chrome firefox opera safari iexplorer

Феномен Василя Симоненка: з нагоди 80-річчя з дня його народження

08 січня 2015 о 09:08
vasylsymonenko.in.ua

Василь Симоненко – знакова постать другої половини минулого століття – і то не тільки в розрізі мистецькому, літературному, а й у контексті суспільному, оскільки його поезія перейнята таким потужним громадянським пафосом, що його могли почути не тільки друзі та вороги, а й пересічні українці.

Євген Сверстюк якось зазначив, що Василь Симоненко належить до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частку історії України.

...Народився поет 8 січня 1935 року у селі Біївці, тепер Лубенського району Полтавської області. Закінчив 1957 року Київський державний університет імені Т. Шевченка. Працював у редакціях газет «Черкаська правда» (1957—1959), «Молодь Черкащини» (1960—1963), власним кореспондентом «Робітничої газети».

Новий акцент у не вельми щедрий на факти життєпис Василя Симоненка вніс Петро Жаботинський з Полтавщини своєю публікацією в «Літературній Україні» – «Василь Симоненко – з козацького роду». Автор, зокрема, зазначає, що троюрідна сестра поета Любов Сердюк-Баран «відкопала», що їхній рід – козацький. На підтвердження цього Симоненків земляк наводить такі дані: Василева прабабуся Варвара Остапенко-Щербань тривалий час зберігала «отриману у спадок від свого батька дворянську грамоту, отриману за військові заслуги». Засновником роду вважається прадід Василя Симоненка – Панас Щербань, який працював волосним писарем у Тарандинцях – за дев’ять кілометрів од Біївців – саме туди ходив пішки до школи Василь. Онук Панаса Щербаня, Федір, «започаткував відгалуження родини в Біївцях, приставши в прийми до Ганни Сизьонки (Сизоненко)». Рідний дід Василя, Федір, як і онук Федора Григоровича, Петро, «славився тим, що майстерно вишивав рушники і сорочки, полюбляв читати книги, був прекрасним оповідачем» – ось яке генетичне коріння живило талант визначного поета. Василева мати Ганна Трохимівна «замолоду була вродливою, тямовитою, мала чудовий голос, часто виступала на сільській сцені». Мрія стати вчителькою привела її до Лубенського педагогічного інституту, однак у силу життєвих обставин провчилася там недовго. Зрадлива доля звела її із «зальотником» Андрієм Симоненком – самодіяльним актором, учителем і художником. Але ненадовго – недарма Василь називав його «пошти батьком». Все недовге життя боліло Василеві те, що невдовзі по його народженню батько «зник і провідав сина тільки по закінченні війни» – у погонах капітана. «Кажуть, подався потім у північні краї, і слід його прохолонув», – поділився автор кореспонденції своїми знаннями про Симоненків рід.

Феномен Василя Симоненка – а саме так можна визначити загальнонаціональне місце черкаського поета в українській поезії середини минулого століття – залишається феноменом навіть серед яскраво обдарованого грона столичних шістдесятників.

У Черкасах добре знали цього худорлявого скромного юнака, адже працював він в обласній пресі, часто бував у трудових колективах області. Вдумливий, спостережливий, серйозний, він ставився до своєї роботи з особливою відповідальністю, бо розумів, що стоїть біля джерел формування світогляду української молоді, замуленого роками неправди й ошуканства.

Часто замислювався над «больовими точками» суспільства, розмірковував, яким чином можна подолати культивовану байдужість у людських серцях – так проявлялося почуття його громадянської відповідальності.

Працюючи в Черкасах, Василь Симоненко часто наїжджав до Києва, де завжди був «своїм» серед митців-шістдесятників. Разом з Аллою Горською, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Ліною Костенко, Іваном Драчем та іншими відвідував відомий Клуб творчої молоді. Але не пасивним слухачем – він сам активно виступав на літературних вечорах, брав участь у творчих дискусіях, виїздив на зустрічі із робітничою і сіль ською молоддю, мав свідому просвітницьку настанову: розбудити в своїх сучасниках почуття національної гідності, запалити їх прагненням національного відродження.

Однак Василеві цього було замало. Його діяльна натура потребувала конкретних результативних справ. Тим-то з таким ентузіазмом включився в роботу комісії, метою якої було перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місця таємного поховання жертв сталінських репресій. Василь Симоненко і Алла Горська обійшли десятки побілякиївських сіл, опитали сотні людей і з допомогою своїх добровільних помічників з числа тамтешніх жителів виявили урочища, де ревні служителі більшовицького режиму ховали сліди своїх жахливих злочинів.

Відомо, що саме за участю Василя Симоненка були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському, Васильківському кладовищах, у Биківнянському лісі. Ці «речові докази», що послужили незаперечним аргументом геноциду, – хіба могли вони не сколихнути ніжну душу поета, спричинитися до справжнього вибуху звинувачень тій системі, яка не тільки вбивала в людині людське, а й планомірно винищувала цвіт українського суспільства?! Василеві почуття, що залишилися за конкретикою написаного ним із товаришами Меморандуму з вимогою оприлюднити ці місця й перетворити їх у національні Меморіали, який вони відправили на адресу Київської міськради, лягали у зболені поетичні рядки.

Хтозна, чи розумів тоді Василь, що чинить, по суті, громадянський подвиг, однак він не міг не розуміти, що підписує собі смертний вирок.

Недаремно ж Іван Світличний риторично запитував: «На Тебе теж відкрили справу?..». А ще вірші – сміливі, гучні, викличні, нефальшиві. Вірші, позбавлені езопівської конспірації, де все і всі названо своїми іменами, над якими не нависав інстинкт самозбереження, бо автор не здатний був плекати «цензора в собі».

symonenko

Тож трагічна смерть 28-річного поета була закономірністю радянської системи, яка, побавившись трохи у демократію, злякалася вільнодумства молодої генерації і всіляко – аж до фізичного знищення – змушувала її замовчати. Коли – застосуванням пожежних машин і водометів, як це було під час мирного зібрання київської молоді біля пам’ятника Шевченку на знак сотих роковин прибуття праху Кобзаря з Петербурга до України для перепоховання його на Чернечій горі; чи сокирою, котрою було підступно вбито Аллу Горську; цензорським пером, що безжально шматувало кров’ю писані твори; чи залякуваннями й арештами, усілякими інсинуаціями. А коли й жорстоким побиттям, як це фатально сталося з Василем Симоненком, після чого його життя згасало, немов тремтлива свічечка на вітрі.

Кожен по-своєму реагував на ту атмосферу дедалі сильніших заморозків опісля такої короткої відлиги. Вільнодумний козацький Василів дух бунтував проти наруги над особистістю, повзучого репресивного свавілля можновладців. Він не втомлювався (і не боявся) звірятися у любові до України – маю на увазі як страх бути покараним, так і звичайний для поета острах смислових повторів:

Україно! Ти – моя молитва,
Ти моя розпука вікова...
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Підозріле ставлення владців до Василя Симоненка спричинили не тільки його чесна громадянська позиція та сміливі трибунні вірші, а ще й той факт, що твори поета побачили світ на Заході: у мюнхенській «Сучасності» було опубліковано щоденникові «Окрайці думок» та недруковані в Україні вірші.

У щоденнику Василя Симоненка залишився запис від 3 вересня 1963 року: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. “Літературна Україна” каструє мою статтю, “Україна” знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться... До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” й “Вітчизни”...»

Це Василь писав уже через рік після звірячого його побиття, коли остаточно стало зрозумілим, що система відверто демонструє свою силу, вказуючи українській інтелігенції місце «на задвірках», а то й у тюрмах, і недавній юнацький наїв розтанув, як дим. Натомість прийшли гіркота й усвідомлення своєї трагічної долі. Усвідомлення, бо до того було тільки інтуїтивне відчуття, про що свідчать написані поетом за вісім років до смерті рядки: «...в тридцять смерті в очі подивлюсь».

Фатальне побиття

Як згадують очевидці, влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею ресторану і Василем Симоненком сталася суперечка, причиною якої послужило те, що за кільканадцять хвилин до обідньої перерви вона відмовилася продати йому пачку цигарок. Шум привернув увагу двох міліціонерів, які вимогливо попросили пред’явити документи. Їхня реакція на редакційне Василеве посвідчення була неадекватною: на очах у здивованої публіки вони скрутили поетові руки й потягли до вокзальної кімнати міліції.

Тепер важко сказати, наскільки спланованою була ця «акція». Чи, може, вона планувалася спонтанно по тому, як Василя було затримано (але ж, мабуть, не випадково на вокзалі: мовляв, менше навідуйся до столиці та менше намотуй кілометрів по Україні), однак тієї ночі Симоненко невідомо чому (черкаська міліція заплутувала сліди? Чи хотіла вчинити розправу чужими руками провінціалів – своїх підлеглих?) опинився в камері затриманих лінійного відділення міліції аж за тридцять кілометрів від обласного центру – у містечку Сміла.

Василя забрали звідтіля наступного ранку колеги-журналісти Петро Жук, Віктор Онойко та поет Микола Негода. Ось як згадували його «визволителі» те повернення із Сміли до Черкас: «Коли Василь сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

– Ось подивіться...
Ми жахнулися: всі руки були в синцях.
– А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку.
– За що? – вихопилося в нас.
– Я, бачте, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав і ще... Вони затятими виявилися. Як же, потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла...

Василь вилаявся і потім додав:
– У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу, на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині...»

Те побиття стало фатальним. Приречений на повільне мученицьке вмирання (медицина була безсилою погамувати постійні болі в попереку), Василь Симоненко все ж намагався бути у вирі літературно-мистецького життя, спілкуватися з друзями, мужньо сприймати цензорські загати. Адже за поетового життя побачила світ лише одна його збірка – «Тиша і грім» (1962). Решту Василевих збірок його друзям доводилося «пробивати» у друк неймовірними зусиллями вже по його смерті.

Так, фактично вже самостійним життям зажили (хоч і понівечені цензурою, спотворені, порізані живцем) Симоненкові книжки: «Земне тяжіння», збірка новел «Вино з троянд» (1965), «Поезії» (1966), «Избранная лирика» (1968), далі, аж через п’ятнадцять літ – «Лебеді материнства» (1981), том вибраних поезій (1985), книжечки для дітей, творячи в атмосфері українського культурного космосу той феномен Симоненка. Його досі намагаються збагнути навіть самі представники когорти шістдесятників: «... ми відчували щось вище в ньому: він був на висоті лету в невідоме».

Друзі-шістдесятники про Симоненка

Євген Сверстюк:

«Василь був худющий і кострубатий... Він уперто, насуплено дивився в корінь. Сам він, наче корінь, вийшов з землі, з органічною любов’ю до неї і свого селянського роду»

«З ним не можна було сперечатися – він не висловлював квапливих напівдумок, він про все подумав і там, де інші багато й неясно балакають, – мовчав. Уся наша втіха, що цей його стиль відбився в тому, що він залишив нам»

«Шевченко розмовляв з Богом, присутність якого відчував постійно. Симоненко навчився говорити, як перед Богом»

Борис Олійник:

«... худорлявий, середнього зросту, з помірною засмагою та по-сільському зачесаною чуприною. Коли щось і виділяло його з-поміж інших, то хіба характерне полтавське “ель” та ще іронічність (найперше стосовно себе). І прихована за цією іронічністю схильність до самоаналізу»

Олексій Дмитренко:

«Мовчазний і водночас іронічно-колючий. Худорлявий, у благенькому й вицвілому, немов розчиненому в коромислах диму, сіро-білому плащику чорночуб Василь, мав він по-чоловічому чоласте обличчя з гострими, випуклими крізь землисто-зжовклу шкіру жовнами»

Ірина Жиленко:

«...Василь Симоненко писав просто і чесно, він тільки виписувався, тільки починався. Йому, відірваному від столиці і її новацій, було найтяжче. Симоненкові судився найдовший шлях у поезію і – на пекучий сум – найкоротше життя»

Анатоль Перепадя згадує, як перед тим кілька тижнів поспіль щоп’ятниці збирав своїх друзів Іван Світличний, і всі вони їхали нічним потягом до Черкас, аби провідати Василя в лікарні, де доводилося себе «брати в руки», аби не видавали емоції. «...Усю розмову вів сам Василь, не втративши в своїй хворобі ні властивої йому дотепности, ні невситимої цікавости до всього, що відбувається за стінами лікарні. От тільки подих у нього був частий. Світличний привіз, пам’ятаю, якісь останні ліки проти раку, попросив сестру, щоб вона робила уколи. Але найважливіше, чого тоді потребував хворий, – це присутність друзів (ми це добре розуміли). Це була козацька смерть (13 грудня 1963 р.), і мені, авторові цих рядків, і Світличному, як він потім згадував про це не раз, відпечаталася в пам’яті Симоненкова приказка на переказувані йому в палаті літературні й політичні події: це фашизм, фашизм...». Із Симоненковими рукописами, поскладуваними до портфеля Анатоля Перепаді, поверталися вони з Іваном Світличним холодного грудневого дня 1963 року з Черкас до Києва, поховавши черкаського друга, «осиротілі невтішно і назавше».

Іван Дзюба

«Щира дружба і, сказати б, якась взаємна закоханість лучила Івана Світличного і Василя Симоненка, який зупинявся в нього під час своїх приїздів до Києва, ділився своїми творчими задумами, “начитував” на Іванів магнітофон нові поезії. Саме завдяки Світличному було збережено багато неопублікованих тоді (та й довго ще після того) творів Симоненка; саме завдяки Світличному вони знайшли шлях до “самвидаву”, а потім і на Захід».

Ще одна цікава подробиця: в тій пачці листів Симоненка, що зберігалися у Світличних, на кожному листі ліворуч зверху каліграфічним почерком поета виведено: “СЛАВА УКРАЇНІ” (зі спогадів М. Осадчого та з публікації листів В. Симоненка в «Сучасності»).

Зі статті Людмили Тарнашинської «Високі регістри Василя Симоненка»

(Василь Симоненко: «Україно, ти моя молитва...»: Біобібліогр. нарис /Авт. нарису Л. Тарнашинська; Бібліограф-упоряд. Г. Гамалій; Наук. ред. В. Кононенко; Нац. парлам. б-ка України. – К., 2007. – 119 с. – (Шістдесятництво: профілі на тлі покоління; Вип. 11).

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ

«Лебеді материнства. Живий голос Василя Симоненка» (Аудіо, слухати)

«Я воскрес, щоб із вами жити» (спогади друга В. Симоненка Миколи Сома)

У Черкасах відкрили пам’ятник Симоненку (відео)

27 березня

Інші дати
Народився Іван Чиженко
(1916, с.Козин, Київська область – 2004) – український вчений у галузі електротехніки, доктор технічних наук. Створив наукову школу в галузі вентильно-перетворювальної техніки.
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі