chrome firefox opera safari iexplorer

Моя маленька незалежність: 24 знакові українські романи

26 серпня 2015 о 14:26
Raquel Endless\\flickr.com

24 роки — серйозний термін, майже чверть століття. Вважати його репрезентативним в будь-якій сфері життя країни — більш, ніж доречно. Двічі по дванадцять, два повних календарних цикли — якщо хочете, можна дивитися на це і так.

Романи, що про них мова піде далі, саме знакові: такі, що непомильно маркують цей період, були (і залишаються) предметами дискусій (і сварок) і з фактів суто літературних перетворилися на явища загальнокультурні чи й навіть — суспільнозначущі. Але «знаковий» — це не тільки про якість і професіоналізм, це також про резонанс і популярність: саме за цією «квотою» сюди потрапили тексти Дереша і Матіос, Шкляра і Костенко. Подобається-не подобається, але без них картина була б неповною.

Одним словом, святкового вам читання і незалежних суджень!

________________________________________ 

Юрій Андрухович, «Рекреації» (1992)

Перший роман «патріарха Бу-Ба-Бу», але й усієї нової української літератури, яку умовно можна відраховувати від акту проголошення незалежності. Умовно — бо, наприклад, сама естетика бубабістів, з якої і виростають «Рекреації», на той час вже цілком сформувалась.

Компанія молодих поетів-інтелігентів прибуває в Чортопіль на Свято Воскресаючого Духу, аби опинитися у просторі тотального карнавалу і перманентних — головне, смислових — мутацій. Стихія грайливості згодом ще заведе «нову літературу» у глухий кут, але як на перший роман нової доби — чи не єдиноправильний варіант.

________________________________________

Олесь Ульяненко, «Сталінка» (1994)

Перша — і певно найкраща — прозова річ Ульяненка, яка наробила чимало галасу і отримала Шевченківську премію, що рідкість: «головна» літературна премія країни і хороша проза якось принципово не дружать.

Чи то розгорнута притча, чи то реалістична історія з подвійним (а друге — точно релігійне) дном: Йона, натерпівшись в божевільні, втікає звідти в широкий світ, який є лише збільшеною копією пережитого пекла. Багато девіацій, багато криміналу, ще більше безнадійної похмурості, в якій десь на денці поблискує примарна надія. Шкода, що сучукрліт не спробував піти цією стежкою.

________________________________________

Оксана Забужко, «Польові дослідження з українського сексу» (1996)

Текст-емблема дев'яностих, про який чули всі, але прочитало навіть не половина, хоча й перевидань було рекордно багато. А ще — текст-кораблетроща, де не ми побачили живу — «порятовану» — українську мову, ні: де нам лише показали, якою потенційно вона могла би бути і на що здатна у вмілих руках.

Бо, по суті, «Дослідження» — це не так пригоди «нової» жінки-поетеси за кордоном і  її зведення рахунків — через проговорення проблем ідентичності, національності, сексуальності — з усім ХХ століттям, як текст, де головним героєм виступила сама мова. Україномовний бестселер бути може — це було доведено переконливо і на роки вперед. Інша річ — хто в змозі адекватно оцінити такий текст.

________________________________________ 

Валерій Шевчук, «Око прірви» (1996)

В 90-х і 2000-х Шевчук писав чи не більше за усіх зі свого покоління, але все якось «не туди»: двохтомна автобіографічна сага, сімейна хроніка, літературознавча есеїстика, та головне — все більше самопторів, де фірмова стилізація набувала рис абсолютної «речі в собі», чим і знуджувала.

Справжній успіх, здається, трапився з Шевчуком єдиний раз, коли написавши невеличкий роман про автора Пересопницького Євангелія, який шукає себе і мандрує до епіцентру нового сектантського руху, письменник вловив щось іще, окрім достеменної атмосфери українського Середньовіччя. Дивним чином самі 90-і — з їхніми новими «лідерами» і старими прокляттями, екстатичною релігійністю і розгубленою інтелігенцією — знайшли тут своє прекрасне відображення.

________________________________________ 

Володимир Діброва, «Бурдик» (1997)

Широко відомий у вузьких колах у 80-х і на початку 90-х, Діброва у 93-у їде в США, де продовжує писати, але на батьківщині з тих пір про нього говорять все менше. І навіть премія «Книга року ВВС» за роман «Андріївський узвіз» майже нічого не змінила.

Правда, «Бурдик» був помічений, і не дарма — у ньому квінтесенція методу письменника, іронічність і дотепність з тужливістю навпіл, «інтелігентська» проза ще одного втраченого покоління, дуже автобіографічна і така, що з «андеграундної» перетворюється на літературу шановану, але все одно «бічну»: глибока, майстерна — і тиха. Делікатна. В Росії текстів такого штибу — «прощання з химерною імперією і собою колишнім» — вийшло дуже багато. У нас, слава богу, був хоча би Діброва.

________________________________________ 

Юрко Іздрик, «Воццек» (1998)

Пік і вершина Іздрика, після яких, правда, були ще хороші «Подвійний Леон» і «АМтм», але до звершень «Воццека» ніщо вже не дотягнуло. Говорити, про що текст, справа марна — тут вся штука в тому, як це написано і з чого воно зроблено.

Фрагменти, сни (і фрагменти снів також), чужі цитати, свої автокоментарі, абсолютна ненадійність наратора, якого, насправді, і нема, бо говорить — от дійсно, сама — вся культура як така, культура в сучасному її стані, а персонаж постає лише її функцією. Хоча й менш трагічним від цього він не стає, якраз навпаки. Якщо і було щось, що ми схильні називати українським постмодернізмом 90-х, то «Воццек» є його найточнішим втіленням.

________________________________________ 

Юрій Покальчук, «Те, що на споді» (1998)

Наш наймолодший шістдесятник, блискучий перекладач (Борхес-Кортасар-Льоса) і прекрасний прозаїк залишив напрочуд мало «повноцінних» романів, напевно, лише один — «І зараз, і завжди». Головний доробок — численні книги оповідань і повістей, хоча деякі з них — за концентрацією наскрізних тем і пануючою атмосферою — цілком можна назвати нетиповими романами.

От і «Те, що на споді» найкраща тому ілюстрація: на позір збірка оповідань, де все крутиться довкола «споду», найвигадливіших сексуальних фантазій і найсміливіших їх реалізацій, але по факту — таки роман, роман в оповіданнях: зухвалий, але не брудний. Не Жене.  Молоде покоління добре засвоїло уроки Покальчука, просто що увагу звернуло на теми і образи, а не на віртуозність. Біда.

________________________________________ 

Юрій Винничук, «Мальва Ланда» (2000)

Провокатор і вправний стиліст, Винничук на зламі тисячоліть видав на гора свій opus magnum, роман, з яким ім'я письменника асоціюється чи не найбільше, — «Мальва Ланда».

Грандіозно вигадана і прекрасно написана книга, настільки ж фантастична, наскільки й мало на що схожа: чоловік середнього віку, пан Бумблякевич, намагаючись відшукати сліди таємничої поетки, потрапляє на Смітярку, яка не просто місце концентрації химерностей усіх мастей і віддтінків, — це цілий космос і навіть більше. Море Борщів і звабливі карлиці, еротика і авантюри, фірмовий гумор і несподіваний трагізм — у Виннчичука є для всіх, і він не боїться щедро тим ділитись.  От дійсно — надмірна книга.

________________________________________ 

Олександр Ірванець, «Рівне/Ровно» (2001)

Хороша, міцно спрацьована іронічна антиутопія від автора «Любіть Оклахому» — жанр, якому, як це не дивно, не судилося набути тут достойної реалізації: на «Великий простір» Мельника і «Час смертохристів» Щербака зважати злочинно, а «Хвороба Лібенкрафта» того ж Ірванця, хоч і цікава, але багато в чому вторинна.

«Рівне/Ровно» ж являє собою компактну — і як наслідок, позбавлену стилістичних і композиційних провисів — фантазію на тему розділення одного цілком впізнаваного Міста цілком конкретною Стіною, коли одна частина набуває ознак «європейськості», а інша залишається «соціалістичною». Хоча окремій людині може важити і те, і те — батьківщину, як і спогади, не обирають. Злободенна штука.

________________________________________ 

Любко Дереш, «Культ» (2001)

Перший — і дуже ранній — роман в минулому «молодої надії» сучукрліту виявився також і його найкращим текстом: у «Поклонінні ящірці» (написаній, насправді, раніше) ще щось таке є, але далі — з невеличкою зупинкою в «Намірі!» — все понеслося бозна-куди.

Студент-випусник їде в галицьку провінцію, аби стати викладачем біології, а там його чекає не лише неповнолітня зваба, але й зваба куди серйозніша: бажання дістатися остаточної істини, розширити межі свідомості і побачити-те-що-одразу-все-і-ніщо. З супутнім вживанням різноманітних речовин, невідступною в таких справах містикою і побутовим потягом до космогоній. Насправді, нічого аж такого: середня фантазія, неохайна композиція, замість майстерності — запал і кураж. Але — живо, життєздатно. У епігонів не було і цього.

________________________________________ 

Тарас Прохасько, «НепрОсті» (2002)

Третій в гроні найталановитіших іванофранківців, вони ж представники «станіславівського феномену», — поруч з Андруховичем й Іздриком. Прохасько пізно стартував, але як почав, то вже аж понеслося: «НепрОсті» — це не лише (ох-ох) Маркес галицько-карпатського ландшафту, але й  яскраве свідчення того, що Україна таки «не одна», їх декілька, і зродитись на таких просторах може щось цілком самобутнє.

Так, магічний реалізм, вочевидь, химерна проза, без сумніву, центральноєвропейська література — але є й щось своє, те, що робить з тексту про безкінечний колообіг декількох типажів (які й звуться однаково) необхідну лектуру для будь-кого, хто хоче причаститися головними звершеннями нової української літератури.

________________________________________ 

Юрій Андрухович, «12 обручів» (2003)

На думку дуже багатьох досить проникливих людей, саме «12 обручів» є найкращим романом української незалежності — таким, що за нього не просто не соромно, а яким навіть пишатися можна. В будь-якому разі, це останній на сьогодні повноцінний роман Андруховича, який символічно закриває собою епоху умовного розквіту української літератури в 90-х і сповіщає про прихід страшенно проблемних 2000-х.

Карл-Йозеф Цумбруннен, який мандрує Центрально-Східною Європою і намагається осягнути Україну; Богдан-Ігор Антонич, який не живе — горить; сам письменник, який витискає все з бубабістської естетики, з зусиллям переступає через неї — і зупиняється, здивований і сумний: смерть неуникна, і радше вона — а не перманентне святкування життя — є логічним і закономірним додумуванням думки до кінця. Трагічна книга.

________________________________________

Марія Матіос, «Солодка Даруся» (2004)

Роман, який сповістив про те, що українська масова — і не обов'язково низькопробна і бульварна — література цілком може бути: планка у сто тисяч накладу, яка була взята «Дарусею» досить швидко, найкраще тому підтвердження.

Сентиментальний роман, що він оповідає про людей, яким не пощастило жити в історичні часи на «кривавих землях» (під час Другої світової на Галичині), і про їхніх дітей, яким бурі великої історії буквально потрощили життя, мертво закріпився у списках книг, які українці полюбили одразу і надовго. Ще геть не «нацреалізм» і не той тип текстів, де намотування жил на лікті стане самоціллю (Дашвар), — але скоре пришестя і першого, і другого відчувається тут уповні.

________________________________________

Сергій Жадан, «Депеш Мод» (2004)

Це було зрозуміло ще з «Біґ Маку», але «Депеш мод» остаточно переконав: Жадан не лише першосортний поет, але й достобіса талановитий прозаїк. Історія про трьох друзів, які вирушають вулицями і околицями всуціль сюрреалістичного міста, аби повідомити четвертому прикру новину, стала тим текстом, який привернув до україномовної прози чималу кількість головне молодих читачів, які про таку раніше і не підозрювали.

Гімн чоловічій дружбі, плач за втраченим поколінням, найточніший зліпок химерних 90-х, лівацько-романтична історія нереалізованих ідеалів — все це тут є, хоча й не тільки. «Депеш мод» — це той випадок, коли ми реально повірили розмовній мові персонажів. Чи не вперше. І чи не в останнє.

________________________________________

Анатолій Дністровий, «Пацики» (2005)

Така собі симетрична відповідь Жадану, де не Харків, а Тернопіль, не 90-і, а кінець 80-х, і не маргінальні, бидлувато-інтелігентного вигляду хлопці, а члени молодіжних банд. Соціальна депресія, відсутність соціальних ліфтів, важкі підлітки з важких сімей у важкі часи — Дністровому занадто важать його історії, і на вівтар реалістичного сюжету кладеться і стилістика, і композиція в купі з темпоритмом.

Роман, якому б треба було з'явитися на початку 90-х, але який прийшовся до двору і в 2000-х, коли музику замовляла (псевдо)автобіографічна література. До Селіна — як і до Скорсезе — Дністровому ой як далеко, але, в умовах хронічної нездатності нашого літпроцесу продукувати притомний — і необхідний — реалізм, «Пацики» вирізняються вкрай вигідно.

________________________________________

Галина Пагутяк, «Слуга з Добромиля» (2006)

Лише споконвічною вселенською несправедливістю можна пояснити той факт, що письменниця класу Пагутяк залишається у нас настільки маловідомою. А якщо й згадується, то як автор текстів «готичних» і «фентезійних». Так, авторка відверто симпатизує цим регістрам, але зводити все до цього ну ніяк не виходить.

Галицька Русь, монастирі, князі — і ХХ століття, НКВС, репресії. Зв'язує це все докупи фігура Слуги — тисячолітнього опира і оборонця краю, амбівалентного по своїй суті (все таки опир), але страх, якого симпатичного в реальності. За довгі руки письменниця витворила цілий окремий світ з наскрізними мотивами і героями, в якому своє місце знаходять і фольклорно-готичні елементи, але де головною, все ж, виступає чистопородна — і міцно замішена на історії — літературна фантазія.

________________________________________

Таня Малярчук, «Згори вниз. Книга страхів» (2007)

З Малярчук знову та ж сама історія: ранній — «Згори вниз» лише друга її книга — успіх і неможливість у майбутньому ще раз дорости до продемонстрованого рівня. Хоча й написавши лише один цей роман, письменниця залишилася б в українській літературі.

Перед нами історія про те, як дівчина стає Жінкою, а світ довкола демонструє свої таємні потуги і глибинні — хай і сто разів дивовижні — закономірності. Химерна — але ефектна і зовсім не випадкова — суміш прози Прохаська і фантазій Пагутяк, «молода», але геть не наївна література. Малярчук тут — зріла письменниця, яка просто дуже рано написала, можливо, свій найкращий текст.  Теж по-своєму трагедія.

________________________________________

Михайло Бриних, «Шахмати для дибілів» (2008)

Роман Бриниха — хоча тут можна було б вигадати й інше слово — оповідає про культового нині доктора Падлючча, великого авантюрника і неперевершеного знавця шахового мистецтва: текст укомплектовано зображенням і аналізом партій, та й взагалі — роздуми довкола найтяжчого спорту становлять той центр, біля якого групується все інше «щось».

Фішка Бриниха — всепроникний віртуозний суржик, який реально працює і є дійсно смішним на рівні окремого тексту (виданого в потрібний момент), і повністю розтрачує весь потенціал, коли перетворюється на постійний письменницький метод, все очевидніше сигналізуючи про критичне безсилля. «Шахмати» — вигадливі і талановиті — мали б, по-хорошому, закривати тему назавжди. На жаль, так не сталось.

________________________________________

Оксана Забужко, «Музей покинутих секретів» (2009)

Ще один роман, який з усією наполегливістю претендує на статус нашого «всього» за підзвітний період. Воно й зрозуміло: гіганська — там фізично щось коло 800 сторінок — сага про ХХ століття, де любов постійно скріплюється кров'ю, людські долі намертво переплітаються з долею країни, давні сімейні таємниці невідступно впливають на покоління нащадків, а логіка історії випробовує героїв на міцність, постійно підсовуючи ефемерні шанси на порятунок.

Дві майстерно скручені сюжетні лінії (Друга світова — наш час), впізнавана героїня (привіт з «Досліджень»), більш, ніж впізнавана мова: «Музей» постає текстом могутнім, непересічним — і від того сповненим серйозним відсотком невиправданих амбіцій і приперченим цілком зрозумілою історіософською тенденційністю. Роман склався, але ж хотілося таки «вау!».

________________________________________ 

Василь Шкляр, «Залишенець. Чорний Ворон» (2009)

Ось вона — остаточна легітимізація «нацреалізму» як жанру і світовідчуття: той же соцреалізм, але замість «радянський» підставляєш «український», замість «класовий» — «національний», вибираєш героїв з іншого табору — і вуаля, фокус вдався: ще один — вже відчутно чоловічий — бестселер, який можна продати цілком радянським накладом, готовий.

Часи пост-революційних визвольних змагань, останні їхні акорди — коли вже все зрозуміло, але приречена повстанська боротьба ще триває.  Окремі території і загони з отаманами ще тримаються — тим легендарнішою буде їхня слава. Видно, що Шкляр щиро любить своїх героїв, знає архіви, хоче поділитись, але біда в тому, що нам любити цих героїв якось не випадає: тут треба або бути добряче шовіністом, або ж значно менш культурнішою особою. Така дилема грає геть не на користь автора, хоч текст і відчутно «заряджений». Ненависть-бо теж серйозна емоція.

________________________________________

Ліна Костенко, «Записки українського самашедшого»(2010)

Роман, головна реакція на який у більшості притомного поспільства була однаковою — глибоке здивування: і не так фактом, що Костенко видала велику прозу, як самим форматом цієї книги.

Перед нами записки тридцятилітнього програміста(!), який переживає серйозні сімейні і особистісні (пошук призначення, шляху, доцільності) драми, паралельно — або й як наслідок загальної атмосфери — занотовуючи в досить істеричний спосіб трагічно-катастрофічні події, що трапляються в усьому світі.

По суті — історія духовного преображення в декораціях пізнього Кучми і початку першого Майдану. По факту — набір сюжетних штампів і загальних місць, збірка афоризмів, через які незручно, і сентенцій, яким не віриш. Якщо «Записки» й не постали фінальним крахом ілюзій щодо нашого письменницького шістдесятництва, то статус пророка щодо окремої людини підірвали повністю. А треба ж було так небагато — «просто» видати власні роздуми, не ховаючись за оповідачем і не роблячи з цього художньої літератури.

________________________________________ 

Сергій Жадан, «Ворошиловград» (2010)

Поза всяким сумнівом — найкращий роман Жадана (і один з трьох-чотирьох най-найкращих романів незалежності), який колись цілком несподівано виборов перемогу на «Книзі року BBC» у «Музею» Забужко, а того року вже абсолютно прогнозовано був названий тією ж установою «Книгою десятиліття».

«Ворошиловград» — дуже жаданівський роман, із абсолютно упізнаваним набором сюжетних тем (розборки, кримінал, рейдерство, 90-і), фірмовою атмосферою (щемка ностальгія за демонстрації абсолютно монструозних речей) і «своїми» героями. Що дивує, так це аранжування, загальна оркестровка: перед нами немов зацілілий зразок імпресіонізму, який хоч і розповідає геть «не про те», але майстерним у своїй чистоті бути від того не перестає.  Дуже реалістчино, дуже поетично, дещо хаотично, але ж все прошито вселенською тугою і щирим здивуванням перед життям — як не крутіть, непересічна річ.

________________________________________ 

Юрій Винничук, «Танго смерті» (2012)

Спроба Винничука вирватися з комфортної і обжитої зони віртуозних «стилізацій» на обшири серйозного історичного роману більш, ніж вдалася: перемога на «Книзі року ВВС» і підвищена — якщо не істерична — увага з боку довкола-літературної спільноти тому промовистий доказ.

З одного боку, всі небезпеки зрозумілі: міжвоєнний Львів, Голокост, четверо друзів різних національностей, які намагаються зберегти в собі хоч щось людське, — і містична лінія, КДБ, 80-і роки, спроба все це якось заримувати. Хоча з іншого, Винничук проходить ці спокуси достойно і навдивовижу малою кров'ю: хай всю «химерність» він з прози витравити і не може, але й з реалістичністю проблем у нього не виникає. Хороший — твердою рукою написаний — роман.

________________________________________ 

Софія Андрухович, «Фелікс Австрія» (2014)

Останній на сьогодні роман, який без застережень хотілося внести у цю добірку. Текст, який з усією очевидністю демонструє: очікувати хорошої — добротної, свіжої, майстерної — прози варто не лише від покоління «батьків».

Софія Андрухович, насправді, зробила маленьке диво: з матеріалу, що його давно вже замацали хвацькі продавці «західняцького» колориту (Австро-Угорщина, Франц-Йосиф, місцева кухня, інша чуттєвість, благородний присмерк великої цивілізації) письменниця вибудовує цілком модерністський текст — без вселенських претензій, але розумний, тонкий і позбавлений усього зайвого. Ну й історія кохання, яка вивищується до метафори, не забуваючи при цьому вражати своєю щемкою патологічністю. Ручна робота.

Джерело: INSIDER
Розділи: Новини культури

29 травня

Інші дати
Народився Петро Карманський
(1878, м. Цєшанув, Польща - 1956) - український поет, педагог,перекладач, член групи письменників "Молода муза". Представник раннього українського модернізму. Автор збірок віршів "З теки самовбивці", "Блудні огні", "До сонця". Переклав "Божественну комедію" Данте, окремі твори Гюго та ін.
Засну, як легіт, в сірій скибі, Розвіюсь, мов рідка імла, Візьму з собою злидні й болі, Оставлю вам самі діла. (Петро Карманський)
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі