. А у нас нікого цим не здивуєш». Така робота хоч і важка, але могла приносити прибутки.

«На копанці можна було заробити десь 5 тисяч. Є шахти, де заробляли 15 тисяч, 10, 7, 5. дивлячись, ким ти працюєш. У мене було, що на копанці десь 450 гривень на тиждень заробляв», — зізнається Юра. Тепер, коли копати нема що, він перебивається випадковими підробітками, а тому відкласти гроші на свою мірю – кафе –  поки що не може.

«Буває по-різному. Буває, що є ліміт, іноді – нема. От, наприклад, у лютому померла бабуся, і ліміт вичерпався. Але стабільного заробітку, щоб я не переживав, нема», — додає Юра.

Багато мешканців Сніжного виїжджають, тікають від браку роботи і грошей. Юра розповідає, що якщо є де працювати, то діти у містечку намагаються допомогти батькам.

«У багатих діти десь вчаться, такі, як ми – закінчують школу, а потім працюють. Ось у мене є друг, він на ринку масками торгує. Якщо є робота, то, звичайно, намагаються підробляти».

«Якби тобі зараз пропонували пройти незалежне оцінювання і поступити в хороший вуз?», — питаємо наостанок.

«Не знаю, може. Але мені вже хочеться працювати», — відповідає Юра.

Розділи: Суспільство

23 жовтня

Інші дати
Народився Пилип Козицький
(1893, с. Летичівка, Черкаська область – 1960) – український композитор, музикознавець, педагог, громадський діяч. Один з організаторів і керівників Музичного товариства імені Миколи Леонтовича.
Ой одна я, одна, Як билиночка в полі, Та не дав мені бог Ані щастя, ні долі. Тілько дав мені бог Красу – карії очі, Та й ті виплакала В самотині дівочій. (слова Тараса Шевченка, музика Пилипа Козицького)
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі