chrome firefox opera safari iexplorer

Моя маленька незалежність: 24 знакові українські романи

26 серпня 2015 о 14:26
Raquel Endless\\flickr.com

24 роки — серйозний термін, майже чверть століття. Вважати його репрезентативним в будь-якій сфері життя країни — більш, ніж доречно. Двічі по дванадцять, два повних календарних цикли — якщо хочете, можна дивитися на це і так.

Романи, що про них мова піде далі, саме знакові: такі, що непомильно маркують цей період, були (і залишаються) предметами дискусій (і сварок) і з фактів суто літературних перетворилися на явища загальнокультурні чи й навіть — суспільнозначущі. Але «знаковий» — це не тільки про якість і професіоналізм, це також про резонанс і популярність: саме за цією «квотою» сюди потрапили тексти Дереша і Матіос, Шкляра і Костенко. Подобається-не подобається, але без них картина була б неповною.

Одним словом, святкового вам читання і незалежних суджень!

________________________________________ 

Юрій Андрухович, «Рекреації» (1992)

Перший роман «патріарха Бу-Ба-Бу», але й усієї нової української літератури, яку умовно можна відраховувати від акту проголошення незалежності. Умовно — бо, наприклад, сама естетика бубабістів, з якої і виростають «Рекреації», на той час вже цілком сформувалась.

Компанія молодих поетів-інтелігентів прибуває в Чортопіль на Свято Воскресаючого Духу, аби опинитися у просторі тотального карнавалу і перманентних — головне, смислових — мутацій. Стихія грайливості згодом ще заведе «нову літературу» у глухий кут, але як на перший роман нової доби — чи не єдиноправильний варіант.

________________________________________

Олесь Ульяненко, «Сталінка» (1994)

Перша — і певно найкраща — прозова річ Ульяненка, яка наробила чимало галасу і отримала Шевченківську премію, що рідкість: «головна» літературна премія країни і хороша проза якось принципово не дружать.

Чи то розгорнута притча, чи то реалістична історія з подвійним (а друге — точно релігійне) дном: Йона, натерпівшись в божевільні, втікає звідти в широкий світ, який є лише збільшеною копією пережитого пекла. Багато девіацій, багато криміналу, ще більше безнадійної похмурості, в якій десь на денці поблискує примарна надія. Шкода, що сучукрліт не спробував піти цією стежкою.

________________________________________

Оксана Забужко, «Польові дослідження з українського сексу» (1996)

Текст-емблема дев'яностих, про який чули всі, але прочитало навіть не половина, хоча й перевидань було рекордно багато. А ще — текст-кораблетроща, де не ми побачили живу — «порятовану» — українську мову, ні: де нам лише показали, якою потенційно вона могла би бути і на що здатна у вмілих руках.

Бо, по суті, «Дослідження» — це не так пригоди «нової» жінки-поетеси за кордоном і  її зведення рахунків — через проговорення проблем ідентичності, національності, сексуальності — з усім ХХ століттям, як текст, де головним героєм виступила сама мова. Україномовний бестселер бути може — це було доведено переконливо і на роки вперед. Інша річ — хто в змозі адекватно оцінити такий текст.

________________________________________ 

Валерій Шевчук, «Око прірви» (1996)

В 90-х і 2000-х Шевчук писав чи не більше за усіх зі свого покоління, але все якось «не туди»: двохтомна автобіографічна сага, сімейна хроніка, літературознавча есеїстика, та головне — все більше самопторів, де фірмова стилізація набувала рис абсолютної «речі в собі», чим і знуджувала.

Справжній успіх, здається, трапився з Шевчуком єдиний раз, коли написавши невеличкий роман про автора Пересопницького Євангелія, який шукає себе і мандрує до епіцентру нового сектантського руху, письменник вловив щось іще, окрім достеменної атмосфери українського Середньовіччя. Дивним чином самі 90-і — з їхніми новими «лідерами» і старими прокляттями, екстатичною релігійністю і розгубленою інтелігенцією — знайшли тут своє прекрасне відображення.

________________________________________ 

Володимир Діброва, «Бурдик» (1997)

Широко відомий у вузьких колах у 80-х і на початку 90-х, Діброва у 93-у їде в США, де продовжує писати, але на батьківщині з тих пір про нього говорять все менше. І навіть премія «Книга року ВВС» за роман «Андріївський узвіз» майже нічого не змінила.

Правда, «Бурдик» був помічений, і не дарма — у ньому квінтесенція методу письменника, іронічність і дотепність з тужливістю навпіл, «інтелігентська» проза ще одного втраченого покоління, дуже автобіографічна і така, що з «андеграундної» перетворюється на літературу шановану, але все одно «бічну»: глибока, майстерна — і тиха. Делікатна. В Росії текстів такого штибу — «прощання з химерною імперією і собою колишнім» — вийшло дуже багато. У нас, слава богу, був хоча би Діброва.

________________________________________ 

Юрко Іздрик, «Воццек» (1998)

Пік і вершина Іздрика, після яких, правда, були ще хороші «Подвійний Леон» і «АМтм», але до звершень «Воццека» ніщо вже не дотягнуло. Говорити, про що текст, справа марна — тут вся штука в тому, як це написано і з чого воно зроблено.

Фрагменти, сни (і фрагменти снів також), чужі цитати, свої автокоментарі, абсолютна ненадійність наратора, якого, насправді, і нема, бо говорить — от дійсно, сама — вся культура як така, культура в сучасному її стані, а персонаж постає лише її функцією. Хоча й менш трагічним від цього він не стає, якраз навпаки. Якщо і було щось, що ми схильні називати українським постмодернізмом 90-х, то «Воццек» є його найточнішим втіленням.

________________________________________ 

Юрій Покальчук, «Те, що на споді» (1998)

Наш наймолодший шістдесятник, блискучий перекладач (Борхес-Кортасар-Льоса) і прекрасний прозаїк залишив напрочуд мало «повноцінних» романів, напевно, лише один — «І зараз, і завжди». Головний доробок — численні книги оповідань і повістей, хоча деякі з них — за концентрацією наскрізних тем і пануючою атмосферою — цілком можна назвати нетиповими романами.

От і «Те, що на споді» найкраща тому ілюстрація: на позір збірка оповідань, де все крутиться довкола «споду», найвигадливіших сексуальних фантазій і найсміливіших їх реалізацій, але по факту — таки роман, роман в оповіданнях: зухвалий, але не брудний. Не Жене.  Молоде покоління добре засвоїло уроки Покальчука, просто що увагу звернуло на теми і образи, а не на віртуозність. Біда.

________________________________________ 

Юрій Винничук, «Мальва Ланда» (2000)

Провокатор і вправний стиліст, Винничук на зламі тисячоліть видав на гора свій opus magnum, роман, з яким ім'я письменника асоціюється чи не найбільше, — «Мальва Ланда».

Грандіозно вигадана і прекрасно написана книга, настільки ж фантастична, наскільки й мало на що схожа: чоловік середнього віку, пан Бумблякевич, намагаючись відшукати сліди таємничої поетки, потрапляє на Смітярку, яка не просто місце концентрації химерностей усіх мастей і віддтінків, — це цілий космос і навіть більше. Море Борщів і звабливі карлиці, еротика і авантюри, фірмовий гумор і несподіваний трагізм — у Виннчичука є для всіх, і він не боїться щедро тим ділитись.  От дійсно — надмірна книга.

________________________________________ 

Олександр Ірванець, «Рівне/Ровно» (2001)

Хороша, міцно спрацьована іронічна антиутопія від автора «Любіть Оклахому» — жанр, якому, як це не дивно, не судилося набути тут достойної реалізації: на «Великий простір» Мельника і «Час смертохристів» Щербака зважати злочинно, а «Хвороба Лібенкрафта» того ж Ірванця, хоч і цікава, але багато в чому вторинна.

«Рівне/Ровно» ж являє собою компактну — і як наслідок, позбавлену стилістичних і композиційних провисів — фантазію на тему розділення одного цілком впізнаваного Міста цілком конкретною Стіною, коли одна частина набуває ознак «європейськості», а інша залишається «соціалістичною». Хоча окремій людині може важити і те, і те — батьківщину, як і спогади, не обирають. Злободенна штука.

________________________________________ 

Любко Дереш, «Культ» (2001)

Перший — і дуже ранній — роман в минулому «молодої надії» сучукрліту виявився також і його найкращим текстом: у «Поклонінні ящірці» (написаній, насправді, раніше) ще щось таке є, але далі — з невеличкою зупинкою в «Намірі!» — все понеслося бозна-куди.

Студент-випусник їде в галицьку провінцію, аби стати викладачем біології, а там його чекає не лише неповнолітня зваба, але й зваба куди серйозніша: бажання дістатися остаточної істини, розширити межі свідомості і побачити-те-що-одразу-все-і-ніщо. З супутнім вживанням різноманітних речовин, невідступною в таких справах містикою і побутовим потягом до космогоній. Насправді, нічого аж такого: середня фантазія, неохайна композиція, замість майстерності — запал і кураж. Але — живо, життєздатно. У епігонів не було і цього.

________________________________________ 

Тарас Прохасько, «НепрОсті» (2002)

Третій в гроні найталановитіших іванофранківців, вони ж представники «станіславівського феномену», — поруч з Андруховичем й Іздриком. Прохасько пізно стартував, але як почав, то вже аж понеслося: «НепрОсті» — це не лише (ох-ох) Маркес галицько-карпатського ландшафту, але й  яскраве свідчення того, що Україна таки «не одна», їх декілька, і зродитись на таких просторах може щось цілком самобутнє.

Так, магічний реалізм, вочевидь, химерна проза, без сумніву, центральноєвропейська література — але є й щось своє, те, що робить з тексту про безкінечний колообіг декількох типажів (які й звуться однаково) необхідну лектуру для будь-кого, хто хоче причаститися головними звершеннями нової української літератури.

________________________________________ 

Юрій Андрухович, «12 обручів» (2003)

На думку дуже багатьох досить проникливих людей, саме «12 обручів» є найкращим романом української незалежності — таким, що за нього не просто не соромно, а яким навіть пишатися можна. В будь-якому разі, це останній на сьогодні повноцінний роман Андруховича, який символічно закриває собою епоху умовного розквіту української літератури в 90-х і сповіщає про прихід страшенно проблемних 2000-х.

Карл-Йозеф Цумбруннен, який мандрує Центрально-Східною Європою і намагається осягнути Україну; Богдан-Ігор Антонич, який не живе — горить; сам письменник, який витискає все з бубабістської естетики, з зусиллям переступає через неї — і зупиняється, здивований і сумний: смерть неуникна, і радше вона — а не перманентне святкування життя — є логічним і закономірним додумуванням думки до кінця. Трагічна книга.

________________________________________

Марія Матіос, «Солодка Даруся» (2004)

Роман, який сповістив про те, що українська масова — і не обов'язково низькопробна і бульварна — література цілком може бути: планка у сто тисяч накладу, яка була взята «Дарусею» досить швидко, найкраще тому підтвердження.

Сентиментальний роман, що він оповідає про людей, яким не пощастило жити в історичні часи на «кривавих землях» (під час Другої світової на Галичині), і про їхніх дітей, яким бурі великої історії буквально потрощили життя, мертво закріпився у списках книг, які українці полюбили одразу і надовго. Ще геть не «нацреалізм» і не той тип текстів, де намотування жил на лікті стане самоціллю (Дашвар), — але скоре пришестя і першого, і другого відчувається тут уповні.

________________________________________

Сергій Жадан, «Депеш Мод» (2004)

Це було зрозуміло ще з «Біґ Маку», але «Депеш мод» остаточно переконав: Жадан не лише першосортний поет, але й достобіса талановитий прозаїк. Історія про трьох друзів, які вирушають вулицями і околицями всуціль сюрреалістичного міста, аби повідомити четвертому прикру новину, стала тим текстом, який привернув до україномовної прози чималу кількість головне молодих читачів, які про таку раніше і не підозрювали.

Гімн чоловічій дружбі, плач за втраченим поколінням, найточніший зліпок химерних 90-х, лівацько-романтична історія нереалізованих ідеалів — все це тут є, хоча й не тільки. «Депеш мод» — це той випадок, коли ми реально повірили розмовній мові персонажів. Чи не вперше. І чи не в останнє.

________________________________________

Анатолій Дністровий, «Пацики» (2005)

Така собі симетрична відповідь Жадану, де не Харків, а Тернопіль, не 90-і, а кінець 80-х, і не маргінальні, бидлувато-інтелігентного вигляду хлопці, а члени молодіжних банд. Соціальна депресія, відсутність соціальних ліфтів, важкі підлітки з важких сімей у важкі часи — Дністровому занадто важать його історії, і на вівтар реалістичного сюжету кладеться і стилістика, і композиція в купі з темпоритмом.

Роман, якому б треба було з'явитися на початку 90-х, але який прийшовся до двору і в 2000-х, коли музику замовляла (псевдо)автобіографічна література. До Селіна — як і до Скорсезе — Дністровому ой як далеко, але, в умовах хронічної нездатності нашого літпроцесу продукувати притомний — і необхідний — реалізм, «Пацики» вирізняються вкрай вигідно.

________________________________________

Галина Пагутяк, «Слуга з Добромиля» (2006)

Лише споконвічною вселенською несправедливістю можна пояснити той факт, що письменниця класу Пагутяк залишається у нас настільки маловідомою. А якщо й згадується, то як автор текстів «готичних» і «фентезійних». Так, авторка відверто симпатизує цим регістрам, але зводити все до цього ну ніяк не виходить.

Галицька Русь, монастирі, князі — і ХХ століття, НКВС, репресії. Зв'язує це все докупи фігура Слуги — тисячолітнього опира і оборонця краю, амбівалентного по своїй суті (все таки опир), але страх, якого симпатичного в реальності. За довгі руки письменниця витворила цілий окремий світ з наскрізними мотивами і героями, в якому своє місце знаходять і фольклорно-готичні елементи, але де головною, все ж, виступає чистопородна — і міцно замішена на історії — літературна фантазія.

________________________________________

Таня Малярчук, «Згори вниз. Книга страхів» (2007)

З Малярчук знову та ж сама історія: ранній — «Згори вниз» лише друга її книга — успіх і неможливість у майбутньому ще раз дорости до продемонстрованого рівня. Хоча й написавши лише один цей роман, письменниця залишилася б в українській літературі.

Перед нами історія про те, як дівчина стає Жінкою, а світ довкола демонструє свої таємні потуги і глибинні — хай і сто разів дивовижні — закономірності. Химерна — але ефектна і зовсім не випадкова — суміш прози Прохаська і фантазій Пагутяк, «молода», але геть не наївна література. Малярчук тут — зріла письменниця, яка просто дуже рано написала, можливо, свій найкращий текст.  Теж по-своєму трагедія.

________________________________________

Михайло Бриних, «Шахмати для дибілів» (2008)

Роман Бриниха — хоча тут можна було б вигадати й інше слово — оповідає про культового нині доктора Падлючча, великого авантюрника і неперевершеного знавця шахового мистецтва: текст укомплектовано зображенням і аналізом партій, та й взагалі — роздуми довкола найтяжчого спорту становлять той центр, біля якого групується все інше «щось».

Фішка Бриниха — всепроникний віртуозний суржик, який реально працює і є дійсно смішним на рівні окремого тексту (виданого в потрібний момент), і повністю розтрачує весь потенціал, коли перетворюється на постійний письменницький метод, все очевидніше сигналізуючи про критичне безсилля. «Шахмати» — вигадливі і талановиті — мали б, по-хорошому, закривати тему назавжди. На жаль, так не сталось.

________________________________________

Оксана Забужко, «Музей покинутих секретів» (2009)

Ще один роман, який з усією наполегливістю претендує на статус нашого «всього» за підзвітний період. Воно й зрозуміло: гіганська — там фізично щось коло 800 сторінок — сага про ХХ століття, де любов постійно скріплюється кров'ю, людські долі намертво переплітаються з долею країни, давні сімейні таємниці невідступно впливають на покоління нащадків, а логіка історії випробовує героїв на міцність, постійно підсовуючи ефемерні шанси на порятунок.

Дві майстерно скручені сюжетні лінії (Друга світова — наш час), впізнавана героїня (привіт з «Досліджень»), більш, ніж впізнавана мова: «Музей» постає текстом могутнім, непересічним — і від того сповненим серйозним відсотком невиправданих амбіцій і приперченим цілком зрозумілою історіософською тенденційністю. Роман склався, але ж хотілося таки «вау!».

________________________________________ 

Василь Шкляр, «Залишенець. Чорний Ворон» (2009)

Ось вона — остаточна легітимізація «нацреалізму» як жанру і світовідчуття: той же соцреалізм, але замість «радянський» підставляєш «український», замість «класовий» — «національний», вибираєш героїв з іншого табору — і вуаля, фокус вдався: ще один — вже відчутно чоловічий — бестселер, який можна продати цілком радянським накладом, готовий.

Часи пост-революційних визвольних змагань, останні їхні акорди — коли вже все зрозуміло, але приречена повстанська боротьба ще триває.  Окремі території і загони з отаманами ще тримаються — тим легендарнішою буде їхня слава. Видно, що Шкляр щиро любить своїх героїв, знає архіви, хоче поділитись, але біда в тому, що нам любити цих героїв якось не випадає: тут треба або бути добряче шовіністом, або ж значно менш культурнішою особою. Така дилема грає геть не на користь автора, хоч текст і відчутно «заряджений». Ненависть-бо теж серйозна емоція.

________________________________________

Ліна Костенко, «Записки українського самашедшого»(2010)

Роман, головна реакція на який у більшості притомного поспільства була однаковою — глибоке здивування: і не так фактом, що Костенко видала велику прозу, як самим форматом цієї книги.

Перед нами записки тридцятилітнього програміста(!), який переживає серйозні сімейні і особистісні (пошук призначення, шляху, доцільності) драми, паралельно — або й як наслідок загальної атмосфери — занотовуючи в досить істеричний спосіб трагічно-катастрофічні події, що трапляються в усьому світі.

По суті — історія духовного преображення в декораціях пізнього Кучми і початку першого Майдану. По факту — набір сюжетних штампів і загальних місць, збірка афоризмів, через які незручно, і сентенцій, яким не віриш. Якщо «Записки» й не постали фінальним крахом ілюзій щодо нашого письменницького шістдесятництва, то статус пророка щодо окремої людини підірвали повністю. А треба ж було так небагато — «просто» видати власні роздуми, не ховаючись за оповідачем і не роблячи з цього художньої літератури.

________________________________________ 

Сергій Жадан, «Ворошиловград» (2010)

Поза всяким сумнівом — найкращий роман Жадана (і один з трьох-чотирьох най-найкращих романів незалежності), який колись цілком несподівано виборов перемогу на «Книзі року BBC» у «Музею» Забужко, а того року вже абсолютно прогнозовано був названий тією ж установою «Книгою десятиліття».

«Ворошиловград» — дуже жаданівський роман, із абсолютно упізнаваним набором сюжетних тем (розборки, кримінал, рейдерство, 90-і), фірмовою атмосферою (щемка ностальгія за демонстрації абсолютно монструозних речей) і «своїми» героями. Що дивує, так це аранжування, загальна оркестровка: перед нами немов зацілілий зразок імпресіонізму, який хоч і розповідає геть «не про те», але майстерним у своїй чистоті бути від того не перестає.  Дуже реалістчино, дуже поетично, дещо хаотично, але ж все прошито вселенською тугою і щирим здивуванням перед життям — як не крутіть, непересічна річ.

________________________________________ 

Юрій Винничук, «Танго смерті» (2012)

Спроба Винничука вирватися з комфортної і обжитої зони віртуозних «стилізацій» на обшири серйозного історичного роману більш, ніж вдалася: перемога на «Книзі року ВВС» і підвищена — якщо не істерична — увага з боку довкола-літературної спільноти тому промовистий доказ.

З одного боку, всі небезпеки зрозумілі: міжвоєнний Львів, Голокост, четверо друзів різних національностей, які намагаються зберегти в собі хоч щось людське, — і містична лінія, КДБ, 80-і роки, спроба все це якось заримувати. Хоча з іншого, Винничук проходить ці спокуси достойно і навдивовижу малою кров'ю: хай всю «химерність» він з прози витравити і не може, але й з реалістичністю проблем у нього не виникає. Хороший — твердою рукою написаний — роман.

________________________________________ 

Софія Андрухович, «Фелікс Австрія» (2014)

Останній на сьогодні роман, який без застережень хотілося внести у цю добірку. Текст, який з усією очевидністю демонструє: очікувати хорошої — добротної, свіжої, майстерної — прози варто не лише від покоління «батьків».

Софія Андрухович, насправді, зробила маленьке диво: з матеріалу, що його давно вже замацали хвацькі продавці «західняцького» колориту (Австро-Угорщина, Франц-Йосиф, місцева кухня, інша чуттєвість, благородний присмерк великої цивілізації) письменниця вибудовує цілком модерністський текст — без вселенських претензій, але розумний, тонкий і позбавлений усього зайвого. Ну й історія кохання, яка вивищується до метафори, не забуваючи при цьому вражати своєю щемкою патологічністю. Ручна робота.

Джерело: INSIDER
Розділи: Новини культури

18 жовтня

Інші дати
Народився Віктор Аверін
(1885, с. Чепіль, Харківська область – 1955) – український зоолог, громадський діяч. Опублікував близько 340 праць з ентомології, орнітології, мисливствознавства, рибництва, і охорони природи. Один із перших організаторів справи захисту рослин в УРСР і підготовки кадрів у цій галузі.
Розгорнути
Народився Володимир Різниченко
(1870, с. Велентієве, Чернігівська область – 1932) – український геолог, художник-карикатурист, поет. У своїх дослідженнях грунтовно висвітлив стратиграфію та тектоніку Середнього Придніпров’я («Природа Канівських дислокацій», «До питання про час і умови утворення укр. лесу», «Про четвертинні рухи земної кори в районі сер. Дніпра»). Ініціатор заснування Канівського музею-заповідника «Могила Т.Шевченка».
Розгорнути
Народилася Євгенія Ярошинська
(1868, с. Чуньків, Чернівецька область – 1904) – українська письменниця, етнограф, фольклорист, громадський діяч. Видала зібрані нею на Буковині «Народні пісні з-над Днітра».
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі