chrome firefox opera safari iexplorer

10 нових віршів про російсько-українську війну

02 жовтня 2014 о 10:34
radiosvoboda.org

“Між мною і мамою вирито сотні могил, і я не знаю, як їх перестрибнути. Між мною і моїм батьком літають сотні снарядів, і я не вмію дивитися на них, як на птахів,” – пише у своєму вірші “як я вбила” поетеса Любов Якимчук.

Gazeta.ua пропонує підбірку нових віршів про російсько-українську війну авторів, які походять із Донбасу. Це Любов Якимчук, Олексій ЧупаСергій Жадан.

Олексій Чупа все літо провів у своєму рідному місті Макіївка на Донеччині, хоча навколо Донецька уже відбувалися бої. У червні відправив дружину до батьків на Хмельниччину. Продовжував працювати на заводі машиністом. Місяць тому сам змушений був переїхати після першого обстрілу Макіївки 19 серпня. Тепер мешкає та працює у Львові.

*****

Перед артобстрілом неодмінно здіймається вітер.
Ніби вітрила тріпочуть та напинаються прапори
на будинках та блок-постах,
аби ти не забув, за які умиратимеш кольори.
Ось ти стоїш. Ось зривається у твій бік – і Бог наче пам’ять твою витер,
і вже проростає полин на згарищах та пустирях.

Як тільки підійметься вітер, місцеві вже знають: безперестанно
співатиме канонада свої колискові.
Крізь сон не почуємо, як у подвір’ї, знявши кількох вартових,
зойкнувши жалісно та підлітково,
підкошено падає чийсь коханий
у запах диму та вранці скошеної трави.

І що? Ніхто і не зглянеться, як би ти не просив.
Моя мати, почувши вибухи, до стіни цегляної тулиться.
І тільки помітно, як вільна хода зривається в біг,
як міста волосся заплутане – вулиці,
стишують вітер з останніх сил,
як ховають своїх.

*****

Поцілуй мені скроню, дуже болить голова –
погода гойдається та вагається, ніяк не осяде та не загусне.
Мій будинок залитий сонцем, а через два квартали, за залізницею – там трава
вже хилиться під дощем та наспівує мокрі блюзи.

Передмістя шматує шторм, відвойовує по шматку
ключові позиції, аж здригаються вікна і ходором ходить дах.
Я чекаю у досі спекотній квартирі, молюся і накликаю дощ, прикладаюся до коньяку,
відчуваю, як ті, хто хотіли спеки, захлинаються в своїх страхах.

Мені сниться грім. Прокидаюся і біжу, гнаний громом.
Коридори минаю, сходи і двері під’їзду, пірнаю в серпневу розколоту тишу.
До міста входить вода, гасить гарячі відчай і втому,
і серця свого щасливого я ніяк не вмовлю, ніяк не притишу.

Поцілуй мені скроню, дуже болить голова.
До міста вривається дощ, вода все змиє, усе поверне.
Я багато останнім часом мовчу, небо чує мої невимовлені слова,
я сподіваюся, воно чує мене?
12.08.14

Donbas Resistance ’14

Все, як завжди, тільки тепер,
коли зібрано небачений досі врожай
смерті у прикордонні,
коли вогнепальна зброя росте з-під землі
впереміжку зі збіжжям та польовими квітами,
хилячись стеблами слідом за сонцем:
зі Сходу на Захід, –
наші міста безкровніють.

Все, як завжди, тільки тепер
я з жалем чекатиму, як за якийсь там десяток років
виростуть діти із ампутованим знанням того,
хто насправді є ворогом,
але із до смерті набутим умінням
розпізнавати по звуку,
які саме снаряди летять у їх бік;
я із жахом чекатиму, що
за якісь там чотири десятки років
політика, це українське яблуко розбрату,
може впасти саме до їхніх рук.

Все, як завжди, тільки тепер,
гуляючи вулицями мого міста
із музикою у вухах,
не чуючи ані плачу, ані сміху,
чіпляючись через тріщини у роздовбаному асфальті,
наштовхуючись поглядом на розбиті скелети
недобудованих багатоповерхівок,
годуючи голубів перед зруйнованим заводськими
ділягами стадіоном,
я ніяк не зрозумію:
моє місто уже розбомбили,
чи все досі як завжди?

L. #1

Що там залишиться після нас, мій коханий Серпню?
Стеля труситься від ударів, за ворот летить вікова труха,
у віконечко бомбосховища видно, як жовкне трава без людської уваги
і відчуття, від якого все тіло терпне,
вростає в твої кістки.
Цього не позбутись не те, що за ціле життя, а навіть за два.
Кожен з нас на мілі і продав би себе з потрохами,
та кому потрібні війною протрушені потроха?
Я виходжу за хлібом, минаю пости, патрулі, пастки,
пробираючись до розграбованого універмагу,
повертаюсь щоразу героєм, валюся навзнак.

Мій коханий, коханий Серпню,
коли хтось тобі скаже, що в смерті свої переваги –
бий його, бий!
Я знаю її в лице. Вона мій близнюк. Мені від неї в очах темно.
Тебе розводять, насправді усе не так.

Що там залишиться по нас із тобою, Серпню?
Листя зривається із дерев
та вальсує над містом залишеним,
люди ховаються в норах, як миші,
хто вирвався – той хрипить, як обскубаний лев.
Час висуває свої вимоги,
і те, як він змушує нас обжиратися голодом та упиватись годинною тишею,
зовсім не схоже на жарт, або блеф.

По нас із тобою, Серпню,
відходить в минуле ціла епоха.
Настільки прекрасна, що і згадати
нестерпно.

Що по нас із тобою залишиться? Гордість, віра та ґрати,
ескізи, чернетки, натяки, спогади, або, хоча би тінь?
Словом, щось, із чого потім наважаться починати
ті, що не наважаться вмерти тепер.
Амінь.

Завтра.

“Завтра, – каже вона, – поговоримо про це завтра,
добре?”
“Так-так, – відповідаю, – це терпить кільканадцять годин,
не питання.”
До завтра нічого ж не станеться.
Вранці, збираючись на роботу, читаю, що:
на передмістях міліція заарештувала дівчину,
яка поверталася з першого побачення із
повним тілом тротилу;
наші відкинули не наших іще
на півкілометра углиб міста;
у нашому кварталі відбулася інтенсивна перестрілка,
десь снаряди розбили три житлових будинки,
але то далеко, кілометрах у чотирьох звідси;
воду тепер подаватимуть за новим графіком;
в когось пропав пес;
все буде добре, кажуть речники збройних сил, –
і, що найцікавіше, те саме кажуть
окупаційні прес-служби,
від чого я підозрюю,
що всі вони між собою співпрацюють.
Потім приходить вона,
перераховує мої ноги, руки, пальці,
вуха і очі,
перевіряючи, чи не обікрала її ненароком ця ніч,
торкається мого носа своєю посмішкою,
переконана, що нічого не сталося.

Любов Якимчук народилася у Первомайську на Луганщині, нині живе у Києві. Але її родина досі лишалася мешкати у Луганську.

Розкладання

на східному фронті без змін
скільки можна без змін?
метал перед смертю стає гарячим
а люди від нього холодними
не кажіть мені про якийсь там Луганськ
він давно лише ганськ
лу зрівняли з асфальтом червоним
мої друзі в заручниках —
і до нецька мені не дістатися
щоби витягти із підвалів, завалів та з-під валів
а ви пишете вірші, красиві, як вишиванка
ви пишете вірші ідеально гладенькі
високу поезію золоту
про війну не буває поезії
про війну є лише розкладання
лише літери
і всі вони — ррр
Первомайськ розбомбили на перво і майськ —
безкінечно маятись наче вперше
знову там скінчилась війна
але мир так і не починався
а де бальцеве?
де моє бальцеве?
там більше не родиться Сосюра
уже більше ніхто з людей не родиться
я дивлюся на колообрій
він трикутний, трикутний
і поле соняхів опустило голови
вони стали чорні й сухі, як і я
вже страшенно стара
і я більше не Люба
лише ба
22 серпня 2014
До циклу “–О-О– (Розкладання)”

Голка

Антон, тридцять два роки,
В статусі було вказано, що живе з батьками.
Православний, хоча до церкви не ходив,
закінчив університет, іноземна – англійська.
Працював татуювальником, мав свій почерк,
якщо можна так сказати.
Через його вмілі руки й гостру голку
пройшов не один натовп місцевих.
Коли все це почалось, багато говорив про
політику та історію, почав ходити на мітинги,
пересварився з друзями.
Друзі ображались, клієнти зникали.
Боялись, не розуміли, виїжджали з міста.
Найкраще відчуваєш людину, торкаючись її голкою.
Голка жалить, голка зшиває. Під теплим
металом таке податливе полотно жіночої
шкіри й такий цупкий світлий брезент
шкіри чоловіків. Протинаєш чиюсь
оболонку, випускаєш із тіла оксамитові
краплі крові, б’єш, б’єш, вибиваєш
янголині крила на покірній поверхні світу.
Б’єш, б’єш, татуювальнику, адже ми покликані
наповнювати цей світ сенсом, наповнювати його
кольорами. Б’єш, татуювальнику, цю
обшивку, під якою душі й хвороби –
те, чим ми живемо, заради чого вмираємо.
Хтось розповів, що його підстрелили на блок-посту,
вранці, зі зброєю в руках, якось випадково –
ніхто нічого не встиг зрозуміти.
Поховали в спільній могилі – їх там усіх так і ховали.
Особисті речі передали батькам.
Статус так ніхто й не правив.
Прийде час і яка-небудь наволоч
обов’язково буде писати про це героїчні вірші.
Прийде час і яка-небудь наволоч
скаже, що про це взагалі не треба писати.

Пошуковик
Довго її розшукував. Номер вона змінила,
з міста втекла, соціальними мережами
не користувалась. Через знайомих знайти
не вдалося, через церкву теж.
А потім сама написала, про справи,
про переїзд, про нові обставини, про звикання.
Розповіла про брата, думаю, заради цього й писала –
щоби розповісти про брата, про його смерть.
Мабуть, зверталась із цим не лише до мене, принаймні –
не до мене першого. Надто вже спокійно
писала. Їх накрили, писала, всіх разом, одним
залпом. Потім наші повернулись, хотіли
забрати загиблих. Вірніше – те, що від них
лишилось. Найтяжче було з ногами. В кожного
має бути по дві ноги. Вони їх так і складали –
щоби в кожного було по дві ноги, бажано –
одного розміру.
Брат займався музикою. Мав хорошу гітару.
В нього її постійно позичали.
Ось що з нею тепер робити? – питала вона. –
Я брала, пробувала грати, порізала пальці з незвички.
Дуже боліло. Досі не заживає.

*****
Ось я лишаю зброю й починаю повзти,
повзти від того, в що ніколи не вірив,
ось обповзаю дороги та очерети,
обповзаю мертвих патрульних і розірваних командирів,
обповзаю чужі кордони, обповзаю фортечні мости,
обповзаю вітчизну – безкінечну і зайву.
В мене ще стільки часу, мені ще стільки повзти,
тому яка різниця, що саме я обповзаю.
Кожна ніч була повільною, мов ріка.
Кожен день був очікуваним, як дарунок.
Слова подяки й погорди злітають з мого язика.
Темрява – тепла й липка, ніби овечий шлунок.
З землі говорять померлі, з неба говорять святі.
Але навіть у їхній зневазі є співчуття і міра.
Хай мені немає куди іти в цьому житті –
розвалена чорна земля стереже дезертира.
Що в твоїм серці, країно, що в твоїй голові?
Я навіть не знаю з яких кольорів зшиваються наші стяги.
Біси стоять при мені – недовірливі і живі,
і дорікають мені словами моєї присяги.
Коли я все це забуду і заберуся геть,
коли перестануть снитись мерці, що спливають рікою,
коли в кожній смерті буду бачити просто смерть,
коли голос знову буде дзвінким, а совість легкою,
коли вже не лякатиме, як огортає пітьма
і як луною наповнюється кожен видих,
я теж говоритиму, говоритиму з усіма,
говоритиму про живих, говоритиму про вбитих,
Десять тисяч загиблих слухають у землі.
Десять тисяч святих слухають над головою.
Голоси загиблих далекі й від цього злі.
Голоси святих теж злі й пахнуть травою.
Люди визирають із вікон,
вибігають з теплих квартир.
До літнього міста
вертається дезертир.
Ховається від розмов,
як від вогню.
Не пам’ятає адрес,
не пізнає рідню.
І рідня теж, вертаючись
до будинку свого,
не пізнає його,
не пізнає його.

21 січня

Інші дати
Народився Григорій Нудьга
(1913, с. Артюхівка Сумської облю - 1994) - український літературознавець, фольклорист, критик. Досліджував літературу передшевченківської доби, походження українських пісень.
Розгорнути
Опанаса, Пів-Івана
Якщо вітер повіє зі сходу, то літо буде жарке, а з півдня - грозове.
Розгорнути