chrome firefox opera safari iexplorer

Синдром уцілілого

27 лютого 2014 о 17:00
wz.lviv.ua

Люди, які стали свідками масового убивства, ще довго будуть переживати своє горе

“Мені потрібна допомога. Це я зрозуміла, коли проходила повз готель “Козацький”. Не бачила будинків і людей. Бачила кадри з чорного четверга. Ненавиджу феєрверки, мене аж перекручує, коли їх вистрілюють на знак перемоги чи святкування. Вони були під час боїв нашою зброєю. Це звук війни, а не свята. А я так хочу миру! І ще я зрозуміла, що нам всім, хто є на Майдані, потрібна допомога. Я як-не-як живу у соціумі і ходжу на роботу. А хлопці досі бояться вийти за межі Майдану. А що буде, коли ці російськомовні бійці, які зараз на Майдані і чують, що вони “бандерівці”, після контузій, катувань і кривавих боїв повернуться у свої Запоріжжя, Крим, Дніпропетровськ, Луганськ?” — запитує журналістка Ольга Жук. Планує показати хлопцям усі вулиці, музеї, галереї і нічні клуби. “Можливо, це допоможе їм пережити побачене і легше ввійти в реальність. І мені теж”, — каже.

Віталій Дарній за фахом – фотограф. Працював у Чорний четвер санітаром – виносив з поля бою поранених та мертвих. “Найбільше побивався, коли людина вмирала у мене на руках.  З людей так кров лила, що доводилось затикати отвори від куль пальцями. Коли сказали, що більше виносити нікого, сміявся хвилин п’ять. Це був істеричний дикий сміх. Потім заспокоївся, поїхав додому. Все наче добре. Відкриваю шафу, щоб покласти туди бронежилет, і... всі приглушені емоції вирвалися на волю. Жодного разу у житті не плакав, а тут стільки сліз. Дивлюся на сплячого сусіда (разом винаймаємо квартиру) і здається, що він мертвий. Запарюю у горнятку чай, а таке враження, що це – кров. Затефонував на гарячу лінію психологічної допомоги, бо думав, з розуму сходжу. Психолог заспокоїла: це – нормальна, хоч і запізніла реакція на пережите. Добре, що мене “прорвало” зараз, а не через місяць-два. Порадила пограти у футбол, піти “грушу” у спортзал потовкти. Але це — не для мене, бо почуваюся фізично виснаженим. Не шукаю, кому би то вилити душу. Навпаки, став уникати людей. До чарки не зазираю – не люблю алкоголю. Якби любив, вже би пішов у запій”.

“Був з медиками біля готелю “Україна”, на Інститутській. В холі готелю 12 загиблих. Деяких виносив і я. Хоча на той час футболка медика стала загрозливою для життя — снайпер стріляв по медиках. Один відійшов на той світ у мене на очах. Справді страшне почалося потім. Коли прийшов чоловік розпитувати про свого колегу, бо дружина не може додзвонитися... Коли харків’янин не хотів мені вірити, що прізвище у списку — не помилка... Коли прийшов батько до свого сина”, — розповідає громадський активіст Тарас Гривул.

Історія про блакитну каску облетіла всі ЗМІ. 19-річний Устим Голоднюк, студент з містечка Збаража Тернопільської області, мав зустрітися з батьком об 11-й ранку на Жовтневій вулиці. Про це вони домовилися о 9-й.

«Сказав йому: «Ти обережніше там, не висовуйся, нам додому їхати». Він засміявся і відповів: «Тату, не хвилюйся! У мене є чарівна ООНівська каска, і зі мною нічого не станеться». Це були останні слова, які від нього почув», — згадує батько загиблого Героя.

В Устима шансів вижити не було, як і в інших одинадцятьох, що лежали поруч з ним у холі готелю «Україна», обладнаному під тимчасовий морг. В усіх були поранення в серце або в голову. Всі вбиті кулею калібру 7,62 мм, які залишали отвори 5 см завглибшки, зі снайперської гвинтівки Драгунова.  “Люди, які стали свідками масового убивства, ще довго будуть переживати своє горе. Хтось — 3-4 місяці, хтось – рік-два. Працювати з цими людьми повинні психологи, які мають досвід роботи з шоковими травмами. Усі ці люди потерпають від “синдрому вцілілого”, відчувають вину за те, що вижили, за те, що не запобігли кровопролиттю, — каже керівник психологічного центру, спеціаліст з роботи з шоковими травмами Тетяна Груша. — Симптоми шокової травми: відсутність інтересу до життя, роботи, членів сім’ї; проблеми зі сном; відсутність апетиту; втрата відчуття часу і простору. Хтось замикається у собі, хтось згадує про пережите знову і знову. Не залишайте цих людей наодинці. Якщо наполягають на цьому – віддаліться трохи, але не зникайте зовсім. Якщо людина хоче виплакатися – дозвольте їй це зробити. Переконуйте, що життя триває. Важко слухати одне й те ж, заїжд­жену пластинку, але кричати на людину, вимагати “закрити цю тему” не можна, для неї це буде чергове потрясіння. Обнімайте, тримайте за руку, дивіться в очі. Зоопсихологи кілька років вели спостереження за сім’ями людиноподібних мавп і от що зауважили. Зграя брала участь у переживанні одного з її членів. Якщо у матері помирав малюк, то вся зграя горювала разом з нею доти, доки вона не заспокоювалася. Весь час були поруч з нею, не залишали ні на мить, поки мати не поверталася до звичного способу життя”.

Є у революції початок — немає у революції кінця...

Люди досі перебувають у стані війни — чекають на атаку «беркутівців» і висадки на Майдані десанту «тітушок»

Замість того, щоб повертатися додому, мітингувальники у Києві... розкладають нові намети. “Бандити — не у тюрмах, люстрація не проведена, будемо стояти далі!” — наполягають.

“Люди не можуть вийти зі стану війни. Чекають на вторгнення Росії, на міфічних тридцятьох “беркутівців”, які не повернулися на місце своєї дислокації і бігають зі зброєю по Києву, на десант «тітушок», який має висадитися на Майдані. Вони не їдять, не сплять, не лікуються. Навіть ті, що отримали поранення. Виснажені і фізично, і морально, не збираються полишати “поля бою”, — констатує психотерапевт, член Української спілки психотерапевтів Валентина Волга. — Бояться, що коли повернуться додому, усе повернеться на круги своя. До влади прийде новий Янукович, знову доведеться давати хабарі і боятися міліції. У своєму рідному місті чи селі вони були звичайними людьми. На Майдані вони — Герої. Про них пишуть газети, їх показують по телевізору. А вдома знову будуть незатребуваними. Тим паче, у багатьох немає роботи.  Після Помаранчевої революції 2004 року також спостерігали подібну картину. Революція закінчилася, але  люди не поспішали покинути Майдан. Але 2004 рік — це були “квіточки”! Зараз люди нанюхалися пороху, надихалися сльозоточивого газу, надивилися на смерті. Рівень адреналіну не спадає. Вони “заточені” на силові протистояння. Майже всі поранені, яких доставляли у медпункти, рвалися у бій. Це — показовий момент. Якщо події останніх днів шокували цілу країну і цілий світ, можна тільки уявити, що пережили безпосередні їх учасники! Потік думок треба скеровувати у мирне русло. Ніхто не залишиться поза процесом відбудови держави! Коли закінчується війна, залишаються руїни. І на цьому попелищі треба зводити нові будинки. Цим і маємо зайнятися.

Чоловіки на Майдані спраглі до спілкування з жінками. Жінки не говорять про війну. Інформаційний простір перевантажений повідомленнями войовничого змісту. Заговорили навіть ті телеканали, які ще донедавна робили вигляд, що в країні — все спокійно. Людям ці інформаційні потоки голову зносять. Активістам треба нормально виспатися, відпочити, бо буде біда. Душевні переживання “підуть” у тіло. Почнуть хворіти”...

“Це було очікувано, що люди не розійдуться, адже головні вимоги Майдану не виконані, — каже практичний психолог, гештальт-терапевт Ольга Іванюк. — Мінімальну перемогу здобули — усунули Януковича з посади президента. Але усунули наслідки — не причину. Революція Гідності запустила потужну соціальну хвилю. Ентузіазм буде згасати і знову спалахувати. Люди стали більш свідомими. Українці довго терпіли репресії. А тепер відчули, що можуть щось вирішувати, що разом — сила. Не думаю, що знову почнуть кидати «коктейлі Молотова». Свою незгоду з діями нової влади будуть демонструвати у більш конструктивний спосіб (за умови, що будуть якісь “підкилимні” ігри чи у людей закрадеться підозра, що хтось хоче “виїхати” на їхніх зусиллях, “урвати” мандат)”.

Отець Степан ЦИХУЛЯК: «Люди озлоблені, але агресія — не вихід»

Церква прийшла на Майдан, ставши разом із своїми парафіянами, надаючи їм духовну молитовну і благодійну підтримку.  Глава Греко-католицької церкви Блаженнійший Святослав Шевчук пояснив, чому священики стали на боці демонстрантів: «Присутність наших священиків не є політичною, це молитовна присутність».  Про те,  що в Україні Церква зі своїм народом, розповів журналісту “ВЗ” настоятель церкви Святого Миколая зі села Демні, що у Миколаївському районі, отець Степан Цихуляк.

-Питання ще не всі вирішені, та виникли інші проблеми, — каже отець Степан. — Люди, які побували на Майдані, тепер не можуть оговтатися від стресу. Їхній психологічний стан треба лікувати не лише молитвами і амбулаторним втручанням.  Вони не заспокояться доти, доки не переконаються, що вистояли там недаремно. Бо ще наразі на волі ті, хто призвів до кровопролиття. Коли  зло буде покаране по справедливості, тільки тоді більшість зможе заспокоїтися. А поки того нема, люди хочуть вчинити самосуд. Це недопустимо. Під час кожної Служби закликаю парафіян поводитися толерантно, пояснюю, що агресія — не вихід зі ситуації.

В. о. президента Олександр Турчинов звернувся до священиків, щоб впливали на людей добрим словом і закликали до спокою. Отець Степан каже, що під час кожної Служби  переконує людей, що злоба і агресія — це зло. “Бачили би ви, що робиться у селі, — зітхає отець Степан. -  Люди настільки озлоблені, що навіть під час недільної Служби, коли я закликав припинити агресію, деякі люди почали виходити з хорів на вулицю. Більше того, дехто собі дозволив у церкві клясти. Як це припинити? Люди мусять бачити, що відповідальні особи роблять конкретні справи, а не просто обіцяють”.

Отець Степан каже, що до нього звертається молодь і запитує, чому досі ніхто з можновладців не затриманий?

— Що я маю сказати хлопцеві, який приїхав з Майдану і ридаючи прийшов до мене, — каже священик. — Я йому зливаю свячену воду, а він мені каже: “Отче, ну як це так?! Я стояв, а зліва від мене хлопець впав поранений. Справа впало двоє — один поранений, інший — вбитий. Я залишився живий. Я досі відчуваю на собі ту кров, що бризнула мені в обличчя і на одяг... Як мені з цим жити?”.

— Я закликаю всіх до молитви, і сам багато молюся. Але не завжди навіть у мене це виходить. Бо думками повертаюся до Небесної сот­ні... І знову молюся за їхні душі, за мир, спокій і краще майбутнє наших дітей. А головне — за мир і спокій у душах живих.

25 березня

Інші дати
Народився Олександр Безбородько
(1747, м.Глухів Сумська область - 1799) – козацький полковник, світліший князь Російської імперії, канцлер уряду Катерини II, мав значний вплив на царя Павла І. Добився відновлення Генерального суду і деяких інших установ Гетьманщини, скасованих за Катерини II. Склав повний список гетьманів України, генеральних суддів і підскарбіїв, генеральних осавулів, писарів, хорунжих, а також полковників дев'яти українських полків, які становили військо гетьмана В 1805 -1807 рр. на надані ним кошти в Ніжині був заснований ліцей.
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі