chrome firefox opera safari iexplorer

Чи з'явиться в Україні посмертне донорство?

22 серпня 2015 о 14:42
bbc.com

Восени український парламент може взятися за моральне-етичне питання великого масштабу, від якого залежить життя тисяч людей щороку: чи дозволяти автоматичну згоду людини на донорство її внутрішніх органів у разі смерті.

Поки що такі операції з назвою «трупне донорство» в Україні майже не проводяться – в тому числі і через застаріле законодавство, пише Олег Карп'як для BBC Україна.

Щоб зрушити ситуацію з місця, ще в липні урядовці від медицини через депутатів з більшості запропонували парламенту новий законопроект про донорство, в якому йдеться про так звану презумпцію згоди. Це означає, що кожна людина, яка померла ненасильницькою смертю, зможе стати донором органів, якщо за життя вона не написала заяву про небажання це робити.

Однак така ідея не сподобалася іншим депутатам з більшості: Ользі Богомолець та Оксані Корчинській. Через кілька тижнів після появи законопроекту вони зареєстрували в парламенті зустрічний документ, який, навпаки, пропонує запровадити презумпцію незгоди. Іншими словами, взяти орган у померлого можна буде лише в тому випадку, якщо донор за життя сам на це погодився.

У МОЗ кажуть, що їхній законопроект потрібно ухвалювати, бо він врятує багато життів. На противагу цьому, пані Корчинська переконана, що суспільство, особливо під час війни, не готове до таких нововведень.

Обидва законопроекти пропонують посилити кримінальну відповідальність за незаконну трансплантацію і запровадити етичні комітети при центрах пересадки органів, які наглядатимуть за їхньою роботою від громадськості.

Нині в Україні формально діє так звана інформована згода, коли дозвіл на трансплантацію дають родичі загиблого.

Сам донор має право за життя написати заяву про свою згоду чи незгоду використовувати власні органи після смерті, однак закон від 1999 року навіть не пояснює, куди цю заяву подавати. На практиці, кажуть лікарі, це робиться вкрай рідко.

Родичі проти

В Україні немає надійної статистики про пересадку органів. За приблизними оцінками медиків, щороку проводиться лише близько сотні таких операцій, і майже всі – з живими донорами. Кількість хворих, яким потрібно пересадити нирку, печінку, серце чи інший орган, вимірюється тисячами. Для таких пацієнтів залишається дві дороги, перша з яких – у закордонні клініки.

Як розповів Сергій Паляниця, в.о. керівника Координаційного центру трансплантації органів, тканин і клітин, за минулий рік українські лікарі провели не більше десяти трансплантацій органів, що їх вийняли з тіл померлих. Це пов’язано з тим, що родичі загиблих зазвичай відмовляють у цьому.

«Враховуючи їхній емоційний стан, дуже важко, щоб вони надали згоду на забір органів», — каже пан Паляниця.

Білорусь як дороговказ

Прибічники міністерського законопроекту, який внесли до Ради колишній міністр охорони здоров'я Олег Мусій та інші депутати, наводять дві основні причини, чому вони виступають за презумпцію згоди. Це — більше врятованих життів і заощадження на операціях за кордоном.

«Трупна трансплантація у нас розвинена слабо, хоча в світі вона вважається прогресивнішою, — розповіла „Інтерфакс-Україна“ Олександра Павленко, заступниця міністра охорони здоров'я. — Навіть у католицьких країнах популярні гасла на підтримку трансплантації: „Не забирайте органи на небо, залиште їх на землі“. У нас же досі навіть не було такого терміну в законодавстві».

Майже всі чиновники і лікарі, з якими ВВС Україна спілкувалася на цю тему, розповідають не лише про католицькі країни, а й про Білорусь як успішний приклад держави, де від 2007 року діє презумпція згоди на донорство. З того часу, каже Сергій Паляниця, кількість пересадок органів там зросла «в геометричній прогресії».

За його словами, в Україні собівартість трансплантації нирки становить 150-200 тис. грн., а в Білорусі за таку операцію треба заплатити вже 65 тис. доларів, або майже в дев'ять разів дорожче.

«Вони беруть одного пацієнта іноземця, в тому числі українців, які приїжджають туди, і після цього отримують кошти, щоб зробити мінімум п'ять безкоштовних трансплантацій громадянам своєї країни», — розповідає очільник Координаційного центру трансплантації.

Україна, вивчивши білоруський досвід, теж може зробити «значний ривок» у цій сфері, що посприяє не лише здоров'ю самих українців, а й розвиткові медичного туризму, вважає Олександра Павленко.

Війна і релігія

Оксана Корчинська, співавторка іншого законопроекту про презумпцію незгоди, теж хвалить досвід Білорусі і каже, що розуміє мотиви своїх опонентів.

Пані Корчинська, яка очолює опікунську раду ОХМАТДИТу і є першою заступницею голови парламентського комітету з охорони здоров'я, розповідає, що знає проблеми людей, врятувати яких може лише пересадка органів.

Однак вона залишається противницею презумпції згоди і пояснює це тим, що українці, особливо родичі військових, поки що морально не готові до таких правил.

«Як у людини, яка працює в парламенті і розуміється в нюансах трансплантації, у мене немає сумнівів, що навіть при презумпції згоди все буде нормально, — розповіла парламентарка ВВС Україна. — Але для людей, які роками чули про якихось чорних трансплантологів, і особливо для родичів наших хлопців (у зоні АТО. – Ред.) — їм буде страшно. Їм постійно буде здаватися, що наші хлопці не просто так зникли, взяті в полон чи загинули, а що їхні органи використали. Хоча я особисто розумію, що це неправда».

Про те, що в Україні не проводять незаконних трансплантацій, говорить і Сергій Паляниця. Він пояснює, що під час операції з пересадки печінки до роботи залучено близько 20 медиків: від хірургів до анестезіологів і медсестер. «Скажіть, як можна це провести тихцем, щоб не було десь витоку, що в нас роблять незаконні трансплантації? Максимум на другій операції їх усіх відразу візьмуть», — каже він.

У пані Корчинської є ще один аргумент проти ідеї МОЗ – релігійні цінності.

«Я — християнка і глибоко віруюча людина. Коли я на цю тему говорила зі своїми духівниками, владиками, а також з муфтієм Саїдом (Ісмагіловим. – Ред.) то віруючі люди все-таки відзначають, що жертовність людини проявляється тоді, коли вона свідомо віддає свої органи».

Як розповіла депутатка, вони разом із колегою Ольгою Богомолець готові дати згоду на використання своїх органів у разі смерті й агітуватимуть зробити це саме інших депутатів. Однак така згода, впевнена пані Корчинська, має бути свідома і добровільна.

«З точки зору раціональної, лікарської, звичайно, лікарям легше працювати, якщо буде законопроект про презумпцію згоди. Але я вважаю, що в даних умовах в Україні наш законопроект з Ольгою Володимирівною більш реальний», — сказала вона.

«Продала на органи»

Однак відповідь на питання про те, до чого готове чи не готове українське суспільство, залежить від того, хто на нього відповідає.

Сергій Паляниця, який підтримує ідею МОЗ, вважає, що багато українців, навпаки, не готові до того, щоб добровільно давати згоду на використання своїх органів у випадку передчасної смерті.

Він розповів історію зі своєї практики про жінку, працівницю медичної установи, чоловік якої загинув у автокатастрофі. Надивившись на роботі на страждання пацієнтів, які помирали, не дочекавшись донорських органів, вона вирішила зробити добру справу і дозволила взяти органи від свого чоловіка, перш ніж поховати його.

«І вона дала згоду, — розповідає пан Паляниця. — Після цього їй довелося переїхати в інший район, тому що все село її заклювало, що вона продала чоловіка на органи».

Як на Заході?

Схожі суперечки про те, якою системою користуватися – презумпцією згоди чи незгоди – велися чи й досі ведуться в багатьох інших країнах.

В переважній більшості країн ЄС діє та чи інша форма презумпції згоди. Особливо послідовно її дотримуються у Польщі, Іспанії, Італії, Франції й Австрії.

В Австрії, приміром, рівень згоди на посмертне донорство сягає майже 100% людей. А в сусідній Німеччині, де працює презумпція незгоди, таких лише 12%.

Правило незгоди діє також у Великій Британії і Сполучених Штатах, однак у цих країнах суспільна думка заохочує писати дозволи для використання своїх органів після смерті. У Британії, наприклад, надати таку згоду можна під час оформлення водійських прав.

Яким шляхом піде Україна і чи піде взагалі, можна буде зрозуміти вже у вересні, коли парламент збереться на чергову сесію.

21 січня

Інші дати
Народився Григорій Нудьга
(1913, с. Артюхівка Сумської облю - 1994) - український літературознавець, фольклорист, критик. Досліджував літературу передшевченківської доби, походження українських пісень.
Розгорнути
Опанаса, Пів-Івана
Якщо вітер повіє зі сходу, то літо буде жарке, а з півдня - грозове.
Розгорнути