chrome firefox opera safari iexplorer

Дітей, що знялися у забороненому фільмі про шахти, викликали до міліції

27 березня 2012 о 10:06
life.pravda.com.ua
«Українська правда. Життя» зустрілася з головним героєм фільму «Шахта № 8» Юрою Сикановим та його другом, який також знявся у ньому, Дімою Оприщенком.

Головним відкриттям минулорічного фестивалю документального кіно «Docudays» став фільм німецького журналіста Якоба Просса «Інший Челсі». У ньому контрастно представлені реалії з життя «низів» і «верхів» Донбасу на прикладі двох сімей – молодого і багатого секретаря Донецької міськради Миколи Левченка і простого футбольного вболівальника Олександра.

Цього року на фестивалі «донецька» тема вибухнула з новою силою завдяки картині естонської журналістки Мар’яни Каат, яка наважилася показати правду про злидні і безвихідь, в яких роками живуть сотні тисяч українців.

У її фільмі «Шахта №8» йдеться про життя 15-річного хлопця Юри, який один утримує двох сестер і батьків, працюючи на нелегальних шахтах-копанках.

Фільм про донецького підлітка, який героїчно справляється з усіма жахіттями цього життя, шокував світ, його показали на фестивалях у 30 країнах. Втім, для України правда виявилася занадто страшною. Стрічку зняли з конкурсної програми «Docudays» на вимогу українського співпродюсера Олени Фетісової. Режисерці Мар'яні Каат вдалося показати його в Україні поза конкурсом, однак говорити про прокат після демаршу української сторони неможливо.

«Українська правда. Життя» зустрілася з головним героєм фільму «Шахта № 8» Юрою Сикановим та його другом, який також знявся у ньому, Дімою Оприщенком.

Хлопців запросили до Києва організатори фестивалю «Docudays UA,Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини». Вони вперше побували у столиці і вперше їхали поїздом так далеко.

«У плацкарті їхали. Сусід хропів, ноги висіли», — сміється 22-річний Діма.

«Ми третій день у Києві. Так, на Хрещатику були, Софію подивились, Лавру. Все цікаво», — додає більш говіркий Юра. Тепер йому вже майже 19 років, на копанках не працює, мріє про власне кафе і сім’ю.

Під час майже годинної розмови герої «Шахти № 8» розповідали про зміни у їхньому житті після виходу фільму, незмінні проблеми і плани на майбутнє.

ЯКБИ НЕ БУЛО ЦІЄЇ КОПАНКИ, ЩО Б НАМ ЗАЛИШАЛОСЯ РОБИТИ, КРАСТИ?

Після фільму життя Юри і його родини не стало легшим. Його матір позбавили батьківських прав. Молодшу сестру Юлю забрали до дитячого будинку. Щоб не потрапити в інтернат, Юра спочатку переховувався від міліції. Однак пізніше його таки ловлять і жорстоко б’ють.

«Мене прищепили наручниками до батареї, просидів так усю ніч. А за що? Не знаю, може розізлив. Хоча вони не мають права так робити», — каже він.

Після цього Юру відправляють в училище. Минулого року він його закінчив і став електрозварником. Але лише на папері, бо зварювальний апарат він тримав у руках лише кілька разів.

«Кому потрібен я після училища? Із мене такий зварник! Вчився я на зварника, а нас возили на море, практику проходити - клеїли шпалери, фарбували».

На питання, чи працює він зараз, Юра відповідає неохоче. Каже, перебивається випадковими заробітками, але вже не на копанці – у Сніжному їх майже не лишилося, бо все вугілля вже вибрано.

Наразі він живе з мамою у будинку, який під час зйомок фільму придбали для його сім’ї журналісти. Однак ситуація нестабільна – хата от-от може провалитися… у копанку.

«Раніше все селище було заселене, а зараз — через одну хату. Стіни повідходили, все валиться, і все це через шахти, все підкопане під будинками. Я жив на цій вулиці у трьох будинках, і в усіх дворах у нас були шахти…», — розповідає він.

«Ще у нас залишилася трикімнатна квартира у центрі міста. У лютому померла бабуся, квартира стоїть порожня. Але я не можу її забрати, тому що бабуся заборгувала гроші господарю „Оскара“, це кафе під будинком. Господар поставив нові двері і нас не пускає. Мені цікаво, що я можу з цим зробити. Там десь 30 тисяч гривень боргу…», — додає Юра.

Але сталися у житті хлопця і хороші події – його мама перестала пити і проходить навчання у центрі зайнятості, щоб отримати спеціальність кухаря.

Молодша сестра Юля досі перебуває в дитячому будинку. Юра мріє забрати її додому, але поки не знайде стабільної роботи, це неможливо.

«Щоб її забрати, потрібен свій дім, своя квартира. Мене поставили на облік на квартиру, коли я випустився. Але ви ж знаєте, скільки її чекати».

Старша сестра Уляна нещодавно переїхала до Севастополя.

«Юля хоче бути фотографом, а щодо Уляни не знаю… Ми з нею лише по телефону спілкуємось. Вона восени поїхала, вийшла заміж за людину, яка сиділа… Тому за неї всі переживають», — розповідає Юра.

Чи не єдиною реакцією влади на проблеми, показані у фільмі, стало відкриття кримінальних справ проти власників нелегальних шахт, де працювали Юра і його друзі.

«Коли фільм по інтернету дійшов до уряду, прийшов лист з прокуратури у наше місто, щоб прокуратура розібралась, як це малолітки працюють у шахтах. Міліція нас викликала, брала свідчення. А ті, на кого ми працювали, зараз під слідством. Виходить, що через нас. А ми у цій справі йдемо як потерпілі», — розповів Юра.

Хлопець не розуміє, чому саме директори шахт виявилися «крайніми» у глибоких соціальних проблемах.

«Я не знаю, чому цих начальників шахт зараз звинувачують. На той момент вони нас виручили. А якби не було цієї роботи на шахті? Ми б що, пішли красти? І зараз сиділи би не на фестивалі, а другу чи третю ходку парились…», — каже він.

«От мій вітчим сидить за пограбування. Грабував тазіки, каструлі, до підвалу комусь залізе… Все, щоб потім продати і випити. Якби ми не працювали, ми, може, стали такими ж. Якби нам не дали б роботи, то жити ж за щось треба було б…», — додає він.

Юра каже, що людям в його містечку важко жити, бо немає роботи.

«Розумієте, у людей нема такого бажання… Як сказати… Може, і є якісь цілі, але не вистачає засобів, щоб втілити їх у реальність. Люди п’ють, наркомани, вони повсюди! Я навіть коли вчився у Макіївці, ходив, бачив усюди ці шприци», — розповідає він.

Друг Юри Діма додає, що після того, як фільм про них подивилися місцеві мешканці, одразу з’явилися незадоволені. Людям не сподобалося, що хлопці розповіли правду.

«Було у мене, коли я прийшов на роботу влаштовуватись, а мені кажуть: О, так це ти, пітовець, у фільмі знімався! Ну, розумієте, „Піт номер 8“ (від англ. „яма“), місцеві почали називатись пітівцями. Це поганий жарт», — каже він.

«Тобто власникам шахт це не сподобалось. Ну, звісно, вони ж багаті. А хто ми такі? І ще взяли і розказали на всю Україну і всю Європу», — додає хлопець.

Зараз вертатися додому Юра і Діма вже не бояться. За ці кілька днів хлопці стали відомими на всю Україну — дали десятки інтерв’ю, побували на ефірах телеканалів. Кажуть, до них підходило багато людей з різних організацій, залишали свої візитки, але конкретної допомоги поки не пропонували.

Однак головним здобутком від своєї популярності хлопці вважають нові зв’язки. Кажуть, тепер у них є «дах» і вони не бояться повертатися назад до свого містечка, правду про яке знає тепер вся Україна.

«Все може бути, звичайно. Але, думаю, ми от зараз з Києва приїдемо і, як нам пояснили, дах буде, нас будуть захищати. Раніше єдиним нашим дахом була Мар’яна (естонська журналістка, автор фільму), але вона далеко…», — каже Юра.

МЕНІ ПРОПОНУВАЛИ ЇХАТИ У КАНАДУ, НІМЕЧЧИНУ, АЛЕ Я НЕ ЗАХОТІВ

У фільмі Юра по-дорослому каже, що в нього немає часу на мрії – він хоче лише працювати і утримувати сім’ю. Як і тоді, він говорить про те, що хотів би відкрити власне кафе.

«Я з дитинства мріяв про кафе, тому що з раннього віку сам готував. Зараз я почав розуміти, що спочатку треба до цього дійти. Це ж не те, щоб пішов і відкрив…», — каже він.

Діма не проти допомогти другу з його мрією. Він закінчив кухарські курси і вже працює у кафе.

«Після фільму я почав вчитися від центру зайнятості на кухаря, у мене було 3 місяці практики. Я навчився смажити шашлики. Я спочатку працював у такому комплексі… Ну, баня там була, ресторан. Я там працював вахтером, і тоді хлопці навчили мене готувати шашлик. Потім, коли господарі змінилися, не було роботи, мені допомогла хазяйка отримати цю освіту…», — розповідає Діма.

У кафе він заробляє 1500 тисячі гривень на місяць.

«Але це смішно! Гроші витрачаються швидко, витрати біжать попереду доходів», — каже він.

Щоб заробляти більше, Діма хоче вчитися. Каже, якщо б була така можливість, вивчився би на еколога.

Юра ж, навпаки, хоче лише стабільну роботу, свій бізнес. Не проти переїхати у Київ.

«Але тоді і маму треба забрати, вона без мене пропаде», — каже він.

На питання, чи не думав він поїхати на заробітки закордон, Юра відповідає:

«Продюсер пропонував… У Канаді, Німеччині. Не знаю, Україна — все таки є Україна… Я там нікого не знаю».

Юра зізнається, що таким самостійним і дорослим він став через маму: вона змалку привчала дітей до роботи.

«Мама у нас дуже хороша. Просто коли помер батько, вона запила, а потім знайшла вітчима, який її споював. А так мама привчала нас з дитинства до праці. Ми жили в селі, працювали на городі. Менша сестра ще тоді була маленька, а зі старшою ми дуже дружили і нам не треба було казати, щоб ми пішли поприбирали, чи посапали на городі. Все робили самі. У селі навіть казали, що ми, як бджілки».

Вперше Юра спустився у копанку у 14 років, 8-9 клас школи «провів на шахті».

«Коли я вчився в училищі, приходив, а всі сидять, говорять про комп’ютерні ігри. А я, наприклад, прийшов з ночі. Мені не до цих комп’ютерних ігор. Через це у мене було мало друзів», — каже він.

МЕНІ ХОЧЕТЬСЯ ПРАЦЮВАТИ

Юра і Діма про свої робочі будні розповідають просто і невимушено. «Це для вас дико, ви не знаєте, що таке шахта. А у нас нікого цим не здивуєш». Така робота хоч і важка, але могла приносити прибутки.

«На копанці можна було заробити десь 5 тисяч. Є шахти, де заробляли 15 тисяч, 10, 7, 5. дивлячись, ким ти працюєш. У мене було, що на копанці десь 450 гривень на тиждень заробляв», — зізнається Юра. Тепер, коли копати нема що, він перебивається випадковими підробітками, а тому відкласти гроші на свою мірю – кафе –  поки що не може.

«Буває по-різному. Буває, що є ліміт, іноді – нема. От, наприклад, у лютому померла бабуся, і ліміт вичерпався. Але стабільного заробітку, щоб я не переживав, нема», — додає Юра.

Багато мешканців Сніжного виїжджають, тікають від браку роботи і грошей. Юра розповідає, що якщо є де працювати, то діти у містечку намагаються допомогти батькам.

«У багатих діти десь вчаться, такі, як ми – закінчують школу, а потім працюють. Ось у мене є друг, він на ринку масками торгує. Якщо є робота, то, звичайно, намагаються підробляти».

«Якби тобі зараз пропонували пройти незалежне оцінювання і поступити в хороший вуз?», — питаємо наостанок.

«Не знаю, може. Але мені вже хочеться працювати», — відповідає Юра.

Розділи: Суспільство

29 травня

Інші дати
Народився Петро Карманський
(1878, м. Цєшанув, Польща - 1956) - український поет, педагог,перекладач, член групи письменників "Молода муза". Представник раннього українського модернізму. Автор збірок віршів "З теки самовбивці", "Блудні огні", "До сонця". Переклав "Божественну комедію" Данте, окремі твори Гюго та ін.
Засну, як легіт, в сірій скибі, Розвіюсь, мов рідка імла, Візьму з собою злидні й болі, Оставлю вам самі діла. (Петро Карманський)
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі