chrome firefox opera safari iexplorer

175 років тому Тараса Шевченка викупили з кріпацтва

22 квітня 2013 о 08:52

Великий Кобзар був щирим співцем волі людського духу. Це достеменний факт і в ньому немає нічого дивного, адже Тарас Шевченко був сином цієї волі — вдячним сином. Хто відає, чи знав би світ про феномен Шевченка, якби не було 22 квітня 1838 року — дня підписання знаменитої відпускної. Одне безперечно: такого художника, як маємо, не мали б. Та й чи прокинувся б у безнадійно підневільній людині геніяльний поет? Згадаймо щодо цього свідчення самого Тараса Григоровича: «Українська строга муза довго цуралася моїх уподобань, спотворених життям у школі, в панському передпокої, на заїжджих дворах і в міських кварти­рах; але подих волі повернув моїм почуттям чистоту перших років дитинства, проведених під убогою батьківською стріхою, і вона, спасибі їй, обняла і приголубила мене на чужині».

У загальних рисах історія викупу Тараса Шевченка з кріпацт­ва відома всім. Однак значення цієї події у його житті таке велике, що для шанувальників творчости Кобзаря цікава кожна її подробиця. На жаль, не всі ці подробиці відомі, а ті про які знаємо, не завжди однозначно тлумачаться дослідниками. І нині не до кінця з’ясовано чимало питань. Хто саме був ініціятором викупу Шевченка з кріпацької неволі? Що спонукало людей взя­тися за цю справу? Кому першому прийшла думка про лотерею? Де, коли і хто її проводив? Хто брав участь у лотереї (чи лотере­ях)? Коли було завершено портрет Жуковського і чи потрапив він до особи, яка його виграла? Де нині зберігається оригінал портрета та копія з нього?

Над деякими з цих питань поміркуємо й ми, уважно вчитую­чись у кожне слово свідчень поета та його сучасників, незалежно від того, ким вони для нього були: друзями чи недругами. Заради істини звернімося і до тих джерел, які в публікаціях останнього часу або взагалі не цитувалися, або з ріжних причин були поцят­ковані трикрапками.

В автобіографії Тарас Шевченко про свій викуп оповідає так: «1837 року Сошенко представив мене конференц-секретареві Академії мистецтв В.І.Григоровичу з проханням — звільнити мене од лихої моєї долі, Григорович передав це прохання В.А.Жу­ковському. Той попередньо сторгувався з моїм поміщиком і просив К.П.Брюллова намалювати з нього, Жуковського, порт­рет, щоб розіграти його в приватній лотереї. Великий Брюллов відразу погодився, і незабаром портрет Жуковського був у нього готовий. Жуковський при участі графа М.Ю.Вієльгорського улаш­тував лотерею на 2500 карбованців асигнаціями, і цією ціною була куплена моя воля року 1838-го, квітня 22-го».

Щоправда, в первісному варіянті автобіографії, написаної ру­кою Шевченка, замість фрази «щоб розіграти його в приватній лотереї», читаємо, що портрет Жуковського малювався «для імператорської фамілії, щоб розіграти його в лотерею в царсь­кому сімействі». Цю подробицю можна було б і не завважувати, якби не суперечки, що й досі точаться щe навколо питання про лотерею, зокрема про участь у ній членів царської родини. Дехто з шевченкознаців і до сьогодні ототожнює участь окремих осіб в лотереї і викуп Шевченка з неволі. Вони з найблагороднішими намірами прагнуть довести, що в лотереї брали участь не тільки (і не стільки) члени царської родини, а й пере­дова інтелігенція, і що саме за її гроші було куплено волю поета. На наш погляд, це очевидне зміщення, а може, й підміна понять, що потребують чіткого розмежування й перенесення смислових акцентів.

Одне, коли збирають гроші у складчину на добре діло і зовсім інше, коли розігрується твір, що його хотів би мати кожен. Чле­ни царської родини, якщо вони й викупили усі лотерейні квит­ки, платили не за волю Шевченка, а за портрет поета Жуков­ського, який був вихователем спадкоємця престолу, врешті, вони платили за портрет пензля Великого Карла. Лотерея в даному випадку — форма продажу портрета. Втім, є свідчення, що Жу­ковський спочатку робив спробу вирішити справу Шевченка через безпосереднє втручання у неї імператриці, однак ця спроба не була успішною. Маємо на увазі замітку очевидця цих подій ху­дожника Миколи Бикова, що її 1904 року опублікував часопис «Русская старина»: «Добра душа Жуковського брала гарячу участь у звільненні Шевченка, і він перш за все просив імператрицю Олександру Федорівну через посередництво свого вихованця, але це йому не вдалося».

Наголошувати на тому, що лотерея й викуп — не одне й те саме, змушує нас леґенда, що ходила вже за життя поета, ніби з неволі його викупила царська сім’я. На десятому році заслання Шевченко записав до свого щоденника: "Бездушному сатрапові й повірнику царя (оренбурзькому генерал-губернаторові В.О.Перовському) примарилося, що я звільнений від кріпосного стану і вихований за рахунок царя і на знак вдячности намалю­вав карикатуру на свого благодійника... Відкіля оця безглузда байка — не відаю. Знаю тільки, що вона мені не дешево обійшлася. Очевидно, байка ця сплелася на конфірмації, де в кінці вироку сказано: «Найсуворіше заборонити писати й малювати».

Документи слідства у справі кирило-методіївців підтвержують здогад Шевченка про те, що «байка» про викуп сплелася на конфірмації. Причому сплелася вона нібито на основі свідчень самого Тараса Григоровича.

Шевченкознавцям давно відомі запитання до Шевченка і його відповіді на допиті у III відділі 21 квітня 1847 року. Завважмо, що відповіді написано не рукою Шевченка і що вони не мають ознак стенограми. Однак із названим документом поет, очевид­но, був обізнаний, бо під ним стоїть його власноручний підпис. Щоб збагнути атмосферу допиту, тон, яким він вівся, зацитуємо лише одне з поставлених Шевченкові запитань: «Чим же ви були доведені до такого нахабства, що писали найзухваліші вірші проти государя імператора, і до такої невдячности, що, окрім величі священної особи монарха, забули в ньому і найяснішому сімействі його особисто ваших благодійників, що так щиросердно (в оригіналі — „нежно“) вчинили під час вашого викупу з кріпацтва?».

А так записана відповідь Шевченка на запитання про своє походження й викуп: «Я, син селянина-кріпака, в дитинстві втратив батька й матір, в 1828 році поміщик узяв мене до двору, в 1838-му був звільнений з кріпацтва найяснішою імператорською фамі­лією через посередництво Василя Андрійовича Жуковського, графа Михайла Юрійовича Вієльгорського і Карла Павловича Брюлло­ва. Брюллов намалював портрет Жуковського для імператорського сімейства, і на ці гроші я був викуплений у поміщика».

А вже у відповіді начальника III відділу О.Ф.Орлова Миколі І про кирило-методіївців «байка» оформилась остаточно. Звісно, що тут і згадки немає про гроші, що їх платили за портрет, відсутня також і формула «щиросердно вчинили під час викупу». Вона замінена на іншу: «викупили». Ось у якому контексті вжи­то це слово. «Шевченко замість того, щоби до кінця життя побожно схилятися перед особами найсвятішого сімейства, що удостоїли викупу його з кріпацького стану, складав вірші мало­російського мовою змісту найобурливішого». Чого коштувала Шевченкові ця байка, відомо усім.

Понад півтора століття минуло від дня вікопомного викупу. І хочеться добрим словом пом’янути тих інтелігентів духу, що не дали до кінця затягти зашморг його неволі, що перехопили вже занесений ніж кривавої помсти. Метафора ’’занесений ніж" може декому видатися надто вже драматичною. Але справді було так. Найперший петербурзький приятель Шевченка Іван Сошенко свідчив: "Душевний стан Тараса на той час був жахливим. Дові­давшись, що справа його звільнення, задумана такими впливови­ми людьми, якими були Венеціянов, граф Вієльгорський, Жуков­ський, попри усі їхні намагання, вперед усе-таки не посувалася, він одного разу прийшов до мене страшенно збудженим. Про­клинаючи гірку свою долю, він не щадив і егоїста пана, що не відпускав його на волю. Нарешті, налаявшись уволю і при­грозивши своєму пану страшною помстою, він пішов. Не відаю, що б він учинив, якби справа його звільнення не скінчилася щасливо, принаймні я перелякався за свого земляка».

В автобіографії, пишучи про осіб, причетних до його звільнення з неволі, поет називає прізвища Сошенка, Григоровича, Жуковсь­кого, Брюллова і Вієльгорського. Щойно цитований витинок спо­гадів Сошенка дає підстави ствержувати, що описана Шевчен­ком в автобіографічній повісті «Художник» роль О.Г.Венеціянова у цій благодійній справі не є художнім вимислом, як дехто гадав досі. Кількома словами нагадаємо хід справи і участь у ній Венеціянова.

Вирішивши звільнити талановитого юнака від кріпаччини, Карл Брюллов, слава якого була на той час у зеніті, сподівався вирішити справу одразу і сам пішов до Енґельгардта. Про под­робиці розмови, що відбулася між ними, ми не знаємо. Відома лише убивча характеристика, якою після відвідин нагородив ху­дожник Шевченкового пана: «Це сама крупна свиня в торжевських пантофлях». І хто знає, як далі розгорталися б події, якби не О.Г.Венеціянов, який зіграв у цьому доброму ділі роль старанного і благородного маклера. Олексій Гаврилович, якому були добре відомі норови кріпосників, побачення з Енґельгардом переніс спокійніше: "Поміщик як поміщик. Щоправда, він мене з годину потримав у передпокої. Ну, та це у них звичай такий ... Спочатку я повів мову про освіту взагалі і про філантро­пію зокрема. Він мовчки уважно слухав мене і врешті обірвав: "Та ви прямо скажіть, чого ви хочете від мене з вашим Брюлло­вым?.,. "Я спочатку зніяковів, однак згодом знайшовся і спокійно, просто пояснив йому, про що мова. «Ось так би й одразу сказа­ли. А то філантропія! Гроші, і нічого більше!», — додав він самовдоволено. «Так ви хочете знати останню ціну. Чи так я вас зрозумів?» Я відповів: «Справді так». — «То ось же вам моя остан­ня ціна: 2500 карбованців! Згода? — „Згода“, — відповів я».

Про те що Венеціянов брав участь у викупі, можна вичитати між рядками щоденника Шевченкового приятеля художника Аполлона Мокрицького. Принаймні з нього видно, що у той час Брюллов і Венецианов спілкувалися безпосередньо. Зокрема, 18 березня 1837 року Мокрицький записує: «Годині о сьомій я пішов до Брюллова. Там уже були брат його Федір та Венеціянов, неза­баром надійшов Краєвський і прочитав прекрасні вірші Пушкі­на... Читання продовжувалося до 12-х. Коли усі розійшлися, я залишився один, говорив Брюллову за Шевченка, намагався заохотити його до доброго діла, і, здається, то буде єдиний спосіб — через Брюллова позбавити його тяжких, ненависних кайданів рабства. Легко сказати! Людина з талантом страждає у неволі з примхи брутального пана».

Якщо добродійні вчинки майже всіх учасників визволення поета давно описані в його біографіях та інших літературних джерелах, то про участь у викупі Мокрицького довший час не знав ніхто. Чомусь ні в біографії, ні в повісті «Художник» Шев­ченко про це не згадував. З певних міркувань не згадував про це і Мокрицький. А щоденник його у відносно повному обсягові було видруковано не так давно. Для біографів поета цей доку­мент особливо цінний, він проливає світло на цілу низку питань. Отож, прокоментуємо ще декілька цікавих для нас шоденникових записів Шевченкового приятеля: «31 березня. Увечері, після чаю, я пішов до Брюллова з листом від Михайлова. Він послав мене за Василем Івановичем [Григоровичем], і коли той прий­шов, я запропонував їм розглянути справу Шевченка. Показав його вірш, яким Брюллов був надзвичайно задоволений, і, поба­чивши у ньому думки і почуття молодої людини, вирішив вирва­ти його з податного стану і задля цього велів мені завтра ж піти до Жуковського і просити його приїхати до нього. Не знаю, як же вони вирішать так гаряче виявлене співчуття».

Цитований запис цікавий кількома моментами. З нього до­відуємося про гуманну ініціятиву Аполлона Мокрицького, про початок практичних дій Карла Брюллова щодо звільнення Шев­ченка, про активну участь у цій справі Василя Григоровича, про те, що однією зі спонук до викупу були Шевченкові вірші (у повісті «Художник» йдеться тільки про малюнки), врешті, про ситуацію,  за якої до справи долучився Василь Жуковський.

Записи, зроблені Аполлоном Мокрицьким у наступні два дні, розповідають про дальше розгортання подій і початок роботи Брюллова над портретом Жуковського: «1 квітня. Вранці, після чаю, пішов я до Жуковського і перебрехав йому запрошення Брюллова! 2 квітня. По обіді покликав мене Брюллов. У нього був Жуковський, йому хотілося знати подробиці щодо Шевчен­ка. Слава Богу, справа наша, здається, зрушилася... Брюллов по­чав сьогодні портрет Жуковського і преподібно».

Не менш цікавими є для нас записи Мокрицького, зроблені 1838 року напередодні й у день вручення Шевченкові відпуск­ної. З першого запису довідуємося, що з вечора до другої години ночі поет був у Мокрицького, а 25 квітня Шевченків приятель записує: «Годині о другій я пішов до Брюллова, застав його в робочій. Незабаром прийшов Жуковський з гра­фом Вієльгорським. Надійшов Шевченко, і Василь Андрійович вручив йому папір, що містив у собі його свободу і забезпечував права громадянства. Приємно було дивитися на оцю сцену».

Відоме ще одне тогочасне джерело, яке зберегло у собі емо­ційну атмосферу, в якій відбувалася та знаменита подія, власне, те джерело, мабуть, і народилося з надлишку радісних емоцій. Маємо на увазі веселе і дотепне, помережане тонким гумором, ілюстроване п’ятьма замальовками посланіє В.А.Жуковського до графині Ю.Ф.Баранової. Поет-романтик назвав цю імпро­візацію «Історичний огляд добродійних учинків Юлії Федорівни та ріжних інших обставин, курйозних пригод і особливих уся­ких штучок» і подав це під назвою ’"Утвір Матвія".

«Оце п. Шевченко. Він каже про себе: хотілося б мені нама­лювати картину, а пан заставляє замітати світлицю. У нього в одній руці пензель, а в другій мітла, і він не знає, що робити. Над ним на хмарах Юлія Федорівна.

Це Брюллов, малює портрет Жуковського. На обох лаврові вінки. Вдалині Шевченко замітає світлицю. На хмарах Юлія Фе­дорівна...

Жуковський у вигляді Долі оголошує виграшний квиток. В одній руці його карта, а в другій — відпускна Шевченка. Вдалині портрет Жуковського, він танцює на радощах, бо дістався госу­дарині імператриці... Шевченко від радости виріс і на скрипці грає качучу. А Юлія Федорівна па хмарах благославляє їх.

Юлія Федорівна зійшла з хмар, у них залишилося тільки сіян­ня... У її руці мішок з грошима (2500 карбованців). Вказівний палець її направлений на їздового, і вона владним тоном мовить йому: „Голубе їздовий, поїдь до Матвія і запроси до мене. Я зібрала усі гроші, і мені хочеться їх віддати йому якнайшвид­ше...“ Ось що говорить Юлія Федорівна, а Жуковський, підслу­хавши це, записує у записник... Примітка. Юлія Федорівна тому так поспішає зібрати гроші, бо Матвій незабаром їде за кордон і повинен до від’їзду порішити цю справу...

Це Шевченко і Жуковський: обидва на радощах перекида­ються, а  Юлія Федорівна із хмар благословляє їх».

Щодо місця і часу проведення лотереї існує кілька версій. Найконструктивнішою видається та, за якою лотерею розігрували в царській сім’ї. До такої думки схиляє і свідчення самого Шевчен­ка в первісному варіянті біографії, і той факт, що портрет вигра­ла цариця, врешті, записи в грошових документах, знайдених свого часу одним із найвідоміших шевченкознавців П.В.Журом.

Щоправда, не так давно опубліковано сенсаційну інформа­цію, яка нібито заперечує усі дотеперешні версії. Автор книжки «В колі Шевченкових та Гоголевих друзів» Мечислав Гаско в архіві Одоєвського, що зберігається в рукописному відділі бібліотеки ім. Салтикова-Щедрина в Петербургу, відшукав записку М.Ю.Вієльгорського до В.Ф.Одоєвського такого змісту: «Не знаю, чи ви, чи Краєвський бажали мати квиток лотереї портрета Жуковського, який сьогодні розігрується у Володимира. Про всяк випадок надсилаю вам останній, що залишився. Бажано, щоб цей портрет залашився у нашому колі». М. Гаско довів, що Володимир, про якого мовиться у записці, ніхто інший, як Соло­губ Володимир Олександрович. Далі, ототожнивши згаданий порт­рет Жуковського з портретом пензля Брюллова і довідавшись, що Сологуб з 19 квітня 1838 року до січня року 1839-го перебу­вав у відрядженні, дослідник дійшов такого висновку: лотерея відбувалася на квартирі Сологуба до його відрядження.

За всієї очевидної логічности такого висновку він видається нам помилковим. А помилка в тім, що на квартирі Сологуба розігрували інший портрет. Знову є потреба звернутися до свідчень очевидця, згадуваного вже нами художника Бикова. У своїй замітці про портрет Жуковського, видрукованій в 11-му номері часопису «Русская старина» за 1877 рік, він, розповівши про історію створення Брюлловим портрета, далі пише: «Перед тим, як цей портрет було забрано, М.Ю.Вієльгорський замовив мені зробити копію за 1000 карбованців асигнаціями; копія вийшла дуже вдалою і хорошою, і ось, через рік чи більше , я чую — розігрується портрет В.А.Жуковського в домашньому колі (російською мовою — „в кружке“); але чи то був оригінал, чи моя копія — того не відаю, і де ці портрети зараз — теж ніде не знайду».

Зіставлення тексту записки М.Ю.Вієльгорського, віднайденої Гаском, за свідченням художника М.Бикова про замовлену тим же Вієльгорським копію, що розігрувалася в домашньому колі, дозволяє стверджувати, що в обох джерелах мовиться про одну й ту саму копію і що саме вона розігрувалася на квартирі у Сологуба. Записка Вієльгорського до Одоєвського не датована. Однак копію з портрета Жуковського Биков не міг зробити раніше, ніж у 1838 році, бо тільки тоді оригінал мав вигляд менш-більш закінченого твору. І якщо вірити Бикову, що лоте­рея відбулася «через рік чи й більше», то виходить, що це могло статися 1839 року або й пізніше. А якщо так, то ця лотерея могла бути зовсім не пов’язаною з викупом Шевченка.

Цікаво, що згодом Миколі Бикову все-таки вдалося дещо до­відатися про обидва портрети, і він написав ще одну замітку. Вона, як і перша, була надрукована в «Русской старине» через багато років після смерти її автора. Там, зокрема, читаємо: «...пор­трети були розіграні в лотерею, зібрані гроші. Оригінал Брюлло­ва дістався імператриці Олександрі Федорівні, а мій портрет надійшов у галерею Третьякова у Москві під ім’ям Брюллова, і коли я просив Третьякова, щоб він зняв ім’я Брюллова, то він неохоче на те погоджувався і не знаю, чи виконав він мою просьбу, чи ні».

Нині не маємо змоги докладно говорити про довгий, з пере­рвами, творчий процес роботи Брюллова над портретом Жуковського, як і про подальшу долю цього твору, хоча даних для такого дослідження є чимало. Наголосимо лише, що портрет, який був колись у Третьяковській галереї, тепер зберігається у Національному музеї Тараса Шевченка, що у Києві, і його вважають оригінальним твором пензля Карла Брюллова. Не виклю­чено, що це й справді так, однак так само не виключено, що нині в музеї Шевченка експонується копія художника Бикова. Адже його свідчення аргументовано ніхто не заперечив. Гадаємо, що аналіз усіх історичних даних вкупі з найновітнішими методами дослідження самого портрета допоможе найближчим часом до­шукатись істини. Та хоч би як там було, варто активізувати по­шуки другого портрета, а заодно і третього — копії портрета Жуковського, яку виконав Аполлон Мокрицький. Опубліковані дані про те, що він зберігається в Національному музеї Тараса Шевченка, дійсності не відповідають.

Сподіватимемося, що принаймні деякі з названих проблем вирішаться так само позитивно, як вирішилося нещодавно питан­ня атрибуції ще однієї копії портрета Жуковського. Готуючи нове Повне зібрання творів Т.Г.Шевченка в 12 томах, вдалося встановити, що довільна акварельна копія з портрета пензля Брюллова, яка зберігається у фондах Національного музею Тара­са Шевченка, є твором Тараса Григоровича.

Про те, що акварель є твором Шевченка, а не Брюллова, як гадали раніше, вперше переконливо писав М. Мацапура. Проте в десятитомному виданні творів Кобзаря акварельну копію опублі­кували із застереженням, що «остаточне визначення авторства Шевченка вимагає ще додаткового дослідження» і датували роз­ширено: 1839—1844 роками. Тим часом особли­востями акварельного письма, кольоритом, способом пропису­вання тла, (і що важливо!) навіть контурами його тонової плями копія Шевченка вочевидь перегукується з Шевченковим аква­рельним портретом Антона Лагоди, створеним художником 1839 року. Зазначені збіжності особливо увиразнюються, якщо покла­сти поряд оригінали Шевченкових акварелей.

Позаяк на портреті А.Лагоди є авторська дата, то її варто завважити у визначенні ймовірного кінцевого часу виконання художником недатованого портрета Жуковського. Що ж до пер­шої можливої часової межі, то копія могла бути створена після викупу Шевченка з кріпацтва, коли він розпочав систематично працювати в майстерні Брюллова. Факти засвідчують, що напри­кінці квітня 1838 року портрет Жуковського роботи Брюллова був близький до завершення, бо художник А.Мокрицький у цей час уже робив з нього олійну копію.

Отож, у межичассі 1838—1839 років талановитий учень Карла Брюллова знову й знову вдивлявся в дорогий йому образ поета-гуманіста, щоб творчо осмисливши, продовжити його мис­тецьке буття у власному акварельному малюнкові.

Та й дивно було б, щоб Шевченко, який після викупу став улюбленим учнем Карла Брюллова, постійно бував у його май­стерні, жив у нього на квартирі, щоб він, копіюючи твори свого учителя, не змалював би і цього, завдячуючи якому вигукнув поет своє захоплено-радісне: «живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога — велике щастя буть вольним чоловіком».

Володимир Яцюк – шевченкознавець, mamajeva-sloboda.ua

20 липня

Інші дати
Народився Микола Базилівський (Базилевський)
(1909, с. Суботів, Черкаська область – 1993) – український публіцист, літературознавець, театрознавець.  
Розгорнути
Народилася Оксана Вікул
(1921, м. Кам’янець-Подільський, Хмельницька область – 2001) – українська балерина. Славилася виконанням українських танців  власного укладу з модерним спрямуванням.  
«Чорнії брови, карії очі, Темні як нічка, ясні як день, Карії очі - чарі дівочі! Де ви навчились зводить людей.» (Костянтин Думитрашко)
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі