chrome firefox opera safari iexplorer

Сьогодні в останню путь проводжатимуть Миколу Сома

29 березня 2013 о 00:03
ukrinform.ua

29 березня 2013 року з 11-ї до 12-ї години у приміщенні Національної спілки письменників (вул. Банкова, 2) відбудеться прощання з відомим українським поетом, письменником Миколою Сомом.

Похований Микола Данилович буде у своєму рідному селі Требухів Броварського району Київської області.

Микола Сом (5 січня 1935 — 27 березня 2013) – лауреат літературної премії ім. Володимира Сосюри й Остапа Вишні. Член Спілки письменників України з 1958 р.

Працював у газетах «Нафтовик Борислава», “Вечірній Київ”, “Друг читача”, “Слово просвіти”, в журналі “Ранок”, у видавництві “Музична Україна”, в кабінеті молодого автора Спілки письменників України. Був завідувачем відділу поезії журналу «Зміна», завідувачем літературної частини Укрконцерту.

Учителював у рідному селі та в київських школах. Працював завідувачем сектору пропаганди книжки в Київській публічній бібліотеці імені Лесі Українки. Дружив із Василем Симоненком.

Микола Сом – автор багатьох поетичних книжок: “Йду на побачення”, “Хроніка воєнного дитинства”, “Присвяти і послання”, “Сто епітафій”, книжок прози “З матір’ю на самоті” та “Як я Сталіна хоронив”, а також відомих ліричних пісень.

Пісні, написані на вірші поета, звучали в кінофільмах “Коли починається юність”, “Хлопчики”, “Артист із Коханівки”, “Чорноморочка”, “Місяць травень”, “Їхали ми, їхали” та інших”.

А його мелодійною колисковою «Рученьки, ніженьки…» майже два десятки років поспіль завершувалася популярна телепередача «На добраніч, діти».

КОЛИСКОВА

Заходить за хмари зоря-зоряниця,
І гомін стихає кругом,
А місяць злітає, неначе жар-птиця,
Над сонним і тихим вікном.

Приспів:
Рученьки-ніженьки, лагідні очі,
Спокійної ночі, скінчилася гра.
Рученьки-ніженьки, лагідні очі,
Спокійної ночи, спати пора!

Хай сниться вам, діти, дідусева казка,
В якої щасливий кінець.
Хай татова сила і мамина ласка
Іде до маленьких сердець.

Приспів:
Рученьки-ніженьки, лагідні очі,
Спокійної ночі, скінчилася гра.
Рученьки-ніженьки, лагідні очі,
Спокійної ночи, спати пора!

ОСТАННЄ ІНТЕРВ’Ю МИКОЛИ СОМА

Газеті «Голос України» з нагоди його 78-річчя (19 грудня 2012 р.)

Сьогодні поет Микола Сом відзначає 78-річчя

Дата не кругла, але про круглу поет подбав трохи раніше — видав збірку «Придибенції» і вказав у передмові, що це книжка до сторіччя автора. Іронія в традиціях Сома: менші ювілеї святкувати дорого, а на століття не всі прийдуть, дешевше буде! Тираж — сто примірників, щоб вистачило для сотні друзів.

Книжка повна неймовірних пригод. Приміром, ще студентом Сом поїхав на похорон Сталіна і навіть пробився до труни вождя, присусідившись до китайської делегації, й китайці за сльозами не помітили, що він чужий серед них. Іншим разом він супроводжував товариша Кім Ір Сена у село Ксаверівку на Київщині, де вождя вкусив бездомний пес, і візит перервали.

— Миколо Даниловичу, довідники пишуть, що ви народилися 5 січня. А святкуєте на Миколая?

— Я справді народився на Миколая. А мати записала в січні — щоб в армію пізніше взяли.

— І як, взяли?

— Ні, бо в університеті була військова кафедра, потім військові збори, після них давали звання молодшого лейтенанта.

— А тепер ви хто?

— Підполковник Совєтської армії — за воєнно-шефську роботу. Оце якось Боря Олійник казав, що свого часу багато студентів університету і письменників були стукачами КДБ. Я кажу: «Борю, я не міг бути стукачем!» Чому? Бо я ще в шістдесятих роках, наймолодший член спілки, вже виступав перед військовими по всьому Союзу, від Дрогобича до Командорських островів. Може, саме це мене й врятувало. Багатьох хлопців справді примушували бути стукачами — підловлять на чомусь по п’янці, і все. А я завдяки тим шефським зустрічам мав документ — «Отличный пограничник», і нагрудний знак «За образцовое выполнение заданий по охране государственной границы Союза ССР». Тобто я був ніби свій, і вони не могли мене спіймати на чомусь. Кажуть, в кінці війни, коли наші розстрілювали навіть німецькі надгробні пам’ятники, на могилі Шиллера хтось написав: «Не стрелять, это свой!». Отак і зі мною: это свой. Хоча було й ще одне. Мене агітували йти вчитися в школі контррозвідки. Я навіть згоду дав, а куди тут подінешся. Але шпійоном не став. Бо в мене з дитячих літ наколки на руках. Ось вони. Написано «Коля» і серце, пробите стрілою. А у шпійона такого бути не повинно. Він мусить бути непомітним.

— А ще десь на тілі є наколки?

— Ага, на нозі. Після війни така пошесть була. Старші хлопці собі наколки робили, а на мені тренувались. «Не забуду мать родную» і так далі. Мені було вісім років, коли це накололи.

— Що ви читали на своїх перших зустрічах з військовими?

— Більше лірику, але й гумор теж. Тоді вже в мене була гумореска про Веклу, її знаменито читав Андрій Сова, класична гумореска, вона закінчувалася словами «Кака била, кака єсть, я нє ізмінялася!» Досі часто чую цю фразу і думаю: а це ж я її піймав колись на базарі!

Водночас вже у шістдесятих роках завдяки Андрієві Малишку я пішов у кіно. Перший фільм — і перша удача. Він називався «Чорноморочка». В Одесі знімався. Хохмочка така одеська. Малишко взяв мене з собою. Він щось не встигав, захворів, поїхав до Києва, залишив мене замість себе, мовляв, не дай Бог, напишеш погану пісню! А на студії сказав, щоб мені заплатили так, як йому. На ті гроші — майже по тисячі за кожен текст. Ота перша моя пісня — тепер як візитка на радіо в моєму рідному селі. Це «Мрія» («Без вітру не родить жито»). Її співали й тут відомі співаки, і українці Америки, Канади, Австралії. А в 1960 році у телепередачі «На добраніч, діти!» пішла в ефір моя пісня «Рученьки, ніженьки». Кажуть, писати на замовлення — гріх, а це зроблено якраз на замовлення, і дуже швидко. Так само швидко композитор Сандлер написав і мелодію. Василь Симоненко зателефонував із Черкас, каже: «Миколо, що ти наробив! Ти приспав усю Україну!»

— В Інтернеті трапляється такий російський переклад назви — «Ручонки-ноженьки»!

— Ой, на неї яких тільки пародій не було! Навіть злих, приміром: «Рученьки-ніженьки поодриваєм!». Але пісня з березня 1960-го лунала щовечора 24 з половиною роки. Ніяка пісня в світі не звучала так довго. Але що характерно — жодного разу автора не називали. Мало хто й знав, що то я. Чому? Бо я був у немилості у керівництва Спілки письменників. І вони мстилися: мовляв, нема такого поета Сома. Я був ніби фольклорний поет. І мені це навіть подобалося. Якось виступав в однім селі, там голова колгоспу — здоровий такий дядько, по ньому видно, що він, може, навіть про Шевченка не чув. Питає: «А хто оцього вірша написав: «На столі самогону сулія — значить, дома в селі я!» Я кажу, що не знаю. Він каже: «Брешеш, це ти написав!» І це немала честь, коли тебе сприймають на рівні фольклору!

— Коли ж вас розсекретили?

— Пізніше, коли «Рученьки, ніженьки» вже не звучали. Я працював шість років у «Вечірньому Києві», коли цю газету робив Віталій Карпенко, я там був господарем «Літературної вітальні». Ще працював у Кабінеті молодого автора — це Павло Загребельний мене прив’язав до Спілки письменників, вже все ніби прояснилося, почали мене хвалити, дали премію Сосюри, Остапа Вишні і так далі. Але мало хто знає, що саме я — автор тексту знаменитої колисанки! І от — свято рідної мови, і вказівка Миколи Жулинського (тоді — гуманітарний віце-прем’єр) — щоб «учитель Сом» з’явився до Києва на свято. А це в Українському домі, на вході металошукачі — значить, буде Кучма. Основна аудиторія — вчителі, вони мене добре знають, а Кучма ж не знає. От Жулинський і каже, що у нас на святі — народний поет Микола Сом, автор відомої пісні «Рученьки, ніженьки». Дивлюсь, Кучма встає. Виходжу на трибуну й кажу: «Сідайте, шановний Президенте, це не гімн Совєтського Союзу!» Отак слава мене й знайшла заднім числом, і взнали навіть у нас у селі, що я автор колисанки, бо я цим не хвалився.

Чогось оце згадалось, як один наш хороший поет потрапив у міліцію і почав говорити, що він полковник КДБ. Йому ті хлопці кажуть: «Та не брешіть, ми вас знаємо, ви поет такий-то!» От як іноді слава до нас доходить!

— Є ще один секрет. Коли читаєш «Придибенції», звертаєш увагу на те, що серед ваших добрих знайомих були люди, які поміж собою, можливо, й не сходились, а от з вами були часом досить близькі. Як ви їх об’єднували?

— Я, може, й ні при чому. Мені просто щастило. Я ж не міг так підлаштувати, щоб спеціально оселитися в одній кімнаті студентського гуртожитку з хлопцями, які потім стали великими або знаменитими: Василь Симоненко, Іван Сподаренко, Толя Шевченко, Толя Перепадя, Василь Діденко (ми з ним спали валетом на моєму ліжку, і Симоненко казав, що Сом усиновив Діденка). Ще раз пощастило, коли жив на Печерську, це недалеко од центру, на випадок чого у мене можна було переночувати чи пожити, тому там бувало багато літераторів, художників, справді різних — Вінграновський, Григір Тютюнник, знову Діденко, Олесь Жолдак, Василь Грінчак, Анатолій Косматенко, Володя Підпалий, Василь Бондар.

Зовсім інше везіння — з Павлом Тичиною. Ми познайомились, коли я вчився в школі, а він був міністром освіти. Це 1946 рік, я тоді вже залишився без батьків, а Тичина за власні гроші купив школярам-сиротам костюмчики. Пізніше я йому подарував свою першу книжку з написом: «З подякою за костюм!» Він здивувався: який костюм? Я кажу: «Ну, ви ж приїжджали до нас у село, гладили мого чубчика білявенького й плакали наді мною, сиротою, а нас тоді півсела сиріт було...»

Сверстюк пише про Тичину, що це був геніальний блазень — неправда! Взагалі, серед наших справжніх поетів я не знаю блазнів.

— Ну як же! А згаданий вами Вася Діденко, автор тексту пісні «На долині туман»?

— Як хочете, а я не можу назвати його блазнем. Я його називаю ночоброд. Його убило те, що він був тільки поетом і більше ніким. З моєї подачі його взяли літредактором журналу «Малятко» — він витримав там один день. Був непрактичний — не знав, де шнурки продаються. Коли за пісню «На долині туман» він одержав гонорар, сказав: «Колько, їдемо в Махноград!» Так він звав своє Гуляйполе. Там потім його перепоховали, й пам’ятник поставили, і районна бібліотека там його імені — він на таке за життя не сподівався. Чому все-таки загинув? Я думаю, в якийсь момент він раптом побачив свою невлаштованість. У нього навіть електрики не було, писав при свічі. Тобто він весь час жив небом і раптом опустився на землю і побачив, що не потрібен там, і повісився. Сусіди казали, що співав у цей час. Блазні так не роблять. І це один тільки приклад, а які були дивовижні оці перші шістдесятники!

— Ви належите до їх числа?

— Я щасливий, що рано прийшов у літературу. 1957 року був ще студентом, коли вийшла моя перша книжка. Рильський першим підняв руку, коли голосували, приймали мене до спілки. Мене Сосюра згадував у поемі «Розстріляне безсмертя». Малишко і Тичина чогось до мене добре ставилися. А ще у мене є лист від нобелівського лауреата Джона Стейнбека. Це 1964-й, він мене запрошував у США, і цілу компанію — Борю Олійника, Ліну Костенко, Дмитра Павличка, Івана Драча. Але нас не пустили. Інколи розказую, щоб подражнити своїх недругів, що я зі Стейнбеком чарку пив і обнімався. А він випити любив.

— Що ви робитимете 19 грудня?

— Їдемо з Миколою Томенком у моє село Требухів Броварського району — відкривати пам’ятник полковнику Миколі Галагану. Він звідти родом — дипломат УНР, чи не єдиний у Центральній Раді, хто вмів стріляти. Між іншим, наше село було, хоч і недовго, столицею! В 1943 році в Києві ще німці гуляли, а тут зібралися Ватутін, Жуков, Хрущов і так далі. Покійний Тронько казав, що за те можна вважати Требухів тимчасовою столицею України.

З днем народження цю непересічну особистість вітає і Микола Томенко, громадський та політичний діяч:

«Біда українців у тому, що ми шукаємо виданих, легендарних постатей поза межами нашої країни. Шануємо, коли втрачаємо, згадуємо, коли вже пізно… Тому протягом останніх років намагаюсь працювати та реалізовувати різноманітні проекти з багатьма визначними українцями. Серед них – Микола Сом – людина, яка увійшла в історію як найближчий друг і популяризатор творчості Василя Симоненка, людина, слова якої слухає і співає вся Україна, хоча не завжди знає, хто їх написав. Як мінімум, Миколу Сома можна назвати автором найвідомішої «Колискової» ХХ ст. Я теж колись, як і всі діти тодішньої України, готувався до сну зі словами «Спокійної ночі, скінчилася гра. Рученьки-ніженьки, лагідні очі, Спокійної ночі, спати пора…». А чого варта хоча би його пісня, написана у немодні для українських часів період – «З вечора тривожного аж до ранку Вишивала дівчина вишиванку» та багато інших речей... Але найбільше, за що я його шаную і поважаю, – це за його позитивну енергетику та справжній народний характер. Де б він не виступав – чи у сільській школі, чи у столичних залах театрів та музеїв – він завжди однаковий, біля нього завжди багато вдячних слухачів, які не відриваючись слухають цікаві, прості та водночас неординарні розповіді про своє унікальне, власне Сомівське, сприйняття світу та людей»...

Підготував Віталій Жежера, «Голос України»

  • Спогади Миколи Сома про Василя Симоненка та його родину читайте тут.

«Рідна країна»

26 липня

Інші дати
Народився Володимир Винниченко
(1880, м.Кіровоград  - 1951) — український письменник, драматург, художник, політичний і державний діяч. Співавтор Універсалів Української Народної Республіки, голова першого українського уряду (Генерального секретаріату). Автор тритомної  мемуарно-публіцистичної праці «Відродження нації», першого українського фантастичного роману «Сонячна машина».
«Чудний наш народ - і сильний, і сумний... Мав героїв - і ніхто їх не знав... Усе життя любив волю - і все життя жив рабом... Утворив багатство пісні - і сам її не знає...» (Володимир Винниченко)
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі