України як держави не існує:
Агресивна асиміляторська політика Росії щодо українського народу протягом кількох століть дала свої плоди. Сьогодні переважна більшість росіян впевнена, що українці є лише регіональною групою росіян з певними територіальними особливостями і що Україна не може існувати окремо від Росії. Вже нікого не дивує, що подібні заяви нерідко можна почути від російських політиків найвищого рівня. Більше того, в сусідній країні дійсно вважають, що боротьба українців за європейський вибір є нонсенсом, а такі процеси відбуваються через втручання інших країн і взагалі є частиною міжнародної геополітичної інтриги.

Української мови, як і України, не існує:
Те ж саме стосується й української мови. Постійне використання ідей, сформульованих ще у ХІХ ст. в рамках теорії про великий «русский» народ призвела до того, що російська масова свідомість не сприймає українську мову як самостійну, окрему мову. Через це відмова українців від російської мови сприймається болюче і часто взагалі асоціюється ледь не з поверненням до дикості.

Справжні українці — Сердючка та Голохвастов:
Наведені вище стереотипи сформували збірний образ українця, яким його бачать росіяни. Це — провінційна, проста і демонстративна людина, яка користується чимось середнім між українською та російською мовою, має своєрідне почуття гумору і сільську дотепність. Окрім того, «щирий українець» має обов’язково користуватись принципом «моя хата з краю», не гидувати випивкою та салом, не любити москалів та спокійно ставитись до можливої зради близьких. Саме таких уявних персонажів у Росії називають хохлами та придумують про них численні анекдоти. Один із типових прикладів сучасності — Вірка Сердючка. Гумор у стилі сценічного персонажу Андрія Данилка — з карикатурною мовою та легкою показовою дикістю — і досі користується неабиякою популярністю в Росії. В якості типового для себе українця росіяни часто називають також Свирида Голохвостого, головного героя п’єси Михайло Старицького «За двома зайцями» та однойменного фільму. Хитрий і лицемірний псевдоінтелектуал, який розмовляє на суржику відповідає чи не всім критеріям, які росіяни встановили собі для «українців».

Західна Україна — лігво бендерівців, а Львів — їхня столиця:
Панічний страх перед міфічними «бендерівцями» також пояснюється багаторічною пропагандою та небажанням самостійно дослідити питання. Причому, середньостатистичний росіянин не може сказати про бандерівців нічого путнього окрім того, що їх потрібно боятися і що вони ненавидять росіян. У Росії їхньою територією вважають ледь не всі українські землі на захід від Києва та на північ від Одеси, а Львів — найбільш «бандеризованим» містом, де вбивають росіян і стріляють у всіх, хто промовить російське слово.

П’ють горілку, заїдаючи борщем та салом:
У Росії вважають, що українці ледь не щодня прикладаються до чарки, а на столі в них завжди стоїть борщ та сало. Цікаво, що в мережі можна зустріти матеріали, автори яких намагаються довести, що борщ — російська страва. Інколи ж можна натрапити на зовсім парадоксальні тези, буцімто борщ та щі — взагалі одне й те саме. І це — незважаючи на принципові відмінності в рецептах. Українці ж не займаються доведенням національної приналежності борщу й не створюють довкола нього культ. Те ж саме стосується і сала, яке є традиційною і високо цінованою стравою не лише в Україні, а й у Росії та Білорусі. Ще у XVI ст. один з європейських істориків писав, що в Росії його виготовляли у великих кількостях для вивозу за кордон. За свідченнями вченого, найкраще сало робили на території Смоленської, Ярославської, Вологодської та Тверської областей сучасної Росії.

Майдан — втілення світової агресії проти Росії:
Під час масових протестів в Україні 2013—2014 року Майдан і все, що з ним пов’язано, став втіленням всіх російських стереотипів про Україну. Поспілкувавшись із мешканцями сусідньої країни або послухавши місцеве телебачення можна було довідатись, що на Майдані за гроші західних імперіалістів стоять не схожі на справжніх українців бенденівці та Правий сектор, які п’ють горілку, вбивають росіян та готують підступний напад на братський народ.

Крим — російська земля:
Навіть визнаючи себе правонаступницею Радянського Союзу та відкрито демонструючи імперські бажання, Росія продовжує дивувати своїми геополітичними заявами. Російська імперія приєднала Крим до свого складу лише у XVIIІ ст. після війни з Османської імперією, однак вже у 1853—1856 роках півострів знову став ареною бойових дій між Росією і союзними військами Османської імперії Британії, Франції і Сардинського королівства. Незважаючи на поразку Російської імперії, Крим лишився у її складі. Не варто також забувати, що впродовж 1941—1944 років радянська влада виселила з півострова великі общини німців, італійців, а також кримських татар, турків, караїмів, циганів, вірмен, греків та болгар. В результаті, наприкінці 1944 року населення Криму складало 379 тис мешканців проти 1 млн 126 тис у 1939 році.

Української сучасної культури не існує:
Не дивним є те, що більшість росіян досі вважають, що українська культура — це вишиванки, народні пісні, розмальовані глечики, «садок вишневий коло хати» й нічого більше. Такий феномен легко пояснити. По-перше, Росія неофіційно записала у свій актив усі культурні надбання Родянського Союзу. Найближчим часом на офіційному рівні це може зробити і Держдума. По-друге, вдовольняючись Сердючкою та Голохвастовим, російський обиватель не має бажання шукати щось нове в українській культурі. А по-третє, українські культурні діячі, які перебираються працювати до сусідньої ккраїни, настільки асимілюються з місцевими зірками, що їх перестають сприймати як не-місцевих.