chrome firefox opera safari iexplorer

152 роки тому Тараса Шевченка перепоховали в Україні

22 травня 2013 о 08:52

22 травня 2013 року — 152-га річниця перепоховання Шевченка на Чернечій горі у Каневі, де в 1925-му засновано музей-заповідник (з 1989-го — Національний).

Саме Тарас, запитавши «Чиї сини?» й «Нащо здалися вам псарі?», здійснив, зі слів культуролога Оксани Забужко, коперниківський переворот в історії української самосвідомості.

Політолог Андрій Окара назвав Шевченка автором... України. Бо стверджував, що «не було б його — не існувало б і такої країни».

Історик Іван Крип'якевич запевняв, що саме «Кобзар» Тараса Шевченка «був для всіх українських поколінь вічно свіжим джерелом пізнання і натхнення». Командуючий Української повстанської армії Володимир Кук твердив, що саме ця книга була для нього та його вояків головним підручником.

45 років тому тодішній генсек ООН — бірманець У Тану — зізнався: «Заздрю українцям — маєте Шевченка. Це геній не тільки України. Це велет, титан людської мислі, поет всеосяжний. Месія, що належить світові. Разом із Шевченком, з його словом ви, українці, безсмертні».

Навіть у Петербурзі, як писав тодішній студент його університету Феоктист Хартахай,«ховати Шевченка прийшли всі путні люди»: «Повалили, мов хмара. Так що у церкві був наголо студент та пан, та літератор, та учений. Ляхи теж усі прийшли».

У листі директорові Смоленського цвинтаря у Петербурзі українці просили «відновити поховання нашого прапрадіда Тараса Шевченка». Культуролог Юрій Макаров резюмував із цього приводу: «Це не брехня. Шевченко — прапрадід кожної людини, яка належить до цієї культури».

Коли в 1914-му в Російській імперії заборонили святкування сотої річниці від дня його народження, лідер більшовиків Владімір Ленін констатував:

"Заборона вшанування Шевченка була таким чудовим, прекрасним, на рідкість щасливим і вдалим заходом з точки зору агітації проти уряду, що кращої агітації і уявити собі не можна... Після цього заходу мільйони і мільйони «обивателів» стали перетворюватися на свідомих громадян і переконуватися в правильності того вислову, що Росія є «тюрмою народів».

За даними Чернавіна, відзначення століття від дня народження поета супроводжувалося страйками й маніфестаціями з гаслами «Хай живе вільна Україна!» навіть у Сибіру.

Mогила на Чернечій горі стала Єрусалимом і Меккою українців. Tyт було заснуване «Братство Тарасівців», активісти якого творили партії, котрі проголосили 22 січня 1918 року незалежність України.

А 1978-го ветеран Організації українських націоналістів із Калуша Олекса Гірник спалив себе, протестуючи проти русифікації, саме на могилі Тараса Шевченка.

І не лише в народних прислів'ях стверджується, що «Шляхи України у Каневі сходяться» і «Ніде не будь, а в Каневі побувай, з Чернечої гори на світ подивися», — саме на нійстворюють політики свої передвиборчі блоки.

Однак і Тарас Шевченко зовсім не випадково прагнув спершу поселитися саме там, а врешті-решт — спочити. До слова, напророкував собі й свою першу могилу, бо, створивши в тодішній російській столиці до 1200 живописних робіт, власне Петербургу присвятив єдиний малюнок — «Куток Смоленського кладовища в Петербурзі», де й був похований...

І все ж місце свого останнього спочинку підшукав чи не найнезвичайніше в усій Україні. Адже, приміром, Одеська обсерваторія просила 1926 року встановити на Чернечій горі телескоп тому, що атмосфера тут — найпрозоріша в країні і за небесними світилами можна спостерігати весь день. А чому — невідомо...

Та й найпотужніші буревії не зачіпають дерева навколо могили Шевченка у радіусі 50 метрів. І якщо в розрізах гірської породи інших гір етапи творення Землі відображені послідовно, то в Чернечій найстаріші пласти — нагорі.

 

Тобто хронологічно кам'яний «пиріг» розташувався з точністю до навпаки. Науковці, часто збираючись на міжнародні конгреси й симпозіуми, присвяченій тій таємниці, досі ламають голови над нею.

Академік Микола Біляшівський записав такі свідчення місцевого жителя: "Шевченко більш усього облюбував гору Чернечу, де тепер його могила, казав: «Оце могила Підкови, отут і мене поховайте».

Після того, як козацько-селянське повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького охопила всі терени, заселені нашими предками, то вони поширили назву «Україна» на всі їхні землі. Таким чином, та місцевість, яку облюбував собі для свого вічного спочинку Тарас Шевченка, була епіцентром України задовго до його народження.

Позаяк Шевченко заповів, аби його поховали на могилі, а не в могилі, нею 1861 року визнали всю Чернечу гору й упродовж тривалого часу на ній не було нічого, окрім дубового хреста, який замінили в 1884-му чавунним із бронзовим покриттям і позолоченим горельєфним зображенням поета в профіль, виготовленим народним коштом.

1923 року войовничі атеїсти під спів «Інтернаціоналу» повалили його й розбили. А коли Біляшівський перевіз уламок того хреста до Києва, його мало не віддали на переплавку, але Максим Рильський домігся, аби відреставрували й повернули на Чернечу гору.

А голова Київської «Громади» Володимир Науменко викупляв хати під нею, щоб знести, аби не порушували її загальний вигляд. Та коли 1925 року на ній за рішенням Раднаркому УРСР відкрили музей-заповідник, то не переймалися тим, що зокрема проводити каналізацію на могилу — гріх...

В 1939 році більшовики спорудили Шевченку понурий пам'ятник, про який архітектор Віктор Вечерський писав: «Щось середнє між традиційною юдейською поховальною стелою та модернізрованим єгипетським обеліском. Така архітектурно-пластична форма не характерна для України».

Зате характерна для тих, про кого вигнанець Лев Троцький писав: «Сталинская бюрократия возводит памятники Шевченку, но с тем, чтобы покрепче придавить этим памятником украинский народ и заставить его на языке Кобзаря слагать славу кремлевской клике насильников».

Тому давно вже пора повернути замість цього пам'ятника хрест. А також церкву, оспівану Тарасом Шевченком.

Нагадаємо, що поета не стало 10 березня (26 лютого) 1861 року. Оскільки Шевченко помер в Петербурзі, тому його і поховали в цьому місті на Смоленському кладовищі. Але українець №1 хотів, щоб не тільки душа, але й тіло було нерозривно пов'язано з улюбленою Україною. «Як помру, то поховайте Мене на могилі, серед степу широкого, на Вкраїні милій, щоб лани широкополі, І Дніпро, і кручі було видно, було чути, як реве ревучий...».

Перепоховання відбулося 22 травня 1861. Дорогою з Петербургу до Канева Т.Шевченка відспівували в київській церкві Різдва Христового.

19 січня

Інші дати
Хрещення Господнє (Водохреща)
Там, на річці на Йордані Там Господь Христос хрестився, З рук Хрестителя Івана У святій водичці вмився" (Ярослав Вільшанко)
Розгорнути
Народився Гордій Левченко
(1897, с. Дубрівка Житомирської обл. - 1981) - військово-морський діяч, адмірал, головнокомандувач Балтійського флоту. У 1939-1942 роках - заступник наркома ВМФ СРСР. Під час Другої світової війни керував обороною Криму.
Розгорнути
Народився Тимофій Левчук
(1912, с. Бистрівка Житомирської обл. - 1998) - українського кінорежисера, народного артиста. Фільми: "Іван Франко", "Калиновий гай", "Два роки над прірвою", "Помилка Оноре де Бальзака", "Родина Коцюбинських" та ін.
Розгорнути
Народилася Марія Тим'як
(1889, м. Косів Івано-Франківської обл. - 1970) - народний майстер мистецької кераміки. Створювала оригінальний побутовий посуд (миски, глечики), вазочки і фігурки, оздоблюючи їх геометричним орнаментом. Вироби зберігаються у музеях Києва і Львова.
Розгорнути