chrome firefox opera safari iexplorer

Сьогодні вічному революціонеру Анатолію Лупиносу виповнилося б 75

21 липня 2012 о 11:11
umoloda.kiev.ua

Ми випрягли волів, перевернули плуга.

Сідлаємо коней та гостримо списи.

Відкинули жалі, згадали всі наруги,

Прости нас, Господи, помилуй і спаси.

Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,

Спекотних Азій тлін судомить рамена.

Чекає бій. Все інше буде потім.

Життя триває. Точиться війна.

У цьому вірші — сутність його автора, Анатолія Лупиноса. Політв’язнь, поет, аскет, вічний бунтівник, «батько» УНА–УНСО за життя не мав нічого, окрім ідеї «Україна понад усе!». Націоналіст із донбаським корінням за антирадянську пропаганду і контрреволюційну діяльність був запроторений у мордовські табори, Володимирський централ, українські «психушки». Завтра, 21 липня, Анатолію Івановичу виповнилося б 75. Доля відрахувала йому 62 (помер у 2000–му).

За життя Лупиніс не дав жодного автобіографічного інтерв’ю. Змалювати уявлення про невгамовного борця за Україну допомагають його статті, зокрема політичний заповіт «Бунт має рацію», вірші і, звичайно, живі спомини близьких та друзів.

До нього на «зону» прилітали генерали КДБ Шеварднадзе й Алієв, а сидів він із майбутніми президентами

Віктор Рог, віце–президент історичного клубу «Холодний Яр», розповідає, що на початку 1990–х яскраву, колоритну постать Анатолія Лупиноса можна було побачити практично на всіх протестних заходах в Києві та в регіонах, його прізвище можна було зустріти в самвидаві, у списках керівних органів новопосталих громадянських і політичних структур, у «сводках» карально–репресивних органів, на пасквільних шпальтах радянської преси. Оминути Лупиноса було практично неможливо. Він був своїм і для шахтарів Донбасу, і для львівської та столичної інтелігенції, і для кубанських козаків чи кавказьких повстанців. Сидів «за Україну» при Хрущові, при Брежнєві і Горбачові, не обіймав жодних державних посад у незалежній Україні, не набув чинів, титулів і статків. Зате не розминувся з совістю і не торгував честю. Став явищем, залишився світлим сивочолим образом у пам’яті побратимів.

«Йому щастило на друзів і ворогів. І мав він їх безліч — кадебістське та міліцейське начальство, «воров в законе», політв’язнів — майбутніх лідерів національно–визвольних рухів СРСР, різноманітних «авторитетів». Він і сам був авторитетом», — відзначав у мемуарах також уже покійний побратим Лупиноса, унсовець Руслан Зайченко.

«До мене, молодого хлопця, щоб поговорити, прилітали на «зону» генерали КДБ Едік Шеварднадзе та Гейдар Алієв. А з Гамсахудрією та Ельчибеєм я сидів. Зустрівся з ними вже через двадцятиліття — у 1990–х роках, коли ті вже були президентами своїх держав, Грузії й Азербайджану», — розповідав дядя Толя Зайченку.

«Пана Анатолія називали «неформальним міністром закордонних справ України». Там, де не справлялася або не хотіла справлятися українська влада, — там працювали ми. Коли ми в 1993–94 роках їздили унсовською делегацією в Чечню, — а Лупиноса чудово знали і в Грузії, і в Азейбарджані, у Вірменії, Росії, Прибалтиці, Білорусі, — Лупиніс допомогав українським офіцерам повернутися на Батьківщину і творити Зброй­ні сили України, — згадує керівник київського відділення УНА–УНСО Ігор Мазур на прізвисько Тополя. — Полагодивши їхні справи «з ким треба», Лупиніс привіз в Україну 110 рапортів офіцерів з оперативно–тактичною і стратегічною освітою, готових присягнути Україні. А від них у ЗСУ відмовилися, бо не знали, що з тими офіцерами робити».

У 1990 роках, каже Мазур, УНА–УНСО робила для українських офіцерів за кордоном набагато більше, ніж Українська держава. Домовлялися не тільки про повернення, а й про влаштування на службу. До України завдяки УНСО повернулося близько двох тисяч офіцерів. З ініціативи унсовців у 1992 році військові приймали присягу на вірність Україні на Софіївській площі.

Іноді йому «дарували» полонених українців, засуджених до страти

«Анатолій Лупиніс практично пішки обійшов увесь Кавказ, створив Спілку офіцерів української діаспори, щоб військовим було куди звертатися, — розповідає журналістка Наталія Чангулі, яка їздила з Анатолієм Лупиносом до Чечні. — У військові гарнізони країн СНД розсилали унсовські листівки із закликом до офіцерів та прапорщиків, вихідців з України, повертатись на рідну землю. Іноді в гарячих точках Лупиносу «дарували» українців, які воювали на боці росіян і потрапили в полон. Так, у Чечні на його прохання віддали військовополоненого Славка з Києва, який воював на боці Росії, — його мали розстріляти. Віддали в обмін на обіцянку, «що той більше не буде». І Славко слова дотримав: усе життя був вдячний Лупиносу, ще й вступив в одну з націоналістичних організацій. Подібна історія трапилася і в Нагірному Карабаху: там Дяді Толі віддали полоненого льотчика–українця Біляченка, засудженого до страти».

Пропалена скатертина в кабінеті президента

Їздив Лупиніс за кордон, як правило, не на якісь «круглі столи», а на серйозні політичні баталії. Як розповідає Ігор Мазур, наприклад, в Азейбарджані на початку 90–х Дядя Толя міг в один день зустрічатися з комуністом Гейдаром Алієвим, в той же день полетіти до його ідеологічного супротивника — Абульфаза Ельчибея — колишнього політв’язня, який був першим президентом незалежного Азейбарджану, потім знову повернутися до Алієва й повирішувати з обома проблемні питання, які були в їхніх же інтересах, але не вирішувались, адже Ельчибей з Алієвим були ворогами.

Розповідають, що Лупиніс був єдиною людиною, якій було дозволено курити в кабінеті Алієва. Той на дух не переносив цигаркового диму і відчував палити своїх міністрів. Але яким же було здивавуння охоронців, коли президент Гейдар Алієв наказав принести попільничку для Лупиноса». А він не тільки курив «LM» невпинно — одну цигарку прикурював від другої, він ще й пропалив оксамитову скатертину!

Поясненням такої лояльності сильних світу цього до Лупиноса пан Мазур вважає буйну вдачу колишнього політв’язня. Нехай піджак був потертий, а туфлі — діряві, харизма пана Анатолія була дай Боже. Потрапивши в 1956 році до мордовських таборів, він став одним з керівників тюремного повстання політв’язнів. Адміністрація табору налаштовувала кримінальних авторитетів на політичних, різанина закінчилась перемогою останніх, після чого влада повернула на них танки. Коли повстання придушили, Лупиносу «накинули» ще 10 років ув’язнення і кинули в яму. Параліч ніг.

Із людиною, яка зробила з Лупиноса серйозного політика — єврейським політв’язнем, він познайомився якраз у той період, коли лежав паралізований.

У середовищі КДБ Лупиніс був відомою особою. Кажуть, прилітав свого часу і Євген Марчук (у 1990–х роках — голова СБУ, Прем’єр–міністр України) — «щоб перевірити, наскільки це «матьорий вовк», і загнати за «червоні прапорці». Лупиніс був для них як навчальний матеріал, щоб зрозуміти, що таке український буржуазний націоналіст у новітньому форматі».

Він міг з’явитися невідомо де, поїхати невідомо куди. Збирався у Тбілісі, в аеропорту зустрівся з урядовцями, які летіли в Баку, — Лупиніс «чіплявся» з ними. Там відбувалися зустрічі у форматі Азейбарджан–НАТО, й однією з основних делегацій були турки. По ходу справи Лупиніс здружився з турками — ті його запросили полетіти в Стамбул. У цей час в Києві думали, що він у Тбілісі десь бродить, а він — із турками, у складі урядової делегації.

«Ніхто з нього не вимагав ніяких паспортів, — згадує Ігор Мазур. — У Стамбулі проживав на державному рівні, без документів. Далі турецька делегація летить у Вашингтон — Лупиніс із ними, бродить там пару тижнів, поки тривають натовські саміти. У Штатах зустрічається з українською діаспорою — залишається з нею, далі летить у Канаду. В нього, здається, навіть не було закордонного паспорта. В українському посольстві були шоковані, коли Лупиніс вирішив повертатися назад і почав переповідати епопею, як він облетів півсвіту без жодних документів. Закінчилося тим, що йому в Києві в терміновому порядку робили закордонний паспорт, передавали літаком у США. Але через два тижні він загубив його в якомусь кафе разом із пачкою газет, які постійно з собою носив».

Мав Лупиніс у собі щось надлюдське, кажуть побратими, постійно видавав геніальні ідеї і мав талант зустрічати цікавих людей.

«Для нього було нормою сказати якомусь туркові: купи мені блок сигарет. Їсти так само не гребував за чужий рахунок. Питання, що він має дати за це гроші, в нього взагалі не стояло — «з такими гарними людьми за столом, чого це я маю платити», — розповідає Тополя.

Матеріальний світ — харчі, речі, статки — були для Лупиноса чужими. Він жив Ідеєю, справою боротьби за вільну, велику, сильну православну Україну. «Він вів свою війну і вважав, що демократія — це стан суспільства, до якого приходять шляхом довгих процесів в економічній, моральній, правовій, релігійній, соціальній та інших сферах життя, — свідчить Олександр Косуха, представник Козацького братства бойового звичаю Спас «Сокіл». — Декому в Україні було вигідно бачити в Лупиносі такого собі керівника напівформального, напіввійськово–кримінального угруповання. Однак пан Анатолій ніколи не закликав людей до дій, за які їх могли кинути до в’язниці. Він розумів ситуацію і воював передусім у сфері Духу, навіть більше: він служив Духу. Це розуміли всі, з ким він спілкувався поза межами України, і тому допомагали йому, чим могли. Знали, що він не їде в Америку за власним бажанням, він має це зробити за волею «того, хто послав його».

ЙОГО ШЛЯХ

У 17 років Анатолій Лупиніс, який закінчив школу в Сатанівці Монастирищенського району Черкаської області зі срібною медаллю, вступив на механіко–математичний факультет Київського держуніверситету. Через два роки за антирадянські вірші й розмови його заарештували й засудили до шести років позбавлення волі. Ще через рік — у 1957–му, як голові страйкового комітету в’язнів мордовського табору №7, Лупиносові додали ще «десятку».

Після закінчення табірного терміну, у 1967 році, Анатолія привезли до батьків на ношах, із паралізованими ногами. Стан був такий, що лікарсько–трудова експертна комісія негайно дала першу групу інвалідності, причому без щорічного переобстеження, на все життя. Тоді йому ще не виповнилося тридцяти. Через два роки Лупиніс зміг стати на милиці і збирався продовжувати навчання, обравши філософський факультет Київського університету. Але, ознайомившись з анкетою, декан факультету Таучер послав абітурієнта до заступника голови Комітету партконтролю при ЦК КПУ Підіпригори. Той одразу заявив, що, навіть набравши 20 балів з 20, «антисовєтчик» Лупиніс в університеті не вчитиметься, і порадив людині на милицях йти на завод, у цех: «Перейміться пролетарською ідеологією, завоюйте довір’я робітничого колективу, станьте членом партії, тоді...» У грудні 1969–го Анатолій вступив на заочне відділення економічного факультету Української сільськогосподарської академії.

Навесні 1970–го він кинув милиці, почав працювати в Київському концертно–хоровому товаристві адміністратором. Але вже через рік на вшануванні Тараса Шевченка біля його пам’ятника Лупиніс прочитав вірша «Я бачив, як безчестили матір». І знову — арешт. Коли на суд з’явилися дисиденти Сахаров, Світличний, Плющ, засідання скасували, але за три дні, без повідомлень, виголосили вирок. Далі — 12 років поневірянь по «спецпсихушках» із діагнозом «шизофренія», який гнітив його до останніх днів життя.

Звільнився Лупиніс у 1983–му. Наприкінці 80–х — на початку 90–х був активним громадським і політичним діячем, одним з ініціаторів створення «Зеленого світу», українського «Меморіалу», Народного руху України, партії «Державна самостійність України», Української міжпартійної та національної асамблеї.

19 січня

Інші дати
Хрещення Господнє (Водохреща)
Там, на річці на Йордані Там Господь Христос хрестився, З рук Хрестителя Івана У святій водичці вмився" (Ярослав Вільшанко)
Розгорнути
Народився Гордій Левченко
(1897, с. Дубрівка Житомирської обл. - 1981) - військово-морський діяч, адмірал, головнокомандувач Балтійського флоту. У 1939-1942 роках - заступник наркома ВМФ СРСР. Під час Другої світової війни керував обороною Криму.
Розгорнути
Народився Тимофій Левчук
(1912, с. Бистрівка Житомирської обл. - 1998) - українського кінорежисера, народного артиста. Фільми: "Іван Франко", "Калиновий гай", "Два роки над прірвою", "Помилка Оноре де Бальзака", "Родина Коцюбинських" та ін.
Розгорнути
Народилася Марія Тим'як
(1889, м. Косів Івано-Франківської обл. - 1970) - народний майстер мистецької кераміки. Створювала оригінальний побутовий посуд (миски, глечики), вазочки і фігурки, оздоблюючи їх геометричним орнаментом. Вироби зберігаються у музеях Києва і Львова.
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі