chrome firefox opera safari iexplorer

У «Мистецькому арсеналі» до кінця тижня можна побачити заборонений світ радянського живопису

20 лютого 2013 о 09:59
bottega-gallery.com

У ті часи на всесоюзних виставках картини підвішували до стелі і виставляли у хрущовках під страхом арешту. Молоді художники боролися проти ідеології за ідею чистого мистецтва, а тепер вони — класики українського живопису. На виставці–ярмарку Fine Art Ukraine у спецпроекті «Матч Пойнт 88» головні експонати — роботи з музейних сховищ та приватних колекцій, датовані періодом горбачовської перебудови.

Привід для такої ретроспективи — ювілей, нехай і умовний: сучасному мистецтву виповнюється чверть століття. «1988–й уже можна вважати вінтажем, тобто наступного року він переступить межу визначення сучасного мистецтва і далі піде в історію, — пояснює головний куратор «Мистецького арсеналу» Олександр Соловйов, — Звісно, ми могли б зібрати всі 80–ті, але цікаво було взяти саме такий зріз — рік, у якому сконцентрувалася найбільша колізія того часу».

1988 рік — це перші впевнені кроки звільнення мистецтва від ідеологічних кліше і табу. Школі «пролетарського» живопису на п’яти почали наступати сміливі художники Олександр Ройтбурд, Тиберій Сільваші, Віктор Рижих, Тетяна Яблонська, інші. Представлена експозиція — це роботи з останньої колекції, яку закупила Спiлка художників України за результатами виставок 1987—88 рр., зокрема роботи Петра Бевза, Марка Гейка, Григорія Брискіна, Валерія Ласкаржевського. Є тут і найхарактерніший жанр епохи перебудови — агітаційний плакат. Серед проб молодих художників бачимо і картину Леся Подерв’янського. «В 1988 році відбулася закупка таких неформальних робіт, що всіляко обходили соцреалізм, який так набив оскомину, що і дивитись на нього неможливо було. Ці роботи розкуті, хоч деякі художники продовжували працювати у старому стилі. Саме тоді зійшлися стара і нова школи, тому матч пойнт — вирішальний момент гри», — пояснює Костянтин Солонін, головний хранитель фондів Дирекції виставок НСХУ.

Становлення сучасного мистецтва відбувалось не лише у формі та змісті картини, а й у її представленні. Тиберій Сільваші згадує, як наприкінці 80–х молоді нікому не відомі художники відвойовували плацдарм для свого мистецтва: «Раніше стінки з картинами ставили під прямими кутами, а ми виставили їх по діагоналі. Або повісили на стелю. Той, хто бував у Домі художника, знає, що зараз там чисті вікна, а тоді висіли гардини, які неймовірно нам заважали. Ми вигадали от що: запустили ці гардини так, наче їх здійняло вітром, через усю експозицію. Такий ось вітер змін, перебудова».

Нова хвиля українського мистецтва зароджувалася наосліп, адже нові митці мали дотик лише до зразків радянського мистецтва і не мали можливості стежити за арт–процесом на Заході — ні поїздок за кордон, ні професійних журналів «з–за бугра», ні спілкування з іноземними колегами, ні тим більше інтернету! Отож перебудова здійняла велетенську хвилю, «дев’ятий вал» вільнодумства у політиці, мистецтві, суспільному житті. «Саме у 1988 році Олександр Соловйов мені показав брошурку з критикою трансавангарду, таку саму брошурку він дав Олександру Гнилицькому та Арсену Савадову, — пригадує модний нині художник Олександр Ройтбурд. — І, ще не знаючи, що це таке, ми казали тоді, що ми — український транс­авангард. Як російські футуристи, які, не бачачи італійського, придумали свій. 1988–й — це рік, коли у суспільства була здорова якісна шизофренія, тому що одночасно відкривалось усе. Виходив журнал «Огоньок», у якому друкували ще вчора заборонені речі. У 1988—1989–му я виписував 15 товстих журналів і прочитував їх від палітурки до палітурки. Нічого інтелектуально насиченішого в моєму життi не було ні до того, ні після».

У 1988–му під наглядом «тата Тиберія», Ройтбурд написав першу в житті двометрову картину. «У ті часи, створюючи картину, художник знав, що доля цієї роботи — бути показаною у квартирі, а там не можна займати багато місця, тому що цю картину купить якийсь інженер, лікар чи адвокат у свою хрущовку, тож вона не повинна бути більшою від телевізора. А тут людина пише двометрову картину! Це революція у свідомості, художник уже апелює не до конкретного кола людей, яких знає, а до мистецтва», — розповідає «УМ» художник.

Згаданий Ройтбурдом формат одеських виставок у «Мистецькому арсеналі» можна побачити на власні очі. Ще один ретроспективний проект Fine Art Ukraine має назву «Бебеля, 19», де на трьох стінах, від плінтуса до стелі, зібрані невеличкі одеські картини 1950—70–х. Одеса у ті часи була лідером андеграундного мистецького руху. Антураж «хрущовської» виставки, коли за нелегальну експозицію картин у приватних квартирах можна було потрапити за ґрати, підкріплений старими меблями радянського зразка, а різноманіття робіт постає збірною еклектикою з романтичного совкового підпілля. Відтворене помешкання належало одеському музиканту Володимиру Асрієву, який у середині 70–х років надав художникам стіни власної квартири для проведення виставок. Із 1976 року житло перетворилося на постійний виставковий простір, де відбувалися персональні й групові виставки місцевих нонконформістів. Тут представлені роботи таких митців, як Віктор Маринюк, Валерій Басанець, Олег Волошинов, Володимир Стрельников та інших.

Замість P.S. Настрої у митців, які зібралися на відкриття Fine Art Ukraine, були не найкращими. «Сьогодні підніматимемо келихи, і є сенс пити не чокаючись — тому, що ми урочисто святкуємо срібний ювілей останньої закупки мистецтва державою Україна. Можемо вшанувати пам’ять про те, що держава колись купувала мистецтво, хвилиною мовчання», — підсумовує Олександр Ройтбурд.

22 липня

Інші дати
Народився Милиця Симашкевич
(1900, м.Кам’янець-Подільський – 1976), український художник театру і кіно («Коліївщина», «Наталка Полтавка», «Багата наречена», «Кармелюк», «Вершники», «Кубанці», «Майська ніч».  
«Художник повинен бути в своїх творах дзеркалом громади, але дзеркалом високої ціни, в котрому б одбивалась жизнь правдива, добре спорядкована й згрупована, освічена вищою ідеєю.» (Іван Нечуй-Левицький).
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі