Перекласти книгу – написати її наново. Але у свідомості пересічного читача перекладацька робота стоїть десь геть далеко, адже самі майстри слова поводять себе надто скромно, не відстоюючи право на наявність власного імені поруч з письменницьким на обкладинці. Cultprostir проти такої несправедливості. Тому ми вирішили не просто спитати професійної думки, але й показати, якими різними, цікавими є ті, завдяки наполегливій праці яких українською до нас говорять персонажі Маркеса, Файлінґа, Уельбека та багатьох інших.

Сергій Борщевський

Переклади: Пабло Неруда, Ніколас Гільєн, Габріель Гарсія Маркес, Хорхе Луїс Борхес, Каміло Хосе Села, Маріо Варгас Льйоса, Карлос Руїс Сафон, Алехо Карпентьєр, Артуро Перес-Реверте та ін. 

Я б розглядав це питання набагато ширше. Почну з того, що український переклад налічує фактично кілька століть. Але попервах це був не той переклад, який зараз є в нашому розумінні. Це були переспіви, переробки, перелицювання та ін. Власне, мені пощастило в тому, що я молодим вскочив в останній вагон того потягу, де їхали справжні майстри, де формувалася тодішня українська перекладна література. У 1970-х головним редактором журналу «Всесвіт» був Дмитро Павличко, а наклад видання перевищував у кілька разів інші журнали. У ті часи були свої заборони та забобони, коли не дозволялось використовувати окремі слова, звороти, які б віддаляли українську мову від російськомовних кальок. Та й видавництв було мало. Тепер ми прийшли до того, що їх багато. Але чи добре це? Чи кількість завжди переходить в якість? На жаль, ні. Зараз наявна інша прикра тенденція: переклади друкують на власний розсуд. Неможна відтворити ту чи іншу літературу тими книгами, у яких немає потреби. На мою думку, треба видавати знакові речі і знакових авторів. Часто трапляється так, що у якійсь кнайпі наш із поляком зустрілись, і починають друкувати один одного, створюючи викривлене поняття про літературний процес. Вітчизняні видавництва зараз виживають. І це породжує іншу проблему. Вони знають, що поезія та драматургія збиткові, тому не беруться їх друкувати.

Якщо переходити до того, чого нам бракує, то уявіть: творчий доробок Педро Кальдерона налічує 120 п’єс, крім релігійних. Українською з них перекладено усього лише три. Я зараз, передовсім, говорив би про видання та перевидання класики, адже національна література неповна, якщо вона не увібрала в себе взірці інших літератур.

Стосовно того, що не перекладалося у нас, чи перекладалось, але не так, то перелік може бути величезним. Намагаємося надолужити. Минулого року вдалося надрукувати книжку Октавіо Паса «Лабіринт самотності» – фантастично добру, надзвичайно емоційну. Триває моя робота над трьома книгами мексиканської поетеси XVII століття Хуани Інес де ля Крус. Це стара іспанська поезія, жанри, які не були властиві тут. Плануємо видати книгу поезії, драматургії та світоглядних творів авторки.

Стосовно сучасних авторів, то не будемо забувати про питання авторського права і його придбання. Довго домагались дозволу на видання чилійської письменниці Ісабель Альєнде. Хтось її геть не любить, хтось вважає її продовжувачкою традицій Маркеса. З чилійців у нас, скажімо, не перекладався ще й Роберто Боланьйо. Знаємо Льйосу, але не чули про іншого перуанського письменника − Мануеля Скорсу. А він є автором п’ятьох блискучих романів. Тому вибір книги для перекладу – це справа обізнаності й смаку перекладача та й видавця, якої, на жаль, зараз бракує.

Андрій Бондар

Переклади: Вітольд Ґомбрович, Марек Лавринович, Міхал Вітковський, Богдан Задура, Пйотр Заремба, Катажина Ґрохоля, Войцех Тохман, Ед Стаффорд, Том Файлінґ та ін.

Як перекладач я маю певні симпатії до певного напряму літератури, який загальниково можна окреслити як «літературу факту». Так історично склалося, що останні 9 років я активно перекладаю з польської та англійської мов здебільшого саме такі тексти. І що більше я їх перекладаю, то більше мені здається, що слід максимально посилити вплив саме такої літератури. Репортажі, мемуари, щоденники, біографії, інтерв'ю – це те, що дає поживу у складний час і для розуму, і для серця. Дуже часто «література факту» буває, водночас, сказати б, «високою» в художньому плані. Тому це, звісно, іноді ще й добра література. Перелічувати імена можна до скону. Скажу лише, що дуже хотів би перекласти «Чорний сад» Малґожати Шейнерт, яка через приватні історії кількох польських родин малює цілу панораму історії ХХ століття. Певна річ, не можна теж оминути й власне художню літературу. Тут є велике зацікавлення в тому, щоб українські видавці насамперед орієнтувалися на тексти, не перекладені досі російською. Відхід від російського перекладного канону має кілька безперечних переваг. Одна з яких, звісно, цілком прагматична і найважливіша. Україномовне на якомусь етапі виграватиме як носій певної ексклюзивності. Це важливо в умовах нерівного протистояння з російським ринком. На жаль, видавців досить нечасто можна переконати в такому, але існують вдалі приклади саме такого підходу. Приміром, київське видавництво «Темпора», на мою думку, обрало вдалу стратегію, яка в певному сенсі і формує свій канон, і водночас показує приклад іншим. Щось схоже починає робити чернівецьке видавництво «Книги − ХХ». Зрозуміло, що це передусім формування нових сенсів, позбавлених імперських культурних фільтрів. Тому справа тут не лише в асортименті та репертуарі, а в чомусь більш посутньому і глибинному. За поняттями економічними криється купа речей тонких і невидимих. Саме «література факту», яка вже мені стала рідною, дуже солідно представлена саме моїми двома мовами. Втім, також як перекладач польської художньої літератури я мрію колись узятися за класику ХХ століття. Її українською злочинно мало. Мрожек, Віткаци, Ґомбрович, Анджеєвський, Гласко, Ват – це тільки вершечки. Але насправді я не знаю, чого не вистачає в нашому літературному просторі. Можливо, тому, що цього не знає достеменно ніхто. Точніше, в кожного буде лише свій шматочок реальності.

Іван Рябчій

Переклади: Мішель Уельбек, Ерік-Емманюель Шмітт, Патрік Модіано, Анатоль Франс, Жорж Шарпак, Анрі Бошо, Жан-Люк Утерс, Жорж Екаут та ін.

У кожного перекладача є свій wish list, до якого захоплено і автоматично заноситься все, що зачіпає за душу. І якщо відкрити таємний сховок десь глибоко у моєму серці, то звідти пирсне потужний водограй з імені та назв…

Мені ближча сучасна, актуальна література. Така, як новий роман Мішеля Уельбека «Покора» чи романи Крістін Анґо, Сержа Жонкура, Катрін Кюссе, Ґреґуара Делакура. Абсолютно не хочеться перекладати задля розваги. Перетлумачити українською мовою кортить книжку, яка зачепила б читача, примусила б його замислитися. Саме тому у моєму списку багато драматургії. Адже у неї є й друге життя – на сцені, що означає охоплення ширшої публіки, донесення меседжу до більшої кількості людей. Молодих драматургів – безліч в усіх франкомовних країнах, існують видавництва, які спеціалізуються на п’єсах. Звісна річ, хочеться перекладати і класиків – скажімо, Мішеля де Гельдероде, який для мене є просто незбагненно глибоким автором. Гельдероде – бельгієць. Франкомовна бельгійська література взагалі дуже цікава – її фантастичний реалізм близький до південноамериканського магічного реалізму, але, я сказав би, більш гоголівський, містерійний за суттю. Звісно, хочеться продовжити переклад дивовижних романів Анрі Бошо («Блакитний хлопчик» виходив у «Видавництві журналу Радуга» кілька років тому), а ще – перекласти тексти Крістіана Дотремона та інших членів мистецького угрупування «КоБрА» (Копенгаген – Брюссель – Амстердам), у нас ще абсолютно невідомого. Одна з найбільших мрій – комікси, графічні романи для дорослих. Звісна річ, «Тентен», у першому альбомі про пригоди якого міститься згадка про Голодомор. З канадських письменників – Ненсі Хьюстон, блискуче перо якої належить одночасно двом континентам. А ще – письменники Північної Африки, які пишуть французькою і видаються у Франції: Мохаммед Лефта, Абделла Тайа та інші.