chrome firefox opera safari iexplorer

Мова нова, але пісня стара (щодо мовного закону Ківалова-Колесніченка)

30 липня 2012 о 19:51
chitay.net

Прочитавши «Закону про засади державної мовної політики», авторства «славнозвісних» своєю любов'ю до України народних депутатів України Ківалова С.В. та Колесніченка В.В., я одразу згадав два інших, майже 250-річної давнини документи, авторства не менших «шанувальників» української мови – урядовців царської Росії.

Співставлення цих трьох юридичних творів відкриває мету, яку переслідують депутати-регіонали, і ця мета є не миролюбиво-гуманітарною, а вкрай небезпечною для України та українців.

На початку 1876 р. російським імператором Олександром ІІ, «в ввиду обнаруженной в последнее время на юге России деятельности особого рода пропагандистов, зараженных так называемым украинофильством, а также распространения в народе переводов, учебников и молитвенников на малороссийском наречии...», було скликано нараду під керівництвом Міністра внутрішніх справ О.Тімашева у складі: Міністра народної освіти графа Д.Толстого, Оберпрокурора св. Синоду, Головного начальника 3-го відділення власної Його Величності канцелярії Потапова та помічника попечителя Київського навчального округу М.Юзефовича, чий меморандум про небезпеку українофільства і спонукав царя до цього.

Дана нарада відпрацювала рекомендації, які лягли в основу Емського указу Олександра ІІ від 18(30) травня 1876 р. (який забороняв вживання в різних галузях суспільного життя української мови), але, як видно, і в основу згаданого закону.

«...украинофилы настойчиво пытаются возвести простонародное наречие Южной России на степень литературного языка, как посредством переводов на оное произведений русской и иностранной литературы, так и изданием оригинальных сочинений. Стремление киевских украинофилов породить литературную рознь и, так сказать, обособиться от великорусской литературы, представляется опасным... вся литературная деятельность так называемых украинофилов, должна быть отнесена к ...посягательству на государственное единство и целость России...» — тож витіснення української мови російською з теле та радіоефіру, з кіноекранів, окупація книжкового ринку України російською поліграфічної продукцією, зведення української мови до рівня жевріння в даних галузях є чим? Правильно — захистом «государственного единства и целости России».

В даному світлі варто процитувати ще один документ царського уряду щодо заборони української мови — таємний циркуляр до територіальних цензурних комітетів Міністра внутрішніх справ Россії П.Валуєва від 18 липня 1863 р.

«Прежние произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную.» — це ж неприпустимо!!!, щоб українська мова в українській державі була мовою всього народу України. Для невеличнкої купки інтелігентів, як висловився свого часу нинішній міністр освіти Д.Табачник, – то хай буде. І ніяк не більше.

Тож саме тому так завзято автори даного закону своїми «або», щодо вживання української чи іншої мови, намагаються вивести українську мову з усіх царин життя і звести її лише до рівня фолькльорних колективів, недільних шкіл та невеликого гуртка дивокуватих інтелектуалів.

Особливо цікаво виглядають рекомендації для Міністра освіти, які випрацювала нарада. Складається таке враження, що вони спеціально писалися для вже згадуваного пана Д.Табачника.

Для якого, до речі, українська мова є нічим іншим, як «ненужным языком» і який так завзято рапортує перед російськими вчителями про свою діяльність щодо зменшення позицій української мови у сфері освіти на користь російської.

«...основные и незыблимые убеждения в общности и неразделимости всех племён и народностей, населяющих русское государство, внедряются в молодое поколоение прочнее всего в школе, а потому нашло (совещание О.Л.) полоезным обратить особое внимание Министра народного просвещения на необходимость самого тщательного и осмотрительного подбора преподавателей в учебных заведениях округов Харьковского, Киевского и Одесского, причём со стороны совещавшихся лиц было выражено желание, чтобы оканчивающие курсы в учебных заведениях которой либо из губерний, входящих в состав вышепоименованых округов, были по мере возможности назначаемы преподавателями в другие губернии того же округа.»

Тож Міністру освіту України разом з авторами мовного закону лишилося лише вирішити питання як українських вчителів вислати з України, а на їх місце запросити росіян і на цьому всі вимоги царських урядовців будуть виконані.

Головна ж теза документу від 1876 р. полягає в наступному: «... ничто не объединяет людей в политическом отношении так сильно, как единство языка и литературы, и наоборот, ничто не разъединяет их в такой степени, как различие языка и письменности...».

Що саме з цього взяли за мету пани С.Ківалов та В.Колесніченко сказати важко, але зрозумілим є одне, вони аж ніяк не хочуть єдності українського народу. Проте, коли й хочуть єдності – то вже російського народу в складі якого українцям буде люб'язно відведена роль етнографічної групи, здатної лише до співання гарних пісень та танцювання гопака на радість великоруського пана, як то вже роблять кубанські козаки на молебнах на честь великої Росії.

«Допустить создание особой простонародной литературы на украинском наречии, значыло бы положить прочное основание к развитию убеждения в возможности осуществить в будущем ... отчуждения Украины от России.» — але коли вже таке сталося, повернути status quo необхідно логікою від зворотнього.

Тому мета, яка переслідується згаданим законом, є очевидною: це питання не культурно-філологічне, а питання територіально-політичне — «осуществить в будущем ... присоединие Украины к России».

Таким чином, недопущення впровадження антиукраїнського мовного закону є питанням життя і смерті для української держави, є питанням повноцінного, гідного існування українського народу на власній землі, а отже є справою кожного українця небайдужого долею рідної країни.

Олександр Ляшев
смт. Десна Чернігівська обл.

Розділи: Думка читачів

25 березня

Інші дати
Народився Олександр Безбородько
(1747, м.Глухів Сумська область - 1799) – козацький полковник, світліший князь Російської імперії, канцлер уряду Катерини II, мав значний вплив на царя Павла І. Добився відновлення Генерального суду і деяких інших установ Гетьманщини, скасованих за Катерини II. Склав повний список гетьманів України, генеральних суддів і підскарбіїв, генеральних осавулів, писарів, хорунжих, а також полковників дев'яти українських полків, які становили військо гетьмана В 1805 -1807 рр. на надані ним кошти в Ніжині був заснований ліцей.
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі