«Військову підготовку студентів повернуть. Можливо, не у всіх університетах створять військові кафедри, але вони працюватимуть таким чином, щоб забезпечити вишколом усіх. Крім того, у школах будуть введені спеціальні курси цивільної оборони», — заявив міністр освіти й науки Сергій Квіт.

Щоправда, про фінансовий бік питання у міністерстві наразі мовчать. Як відомо, наприкінці березня Спілка ректорів вищих навчальних закладів України звернулася до міністра освіти і науки, в. о. міністра оборони, голови Комітету ВР з питань науки і освіти та голови Комітету ВР з питань національної безпеки і оборони з пропозицією про відновлення військової освіти студентів.

Нині в Україні у 35 вишах діють кафедри військової підготовки. Тоді як від 2001-го до 2012 р. ліквідували 29 кафедр. Про це йдеться у повідом­ленні Міністерства освіти і науки України. Крім вищих військових навчальних закладів (Міноборони) та вищих навчальних закладів (МОН), таку підготовку здійснюють три медичні університети (Тернопіль, Запоріжжя, Харків), академія Держприкордонслужби, Академія Служби безпеки, Університет внутрішніх справ та Академія Внутрішніх військ МВС. Студенти проходять відповідний вступний відбір та підготовку на 3-4 курсах навчання.

Після завершення підготовки та здобуття освітньо-кваліфікаційного рівня «бакалавр» їм присвоюють первинне військове звання «молодший лейтенант». «У межах реформування Збройних сил України їх кількість постійно скорочувалася, відповідно закривали військові кафедри, — розповів «ВЗ» керівник Центру дослідження проб­лем регіонального і міжнародного співробітництва Володимир Гулима.

– Ще за радянських часів той, хто проходив підготовку на військовій кафедрі, не служив строкову службу у військах солдатом, однак після завершення навчання у виші проходив протягом трьох років офіцерську службу. А вже після цього отримував наступне військове звання – старший лейтенант, з яким і звільнявся у запас».

Коли в Україні почали скорочення Збройних сил, офіцерів запасу і далі готували, однак вони не проходили військової служби на офіцерських посадах. Підготовка стала формальною. Згодом прийняли рішення про скорочення військових кафедр при вузах і зосередили навчання у профільних закладах. До прикладу, у Львові – в Академії Сухопутних військ. Позитивними сторонами повернення військових кафедр могла б стати реанімація системи військово-патріотичного виховання, відновлення поваги до силових структур. Все-таки 23 роки занепаду, відсутності будь-якої реа­льної уваги до них призвели до того, що суспільство перестало розуміти, для чого взагалі потрібні Збройні сили.

У цьому плані дуже добре, що почали відроджувати увагу до оборонного сектору. Щодо практичного боку, то хлопці і дівчата, які навчатимуться на військових кафедрах, відповідно до своєї спеціа­льності набуватимуть певних навичок, знатимуть, як діяти у тих чи інших ситуаціях, як реагувати на ті ж інформаційно-психологічні речі, які зараз відбуваються у медіа-просторі».

За словами Володимира Гулими, знайти відповідні матеріально-технічні ресурси можна. Проблема ж у тому, що нині у нас немає чіткої воєнної доктрини, стратегії національної безпеки…

«До прикладу, якщо ми визначаємо, що є позаб­локовою державою, яка дбатиме про власну безпеку самостійно, нам потрібний розвиток армійської авіації, сил протиповітряної оборони, удосконалення засобів протитанкової боротьби тощо. Тобто має­мо збудувати повноцінні боєздатні Збройні сили, які зможуть реально захистити державу, — пояснює пан Гулима.

— Від цього відштовхуємося, і розуміємо, скільки повинні мати офіцерів та солдатів відповідних спеціа­льностей. На жаль, зараз не відомо, у якому напрямі рухатиметься система забезпечення національної безпеки. Створювати військові кафедри, не розуміючи, куди і для чого будуть призначені офіцери, м’яко кажучи, не дуже розумно».

Людина, яка хоче стати офіцером запасу, повинна проходити навчання при профільному закладі, до прикладу, при тій же Академії Сухопутних військ, і прой­ти певний період офіцерської служби, щоб справді стати офіцером, а не «паперовим військовим». «У США за рік випускають 4 тисячі офіцерів, — продовжує розмову пан Володимир.

— З них 1,5 тисячі – це випускники військових академій, 500 офіцерів випускають з курсів, на яких навчаються солдати і сержанти, які вже відбули певний термін служби. І 2 тисячі офіцерів випускають «звичайні» навчальні заклади. Випускник протягом чотирьох років отримує цивільну спеціальність, однак вона є дефіцитною або вкрай потрібною для Збройних сил (хіміки, філологи-арабісти…), підписує контракт і проходить додаткове навчання з вивчення військових аспектів застосування своїх знань у військовій галузі. Після цього він стає повноправним офіцером і вступає на службу до Збройних сил».

«У 1992 році у лавах української армії служило близько 820 тисяч військовослужбовців, — розповів «ВЗ» керівник Львівського регіо­нального медіа-центру Міністерства оборони України, підполковник Олександр Поронюк.

– Нині у Збройних силах після різноманітних реформувань, оптимізацій та інших сумнівних експериментів налічується 150 тисяч військових. Зараз у державі оголошена часткова мобілізація, тобто до війська набирають лише фахівців за потрібною для армії військово-обліковою спеціа­льністю. І це переважно рядові-сержанти».

Інформацію про відновлення військових кафедр армійські фахівці сприйняли неоднозначно. Багато хлопців та дівчат, отримавши звання молодшого лейтенанта запасу, так і не мають уявлення, як і що вони повинні робити у підрозділі. Військові неодноразово пропонували присвоювати офіцерське військове звання лише у тому випадку, коли людина вирішує підписати зі силовим відомством контракт. Тим більше, що у військових частинах є багато вакантних посад первинної ланки – командири взводів, інженери та ін. “Навіщо поповнювати армію офіцерів запасу, якщо солдат у нас фактично немає, — продовжує розмову пан Поронюк.

— Усі хочуть командувати. Незабаром дійдемо до абсурдної ситуації, що офіцерів запасу стане більше, аніж солдатів запасу. Нам потрібні рядові-професіонали, які вміють водити військові машини, вести вогонь зі штатної зброї... Дуже важливими є прапорщики-сержанти, які б вправно командували відділеннями з десяти-п’ятнадцяти осіб, досконало володіли довіреним озброєнням. Саме від них залежить успіх у виконанні поставлених завдань як під час навчань, так і в реа­льному бою”.

За словами пана Олександра, відновлення військових кафедр не впливатиме на національну безпеку чи боєздатність військового блоку держави, це буде, радше, розпорошення сил і витрата додаткових та величезних коштів.

«У нас є військові вузи, які готують фахівців за напрямами для Збройних сил, чи інших силових структур, — пояснив пан Поронюк.

– Для прикладу, це Львівська Академія Сухопутних військ, яка готує спеціалістів Сухопутних військ різного профілю. Маємо Харківський університет повітряних сил, який випускає фахівців повітряної оборони та авіації. Нині у стані реформування Академія Військово-морских сил. У зв’язку з тим, що Крим окупований, викладачі, курсанти, які служили у Севастополі, перебазувались в Одесу. Система військової освіти в Україні налагоджена і досить ефективна. Підтвердженням того є попит ООН на українських військовослужбовців для виконання миротворчих місій».