chrome firefox opera safari iexplorer

Чи занесемо сільську школу до Червоної книги України?

03 грудня 2012 о 18:06
golos.com.ua

У ХVІІ столітті архієпископ Антіохійський Павло Алепський, подорожуючи Україною, писав про наших предків: «...а дітей в них, як трави в полі. І всі, навіть жінки і діти, вміють читати і писати. А сиріт монахи вчать письму в монастирях...».

Відтоді багато води збігло. Сотні тисяч, мільйони українців поклали свої голови, щоб сьогодні Україна стала незалежною державою. І міць країни завжди трималася на її людях, на їхніх патріотизмі та освіченості. На жаль, Україна за роки своєї незалежності за багатьма показниками здала свої позиції. Розмір внутрішнього валового продукту нині сягнув лише двох третин від рівня радянського періоду. Добре, що показники освіченості нації залишаються ще більш-менш пристойні. Тому і при визначенні Організацією Об’єднаних Націй індексу людського розвитку (ІРЛ) чи Всесвітнім економічним форумом рівня конкурентоспроможності ми ще маємо позитиви. Посідаємо солідні місця в першій двадцятці країн поки ще за показниками якості освіти, охоплення нею населення.

Наш інтелект — неоціненний скарб

Упевнений, що інтелект українців, природний потяг до знань та наші природні ресурси, і насамперед чорноземи, — це той неоціненний скарб, який рано чи пізно послужить Україні, зробить її найбагатшою, найсправедливішою країною світу.

У збереженні українського народу, його мови, культури, освіченості провідну роль відігравало наше село. Про сучасне село можна сказати словами Великого Тараса: «Село неначе погоріло, неначе люди подуріли». Точніше не скажеш, коли дивишся на скелети ферм і майстерень, рештки будинків культури і дитсадків. І лише сільська школа, як останній лицар на полі бою, тримає на собі сільську громаду, береже село від здичавіння і загину, п’янства і розпусти. Українські селяни опустилися на саме соціальне дно суспільства. Більшість із них без роботи, тупо чекають мізерної допомоги за оренду паїв, отримують копійки за вирощену городину чи здане молоко. Звикли вже до відсутності медичних послуг, до закритих клубів, темряви на розбитих вулицях. Рідко в села їздять автобуси, та й влада заїжджає до селян здебільшого перед виборами.

У ситуації, що склалася, сільська школа сьогодні стає не просто культурно-освітнім центром, а й часто-густо єдиним місцем, де збираються всі жителі села, відбуваються весілля, святкові й спортивні заходи і навіть поминають покійників. Не випадково багато обраних сільських голів — це вихідці із шкіл. Тож нині школа і церква є осередками цивілізації на селі.

Без хоча б початкових класів не буде кому жити в населеному пункті

Чого я так старанно пишу про роль школи? Бо хочу донести до свідомості суспільства: без школи не буде українського села, а затим і України! Навіть у найменшому селі мусимо тримати початкову школу, дитсадочок чи школу-сад. Бо не буде молодий лікар, медсестра, ветеринар, електрик чи агроном жити в селі, в якому не має школи чи садка. А решта людей просто зіп’ються від безробіття та стануть новітніми героями Панаса Мирного — Лушнею, Матнею та Пацюком. Таким собі пропащим сільським пролетаріатом. Затим повна деградація сіл, масовий виїзд селянства до міста, де їх ніхто не чекає. Не випадково ж за двадцять один рік незалежності в Україні зникло 350 сіл, лише за останніх 5 років закрито 1040 шкіл, в тому числі 900 — у селі.

Відсутність державної політики підтримки сільського господарства, глобальне потепління, посуха, безводдя, екологія, наслідки Чорнобиля, демографічна криза посилюють ці процеси. Тому можемо незабаром мати великі безлюдні обшири в Україні. Можливо, хтось цього й чекає, щоб дешевше земельку загарбати. А може, просто не розуміє, що робить.

Сьогодні не можна зводити роль сільської школи лише як до місця отримання знань.

Це можна було б робити і через Інтернет. Чи звозити дітей в інтернати на навчання. Не в цьому тільки справа. Людина — особа соціальна, вона мусить з кимось говорити, спілкуватися, з когось брати приклад, виховуватися, дослухатися до когось. Без колективу людина дичавіє.

На цьому тлі для громадськості є незрозумілим бажання сучасних владців реорганізувати, укрупнити, читай — зліквідувати, сільську школу. Зовні це має такий вигляд. Хочуть звести дітей з половини чи третини району в один навчальний заклад, оснастити його, підвести Інтернет, підібрати кадри. Тоді, кажуть автори

цієї ідеї, й будемо мати добрі знання, гарний навчальний процес. Це не безперечні тези. На мою думку, нині переоцінюється і роль шкільних округів. Вони мусять бути своєрідним методичними центрами, але не повинні підміняти районні відділи освіти і тим паче бути засобом ліквідації малих шкіл. Ця реформа для сільської школи закінчиться погано. Вийде, як у приказці мого мудрого батька: «Теоретично — кінь, а практично — не везе!». Бо ще ніхто не довів, що лише велика школа дає добрі знання. Часто-густо буває навпаки. У цих усіх теоріях не береться в розрахунок соціальний аспект, роль громади села.

Хто думав про те, як малесенький першокласник, шестирічка мусить щодня один, без мами, їхати в автобусі до школи. Заняття в нього закінчуються о 12-й годині, бо в нього тривалість і кількість уроків менша, а випускник затримається до 15-ї години на змаганнях чи тренуваннях із тестами. Що робити дитині? Чи знають горе-реформатори, що в багатьох сільських школах не харчують дітей та ще й досить холодно? Груп продовженого дня в Україні немає в половині шкіл, а в початковій школі цих груп лише третина. І яке здоров’я буде в дитини, коли вона о восьмій ранку виїде із села і голодною повернеться через 7—8 годин додому?.. А вдома ще домашні завдання, робота по господарству тощо. А як діяти, коли дитя захворіє у школі або йому потрібно побігти по зошит чи перевзути черевики?

Не допустити збезлюднення

Серед основних причин закриття (так званого укрупнення) сільських шкіл називають і економічні. Мовляв, дуже дорого коштує бюджету сільський школярик. Але це на перший погляд. Бо хто взагалі підраховував економічний бік цих реформ. Вартість одного нового шкільного автобуса — близько 400 тисяч гривень. Технічне обслуговування, зарплата водію, оплата палива — це ще десь 60 тисяч гривень на рік. А що робити, якщо захворіє водій чи зламається автобус? Не кажу вже про якість наших доріг чи непогоду. А хто скаже, де зберігати, ремонтувати автобуси, хто перевіряє здоров’я водія, дбає за безпеку руху?

Незрозумілою залишається доля десятків тисяч вчителів, які працюють у сільських школах. Куди їм подітися? Нині маємо 12,7 тисячі сільських шкіл, в яких працюють понад 250 тисяч педагогів. Якщо буде закрито третину шкіл, то на біржу підуть не одна тисяча педагогів, техпрацівників.

Не хочу закривати очі на наявні гострі проблеми сільської школи. Нині в 504 початкових школах навчаються до 10 дітей. У 1559 восьмирічках — менш як 40 учнів, а в 2521 середній школі отримують знання менш як 100 осіб. І це факти, від яких не відкрутишся. Але ж, напевно, є й інші шляхи розв’язання проблем, що постали, ніж звозити дітей докупи? Напевно, слід повернутися до педагогічного експерименту, досвіду функціонування школи-родини, який свого часу започаткували в Житомирській, Івано-Франківській областях. У цих невеликих школах працюють кілька викладачів, як правило, сім’я педагогів, із дітьми різного віку. На часі можливим є використання досвіду школи Монтессорі, де один педагог навчає дітей до сьомого класу. Потребує вивчення і досвід поляків, де початкова школа стала шестирічною.

Не розв’язує проблеми переведення учнів на індивідуальне навчання, коли кількість дітей у класі стає менше п’яти. Дивіться, в десятому класі є чотири учні. На кожного планується витратити по 12 навчальних годин, разом — 48 годин! А на навчання усього класу — 36 годин. Де ж логіка? Як бути, коли прокурори забороняють зводити разом дітей під час індивідуального навчання? Як за 5 чи 7 годин на тиждень навчити учня молодших класів читати і писати?

Потрібно в державі створити групу досвідчених педагогів, вчених Академії педнаук, представників влади, батьків, сільських рад, фермерів і знайти шляхи розв’язання проблем сільської школи. Слід зберегти в кожному селі школу, хоч початкову. Зменшити на законодавчому рівні наповнюваність класів у молодшій та основній школах.

Cобак захищаємо, а дітей?

Не можна допустити збезлюднення українського села. Це означатиме духовний і моральний занепад України. Затим матимемо збезземелення селян, перетікання матінки-землі до рук олігархів, як наших, так і іноземних. А за цим і втрата держави.

Мені останнім часом довелося побувати в багатьох селах України, почути думки сотень людей. Характерно, що за долю школи більше вболівають прості селяни. Вчителі чомусь відмовчуються. Чи їх уже так залякали, чи вони збайдужіли і втратили інтерес до своєї праці. Чи вирішили діяти за Остапом Вишнею — якось то воно буде... Чомусь зіщулилась, сховалась у власну шкаралупу, закрилась від життя і колись бойова вчительська профспілка. Мовчать і вчені-педагоги, наші академіки.

В усьому світі громадськість бореться за життя кожної рослини чи тварини. Заносять їх до Червоної книги, дбають про них.

Дивіться, який рух організовано в Україні на захист наших молодших братів — бездомних собак. А що сказала громада, інтелігенція, політики на захист сільської дитини, сільського вчителя, сільської школи, українського села? А чи не почекати країні із зимовою олімпіадою та спрямувати заплановані 10 мільярдів доларів на відродження села, порятунок школи? Інакше в якого кольору книгу заноситимемо наші села? Тож слід усім нам отямитися і добре разом поміркувати над тим, як зберегти село, як допомогти нашим діткам, нашій молодій державі.

Станіслав НІКОЛАЄНКО, голова Громадської ради освітян і науковців України, доктор педагогічних наук.

Розділи: Аналітика

12 грудня

Інші дати
Народився Андрій Мельник
(1890, с.Воля Якубова, Львівська область – 1964) – військовий і політичний діяч, полковник армії УНР, голова Проводу ОУН.
Розгорнути
Народився Леонід Биков
(1928, с.Знаменське, Донецька область - 1979) — український актор, режисер і сценарист.
«Как же вы не заметили? Мы же сегодня над моей Украиной дрались... А воздух? Другой. А небо? Голубее. А земля – зеленее». (з кінофільму «В бой идут одни старики»)
Розгорнути