chrome firefox opera safari iexplorer

«Внутрішня еміграція» Тараса Шевченка

12 листопада 2012 о 15:31
zik.ua

У 1857 Тарас Шевченко отримав повідомлення від своїх петербурзьких друзів про помилування й, очікуючи визволення, вирішив вести щоденник. За рік і місяць Кобзар зробив 295 записів, у яких можна побачити безпосереднє віддзеркалення його власного життя.

Про живу людину із симпатіями і антипатіями, гарним і поганим настроєм, емоціями, яка постала із цих записів, розповіла доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри україністики в Познанському університеті ім. Адама Міцкевича, професор кафедри мовної та міжкультурної комунікації факультету іноземних мов Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка Тетяна Космеда.

У листопаді у Львові вона презентувала свою монографію «Ego і Alter Ego Тараса Шевченка в комунікативному просторі щоденникового дискурсу».

– Пані Тетяно, у своїй праці Ви зазначили, що свій особистий щоденник Тарас Шевченко писав російською мовою. Чи можемо ми тоді, коли в державі розгорнулась запекла боротьба за рідну мову, засуджувати його за це?

– Жодна людина не може жити, не враховуючи довкілля, законів буття: кожна особистість (подобається це їй чи ні) підпорядковується середовищу, що, можливо, є для неї й чужим. У цих умовах породжуються дві свідомості, що виражається й у використанні відповідних мов: перша (у нашому випадку українська) спроектована на індивідуальну особистість, а друга (маємо на увазі російську) – на колективний тип, суспільство, без якого ця особистість не існує. Як виявляється, можна відчувати себе емігрантом навіть у власній країні, передусім, з огляду на специфіку «життя» рідної мови. Існує щодо цього й спеціальний термін – «внутрішня еміграція». Власне, існує й термін «неповнота нації» – це про націю, що не об’єднана єдиною мовою. Українська нація – «неповна нація», оскільки українська мова не об’єднує всіх українців, не є для них єдиною. Це наша біда. Але ця біда має «тяглу» традицію, що відображається й на діяльності геніїв нашої нації.

– Тобто помилки геніїв – це помилки нації?

– Тараса Шевченка слід розуміти й сприймати з урахуванням феномену духовно-культурної української історії, зважаючи на те, що «помилки» буття української нації віддзеркалюються на творчості геніїв цієї нації, адже й сам Тарас Шевченко писав: «Історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини».

Отже, є низка причин, що пояснюють, чому Кобзар писав щоденник російською мовою. По-перше, у засланні йому, як відомо, заборонили малювати й писати рідною українською мовою і якби він порушив цю заборону, то міг би й зовсім не повернутися із заслання; по-друге, він жив у російськомовному оточенні й вдосконалював своє знання російської мови, щоб продемонструвати, що колишній кріпак може вільно говорити й писати російською, та ще й на належному рівні (йдеться й про репрезентацію особистої гідності, здібностей). До речі, у листі до Г.Тарнавського від 25 січня 1843 р. він пояснював своє прагнення вивчити російську мову так: «… щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю».

– Чи ідентифікував себе Кобзар як громадянина Російської імперії?

– У щоденнику є багато свідчень, що Кобзар ідентифікував себе як громадянин Російської імперії, ким насправді він і став після звільнення з кріпацтва, оскільки України як самостійної держави тоді, звісно, не існувало. Зрештою, Тарас Григорович написав і 11 повістей російською мовою. А як інакше можна було б надрукуватися в царській Росії, а існувати на щось потрібно… Тож, чи можемо ми засуджувати Шевченка? Він – дзеркало нації.

Однак сьогодні інша ситуація. Про самостійну Україну, в якій вільно би функціонувала українська мова як мова титульної нації, як мова українського народу, що єднає його, Кобзар мріяв. Очевидно, так і повинно бути. Треба для цього проводити помірковану мовну політику. Засуджувати ми маємо сьогодні себе, що мало робимо для того, щоб українська мова стала мовою, яка об’єднує українську націю, і щоб кожний громадянин України її знав, а не розмірковував про те, чи йому її потрібно знати. Сучасний українець може без вагань писати свій щоденник рідною мовою. Нічого, крім власного бажання, власної свідомості йому в цьому не завадить. Але й відмовлятися від знання російської мови не слід. Це збіднює націю. Знати російську потрібно хоча би для того, щоб в оригіналі читати класиків української літератури, оцінювати, як українська ментальність «проростала» і в їхніх російськомовних творах…

– Про що свідчить відмова Шевченка від української мови, адже щоденник – це не просто твір, це внутрішня сповідь. Тож, чому він сповідався чужою мовою?

– Відомі українські вчені-мовознавці наголошували – хоч із ними й можна подискутувати – що на той час стиль художньої української прози, а також публіцистичний стиль, яким пишуть щоденники, через відповідні заборони української мови царським урядом був розроблений недостатньо. Тому не лише Тарас Шевченко, але й деякі інші українські письменника прозу писали російською: так вони вчилися її писати, набуваючи відповідного досвіду.

Щоденник – це не лише внутрішня сповідь. Психотерапевтична функція щоденника – це лише одна із його функцій. Т. Шевченко – сильна особистість, і щоденник він писав, насамперед, для того, щоб вгамувати спрагу до писання як діяльності, яку йому заборонили здійснювати рідною мовою, щоб розвіяти нудьгу, оскільки час повернення із заслання видавався йому дуже довгим, як завжди буває при очікування чогось важливого, а він очікував волю. Власне, про таку мету писання щоденника говорить сам Тарас Шевченко на його сторінках. Щоденник Тараса Шевченка – це фіксація подій, що відбувалися навколо нього, інколи – це його творча лабораторія, де він робив сюжетні зарисовки, міркував про історію України, прочитану літературу. Щоденник – це його автокомунікація, діалог із собою: міркування про свої бажання, прагнення, сни, висловлення оцінок, репрезентація емоцій і почуттів, фіксація спогадів про Україну, земляків, друзів, Петербург, це його плани на майбутнє, прагнення, фантазії. Через щоденник він споглядав і вивчав себе – своє Альтер Еґо. Він моделював у щоденнику відповідні комунікативні жанри, які ми використовуємо у повсякденному «живому» мовленні: скаржився і нарікав, хвалив і хулив, висловлював обурення, співчуття, іронізував, жартував. У щоденнику він «приміряв» на себе різні життєві маски. Шевченко «грається», виступає актором, приміряючи на себе різні ролі, як сьогодні граються люди, які пишуть Інтернет-щоденники і також обирають для себе бажані ролі, щоб певним чином зреалізуватися.

– Як, на Вашу думку, чому Шевченко більше прагнув бути серед російської інтелігенції, ніж серед української?

– Не можна стверджувати, що Шевченко прагнув більше бути серед російської інтелігенції. Він мріяв приїхати на Україну і про це постійно говорить у щоденнику, але він прагнув і до Петербурга, що на той час був осередком української інтелігенції, еліти української нації. До речі, в Петербурзі Тарас Шевченко мав з ким розмовляти рідною українською мовою. Він дуже любив бувати у земляків, де не лише розмовляв українською, але й надзвичайно любив слухати українські пісні, особливо у виконанні своїх землячок, любив їх і співати. Нагадаю, що саме в Петербург тривалий період запрошували високоосвічених українців, випускників Києво-Могилянської академії для відповідної роботи. У Петербурзі був потужний український осередок. Однак і серед росіян Кобзар також мав вірних друзів. Згадаймо, хто його викупив з кріпацтва, хто клопотав перед царем про його звільнення із заслання, хто писав йому в заслання листи, підтримував його морально й матеріально. Т. Шевченко, як і кожна людина, мав друзів серед різних національностей, але й серед різних національностей мав і ворогів чи недругів, були вони в нього й серед земляків. Крім того, Тарас Григорович систематично пише в щоденнику про те, що в Петербург він прагне, насамперед, для того, щоб зайнятися своєю улюбленою акватинтою – особливою манерою малювання, якої він хотів навчитися. Отже, Петербург приваблював Тараса Григоровича не лише через спілкування з людьми, але й через любов до малювання.

– Що найбільше здивувало Вас під час ознайомлення із щоденником Кобзаря?

– Я побачила людину… живу людину. Не збронзовілого Шевченка, пам’ятник, а, власне, живу людину: із симпатіями і антипатіями, гарним і поганим настроєм, виразними емоціями, почуттями, бажаннями, прагненнями, фантазіями, захопленнями. Наприклад, Тарас Григорович дуже любив театр. Я відчула манеру його спілкування. Я ніби з ним розмовляла. Він став мені ближчим. Адже щоденник – це текст, який найбільше виражає «живе» людське мовлення. Тексти щоденника не правляться, не вдосконалюються. Це перша і єдина реакція мовця, виражена словом. Я побачила інтелектуальну людину, яка має великий обсяг культурологічних знань, вільно вкраплює у свою мову посилання на тексти світової літератури, зокрема й античної, оперує іменами й тим, що за цими іменами стоїть, знає російський фольклор, зокрема, добре володіє прислів’ями і приказками російського народу, причому вдало трансформує ці фразеологічні одиниці, моделює мовну гру. До речі, мовна гра – ознака сучасного мовлення, риторики, а для Шевченка – це характерна ознака щоденникового тексту, тобто його живого, повсякденного мовлення. Я побачила коректну й толерантну людину, яка не хоче когось образити, але й не хоче кривити душею й говорити неправду, догоджаючи комусь, тобто людину принципову, але, разом із тим, і м’яку, вразливу, іронічну, з гарним почуттям гумору.

– Кажуть, ніби щоденники пишуть самотні люди. Чи був, на Вашу думку, наш геній

самотнім?

– На це питання відповісти важко. Тарас Шевченко мав друзів, приятелів, добрих знайомих – це значить, що він не був зовсім самотній. Після заслання, повернувшись в Петербург, в останніх записах щоденника він писав, що став «салоновою зіркою Петербурга», дуже модною персоною, але все-таки Шевченко відчував себе в еміграції, тужив за Україною, а почуття ностальгії робить людину самотньою. Крім того, він не мав родини – це, очевидно, також робить людину більш самотньою. Проте, як і Григорій Сковорода, і як, на думку сучасних психологів, соціологів, філософів, більша частина українців, він тяжіє до інтровертивного психотипу. Інтроверти прагнуть пізнавати себе, занурюватися в себе, їх не лякає самотність. Саме інтроверти, до речі, частіше мають потребу писати щоденники.

 Теж вважається, що коли людина пише щоденник, вона в такий спосіб самостверджується. Чи потрібно це було Шевченку?

– Так, є така думка. Уважається, що інколи щоденники пишуть для самоствердження, або навіть для самолюбування. З такою метою щоденники пишуть люди, які страждають або комплексом неповноцінності, або «нарцисизмом». Мене запитували, чи не страждав Шевченко «нарцисизмом». Ні першого, ні другого я в щоденнику не помітила – на щастя, на такі комплекси Шевченко не страждав. Тарас Григорович був самодостатньою людиною, оцінював себе критично, хоча сумніви були йому притаманні, але своєї геніальності, феноменальності він не усвідомлював, бо просто про це не задумувався. Так мені здається. Коливався він з приводу того, ким йому бути – художником чи поетом. Він і був художником-поетом.

Є думка про те, що у Тараса Шевченка однаково активними були обидві півкулі кори головного мозку. Мистецтво поетичне й мистецтво образотворче перетинаються у нього за способом організації матеріалу. Такий висновок дають змогу зробити сучасні нейролінгвістичні дослідження. Про це пише Л. Генералюк, наголошуючи, що функції лівої півкулі – оперування словесною інформацією, інтелектуальними формами сприйняття й діяльності, функція правої – оперування образами, орієнтація в просторі, розрізнення мелодій, тонів, кольору, складних об’єктів, продукування снів. Міфологічне, інтуїтивне мислення – прерогатива правої півкулі, аналітичне – лівої; права, не мовленнєва, півкуля відповідає за чуттєву сферу, ліва – за мову, логіку й аналіз. Усе це виявлялося у Шевченка однаковою мірою.

Інна Тесленко, ІА ZIK

23 березня

Інші дати
Народився Архип Люлька
(1908, с. Саварка Київська область – 1984) – український радянський конструктор турбореактивних двигунів для надзвукової авіації.
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі