chrome firefox opera safari iexplorer

Хронологія мовних замахів. Спроби вбивства української — погляд на історію

23 червня 2012 о 11:40
glavred.info

Що спільного у Колесніченка та Ківалова з Петром I та Катериною II? Українська мова, а точніше, нелюбов до неї. Що пов’язує 1748, 1864, 1959 та 2012 роки? Намагання витіснити українську мову з українських шкіл.

Українську мову можна по праву назвати багатостраждальною. Заборони, утиски переслідують її століттями. Варто лише зазирнути у сторінки історії, що майорять антиукраїнськими ухвалами, указами, циркулярами і розпорядженнями, щоб переконатися в цьому.

З одного боку, це не може не вселяти надію: попри всі намагання стерти українську мову з лиця землі, вона живе, розвивається, і смерть у її найближчі плани не входить. З іншого боку — вода камінь точить...

Скільки може тривати це переслідування, чому нарешті спроби вбивства української мови не завершаться? Прикро у цій ситуації й те, що останній цвях у труну українській мові прагнуть забити вже за часи незалежності Української держави.

Хоча 1991 рік мав стати останнім рубежем замахів, перетнувши який, українська мова стала б недоторканною. Але надворі — 2012 рік, а на підході — друге читання законопроекту Колесніченка-Ківалова “Про засади державної мовної політики”, який мав у носі Конституцію України та права української мови на її території. І який поєднує у своїй суті чи не всі попередні замахи на мову.

Законопроект Колесніченка-Ківалова прагне “забезпечити” українцям вільний вибір мови навчання як у дошкільній освіті, так і в шкільній та у вищих навчальних закладах. Русифікація української освіти — чи не найпопулярніший прийом антиукраїнської діяльності різних влад.

Та вже те, що кожній новій владі, яка примощувалась на українській території, доводилось раз за разом впроваджувати протиукраїнськомовний “урок”, свідчить, що не так вже й легко викоренити українську мову з освітньої сфери. Одні школи зникали, інші виникали, а охочі навчатися українською знаходились завжди.

У 1748 році святійший правлячий Синод (церковна інституція, запроваджена ще Петром I) наказав митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, внаслідок чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

А у 1785 році вже Катерина ІІ видала указ, згідно з яким російська мова була впроваджена у всіх школах України.

У 1832 році провели реорганізацію освіти на Правобережній Україні — на загальноімперських засадах із переведенням на російську мову навчання. А у 1864 р. царський уряд знову прийняв Статут про початкову школу, за яким навчання мало проводитись лише російською мовою.

Щоб всі розуміли кінцеву мету цього проекту, міністр “народного просвещения” Дміт­рій Толстой ще й озвучив відповідне роз’яснення: «Кінцевою метою освіти всіх інородців незаперечно повинно бути обрусіння».

Оскільки українська освіта так і не зросійщилась, у 1959 році ВР УРСР прийняла закон під гаслом “щоб дітям легше було”, — про необов’язкове, “за бажанням батьків”, вивчення української мови у школах України. Це призвело до підтасовок та примусових масових відмов від української форми викладання.

Якщо не працював метод батога, використовували пряник: у 1984 році в УРСР запровадили виплати підвищеної на 15 відсотків зарплати вчителям російської мови порівняно з вчителями мови — української.

Чиновницький апарат мав би залишатися оплотом мови держави, якій служить. Законопроект Колесніченка-Ківалова і тут хоче вибити українській мові стілець з-під ніг, запропонувавши усім сферам судочинства, діловодства, міській і загальнодержавній владі спілкуватися та вести документації тим “языком“, яким вони самі забажають.

Щось подібне вже було. Петро ІІ (1729 р.) наказав переписати з української мови на російську всі державні постанови і розпорядження. У 1869 році, за законом, чиновникам усіх відомств призначалась значна доплата за русифікацію.

Олександр IIІ вирішив не відставати від своїх попередників, і у 1888 році видав указ про заборону вживання української мови в офіційних установах, а як “бонус” ще й заборонив хрещення українськими іменами.

І це при тому, що україномовній людині стати чиновником апріорі не надто світило. За радянської влади з чиновників (і не лише самих чиновників) вибивали “українську дурь” цілою низкою методів: і засланням, і розстрілом, і в’язницею...

Зазираючи у хронологію заборон української мови, не оминеш Валуєвського циркуляра 1863 року, суть якого зводилася до цитати “Української мови не було, немає і бути не може, а хто цього не розуміє — ворог Росії” (відчувається співзвучність з нещодавньою заявою Дмитра Табачника, мовляв, українська мова — непотрібна).

Якщо Валуєвським циркуляром заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури, то Емський указ 1876 року заборонив видання творiв українською мовою практично повністю.

Це були далеко не перші спроби викорчувати українську мову з книг. Петро І у 1720 році видав указ про заборону книгодрукування українською мовою і вилучення українських текстів з церковних книг. У 1769 році Синод РПЦ продублював цю постанову і заборонив друкувати та використовувати український буквар.

У 1847 р. розгромили Кирило-Мефодіївське братство, відбулося посилення жорстокого переслідування української мови та культури...

Попри це, українська література і мистецтво досі живі. Якщо проводити паралель із сучасною ситуацією в Україні, то забороняти книги українською мовою наразі ніхто не збирається.

Натомість українському книговиданню та кінодубляжу намагаються перекрити кисень економічним чинником, зробивши їх появу фінансово нерентабельною.

Оксана ЗЬОБРО, Високий замок

Розділи: Аналітика

17 жовтня

Інші дати
Народився Володимир Жаботинський
(1880, м. Одеса – 1940) – єврейський письменник і публіцист, ідеолог та один з лідерів сіоністського руху.
Розгорнути
Народився Яків Головацький
(1814, с. Чепелі, Львівська область – 1888), український лінгвіст, етнограф, фольклорист, поет, священик і педагог. Співзасновник об»єднання «Руська трійця», співавтор збірника «Русалка Дністровая». Найважливіша праця «Народні пісні Галицької і Угорської Русі. кн. 1-4.»
Солоденька рідна мово, Як би-м тя рад вчути! Із глубини серця свого Рад би-м піснь добути. Проспіваю співаночки, Де-но які знаю, Як би-м учув голосочок Із рідного краю. (Яків Головацький)
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі