chrome firefox opera safari iexplorer

Чи потрібен Україні офіційний День захисника Вітчизни?

22 лютого 2013 о 12:07

23 лютого — саме в цей день з 1999 року в Україні відзначається День захисника Вітчизни. Тоді Президент Леонід Кучма на прохання й досі не відомих громадян та громадських організацій встановив відзначати новостворене державне свято у пріснопам’ятний iз часів СРСР день Червоної (Радянської) армії. Тiєї самої, що у 1918 році розстріляла захисників Крут, яких нещодавно вся країна і особисто Прем’єр–міністр Микола Азаров поминали 29 січня. Тiєї самої, що у 1920 році здійснила агресію на територію суверенної, визнаної Росією та Європою Української Народної Республіки, прапор та герб якої нині є нашими офіційними символами. Тiєї самої, що знищила УНР як державу, закріпивши своїми багнетами 70–річне панування на окупованій території комуністичного режиму, що обійшовся українському народу в мільйони жертв.

Тож чи варто 23 лютого в Україні відзначати свято захисника Вітчизни? «Україна молода» ініціює дискусію на цю тему.

Про «подвиги» Радянської армії

Чим ще пам’ятна Червона армія? А тим, що неодноразово воювала зі своїм же, радянським, народом: придушувала селянські повстання — наприклад, на Тамбовщині у 1921 році відзначився майбутній маршал Тухачевський, який наказав таке: «Леса, где прячутся бандиты, очистить ядовитыми газами, точно рассчитать, чтобы облако удушливых газов распространилось по всему лесу, уничтожая все, что в нём пряталось». У 1962 році вона розстрілювала та давила танками невдоволених компартійною політикою жителів Новочеркаська. «Умиротворяла» автоматами та саперними лопатками протестувальників у Тбілісі, Вільнюсі та інших містах, коли конала Радянська імперія. Придушувала танками народні революції в Угорщині у 1956 році та в Чехословаччині — у 1968 році. Ніхто не поніс відповідальності і за ганебну інтервенцію в Афганістані, коли перемололи тисячі життів і наших хлопців, і самих афганців.

До цього потрібно додати «звитяги» радянських «воєн­спеців» у численних «гарячих точках » — Анголі, Мозамбіку, Іраку — та інших усюдах, куди застромляла свої озброєні пазурі радянська воєнна потвора лише за одним принципом — щоб ущучити кляту Америку, яка загрожує Союзу РСР, а він їй — аніскільки, бо дуже, мовляв, мирний за характером. Та яким же ідіотом треба було бути, щоб вірити цій нібито миролюбній Радянській державі, яка була заснована на тотальній брехні, — і ще з 1917 року, прийнявши декрет про мир, почала роздмухувати всесвітню революцію?

У Фінляндії ще й зараз пам’ятають, як на них у 1940 році неспровоковано навалилася радянська армада, якій забаг­лося відкусити шмат фінської території. І таки відкусили. Ця ганебна зимова війна лаврів Червоній армії не принесла, бо показала її непрофесійність — адже перемога була отримана лише за рахунок «гарматного м’яса», тобто тисяч солдатів, на яких перетворювала своє мирне населення «радянська Вітчизна».

За тим же принципом була здобута перемога і у Другій світовій війні, ціна якої — мільйони жертв. Утім ні главковерха Сталіна, ні маршала Перемоги Жукова людські втрати не обходили — тоді у фаворі було гасло «Баби єщо нарожают!» Тому не дивно, наприклад, що Жуков у 1945 році, не чекаючи розмінування, погнав піхоту по мінних полях на штурм Зеєловських висот під Берліном і потім похвалявся цим перед американським генералом Ейзенхауером. Останній у своїх мемуарах написав: «Мені навіть важко уявити, що могло би статися в нашій армії з генералом, якби йому спало на думку віддати подібний наказ». В результаті у Великій Вітчизняній війні на одного загиблого німецького вояка припадало майже два радянські, тоді як у Першій світовій втрати сторін були приблизно паритетні. Та кого в тій Радянській державі цікавили життя простих людей, перетворених режимом на «гвинтики» тоталітарної машини!

Українські «паралелі»

Після цього хочеться сказати: воістину дивна це штука — ментальність української влади! Цікаво, як би зреагували поляки, якщо би їхня влада встановила день захисника Польщі у день створення Вермахту?

Утім таке питання ставити недоречно — адже ні в цій, ні в інших цивілізованих країнах, крім Білорусі, Казахстану, Киргизії та Росії, яку за холопською звичкою скопіювала у 1999 році Україна, такого свята нема. І нічого, якось живуть без нього. Навіть краще, ніж ми.

То чи потрібно воно нам взагалі? Чи не є це свято констатацією певної меншовартості у формі переляку? Адже саме поняття «захист» передбачає для України наявність ворогів, причому тільки на Заході чи на Півдні — адже на Півночі та Сході у нас майже рідні «брати слов’яни», від яких це свято й походить.

Зовнішня загроза виглядає сьогодні примарною порівняно з внутрішньою у вигляді корупціонерів, олігархів, які визискують Україну не гірше за чужоземних окупантів.

Правда, певна частина населення, особливо молода, в цей день думає не про Вітчизну та її захист, а просто вітає хлопців, вбачаючи в них потенційних «служивих» і чомусь забуваючи, що в нашій армії чимало й жінок. Така собі «чоловіча відповідь Восьмому березня» в останні роки стала майже обов’язковою формальністю в українських школах і навіть дитсадках!

Експертні думки

Член «Групи 1 грудня», академік, директор Інституту філософії НАНУ Мирослав Попович у руслі дискусії, початої «УМ», висловився так: 23 лютого — це свято так званої Червоної армії, а не захисника Вітчизни. Якщо День захисника Вітчизни встановлюється на цей день, то тим самим ствер­джується, що українські Збройні сили є правонаступниками Червоної (Радянської) армії, а сьогоднішня Україна є продовженням лише УРСР. Безперечно, це не так, бо питання про ідейну та національну спадковість має бути первинним.

Звичайно, є певна складність у тому, що Україна є одночасно правонаступницею і УРСР, і УНР. Але в політичному та ідеологічному плані Україна не є і не може бути наступницею УРСР, не приймає її комуністичної ідеології і не може бути її продовжувачкою.

Для Поповича захисники Батьківщини — це перш за все ті, що звільняли нас від німецько–фашистських загарбників, як його батько. Такий підхід міг би бути виправданим, якби йшлося про свято визволення від окупантів. Але академік категорично проти, щоб це свято хоч якось стосувалося тiєї сили, під червоним прапором якої розстрілювали хлопців під Крутами.

У підсумку Мирослав Попович заявив, що він проти існування в Україні такого державного свята, як День захисника Вітчизни. Тим більше його відзначення 23 лютого, бо це означає, що ми крокуємо під чужими прапорами.

Такої ж думки дотримується і ректор Національного університету «Києво–Могилянська Академія» Сергій Квіт. Опитування групи студентів школи журналістики цього ВНЗ також показало, що більшість із них — проти відзначення такого свята. А з тих, хто вважає доцільним його існування, більшість віддає перевагу його встановленню на 29 січня — в день пам’яті загиблих під Крутами.

Підтримує опитаних і патріарх правозахисного руху, відомий політик Левко Лук’яненко. Для вшанування борців за волю України, на його думку, варто було б встановити як державне свято День козацької слави. Його можна було б відзначати, наприклад, у день Конотопської битви, яка відбувалася 7—9 липня 1659 року, у день пам’яті героїв Крут або 14 жовтня на свято Покрови, яке здавна шанували козаки.

На думку Лук’яненка, нинішня влада вихована в антиукраїнському дусі, зорієнтована на догоджання Москві і навряд чи дослухається до таких аргументів. Тому потрібно почати просвітницьку акцію та роз’яснювати людям значення пам’яті про великі дні національних змагань за святу нашу свободу з метою мобілізації народу на широку вимогу від Президента Віктора Януковича скасувати ганебний указ Кучми і натомість заснувати державне свято День козацької слави.

Відомий історик Володимир Сергійчук нагадав, що питання про святкування подібного свята порушувалося ще на початку 1990–х років. Пропонувалося відзначати його 14 жовтня — у день Покрови та створення УПА. Професор тоді запропонував іншу дату — 22 травня. У цей день відбувся І Всеукраїнський військовий з’їзд, на якому ухвалили створити військо УНР. Проте пізніше Центральна Рада розпустила це військо, що спричинило, зокрема, трагедію під Крутами. Тож, на думку Сергійчука, наших захисників потрібно вшановувати 29 січня.

Є така партія...

Є в Україні ціла Партія захисників Вітчизни — її очолює тепер уже колишній народний депутат Юрій Кармазін.

У коментарі «УМ» він зазначив, що в нашій країні, на жаль, не заборонена ідеологія, яка призвела до голодоморів та інших масових жертв, хоча Рада Європи прийняла резолюцію про заборону ідеологій тоталітарних режимів. «Мойсей водив євреїв по пустелі 40 років, поки вони «очистилися». У нас є шанс справитися за менший термін», — каже пан Кармазін. Водночас, на його думку, «будівництво можливе лише на якомусь фундаменті — не можна все знищити «до основанья, а затєм», бо маємо досвід, до чого це призводить. Ми знаємо, що держава, яка не в змозі утримувати свою армію, буде утримувати армію іншої держави. Тому нам потрібен День захисника Вітчизни. Коли Кучма встановлював це свято, він робив напівкроки, які мали певну логіку. Тоді, невдовзі після розпаду СРСР, Україна ще не мала чіткої ідеології. Але й зараз я маю сказати: всі, хто захищав Батьківщину від Чорнобиля та від фашистських загарбників, хто віддав своє життя за незалежність України — і під Крутами, і після них, — всі вони є захисниками Вітчизни, і ми їх маємо шанувати, — каже голова ПЗВ. — Інше питання — в який день. Тут є два варіанти: день Покрови Божої матері 14 жовтня, яке з давніх–давен святкували козаки, або 29 січня, у день бою під Крутами».

Розділи: Суспільство

13 грудня

Інші дати
День Святого Андрія Первозванного
Незважаючи на те, що це християнський святий, обряди й традиції цього дня сягають дохристиянських часів. З усіх свят річного календарного циклу день Андрія Первозванного є одним із найтаємничніших, найцікавіших, цього дня відбуваються заклинання й угадування майбутнього, ритуали з калетою та інші ворожіння. Андрієва ніч допомагає незаміжнім дівчатам пізнати свою долю: чи доведеться ще рік дівувати, чи на щасливицю чекає вдале заміжжя.
Розгорнути
Народився Микола Хвильовий
(1893, м. Тростянець, Сумська область – 1933) – український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози. Автор поетичних збірок «Молодість», «Досвітні симфонії», збірок оповідань «Сині етюди», «Осінь», романів «Вальдшнепи», «Санаторі, Сентиментальна історія»», новели «Я (романтика)».
Розгорнути