chrome firefox opera safari iexplorer

95 років тому підіслали вбивцю до автора всесвітньо відомої мелодії «Щедрика» Миколи Леонтовича

20 січня 2016 о 14:13
intvua.com

Українського композитора Миколу Леонтовича нерідко називають подільським Бахом. Німецький творець неперевершеної музики, написав, зокрема, «Різдвяну ораторію». В історію світового музичного мистецтва Микола Леонтович увійшов як автор художніх обробок для хору близько 200 українських народних пісень, а також як творець жанру витонченої хорової мініатюри на основі текстів і мелодій народних пісень. Найвідоміша мелодія подільського Орфея — до колядки «Щедрик, щедрик, щедрівочка,// Прилетіла ластівочка...» Із текстом англійською мовою від американця українського походження Пітера Вільговського з 1936 року як «Колядку дзвонів» її знають на всіх континентах: вона звучить у сучасних голлівудських фільмах, на концертах, телешоу і в рекламі відомих брендів.

А в Україні за більшовицьких часів прізвище Леонтовича вважалося антирадянщиною. Проукраїнськи налаштованого композитора 23 січня 1921 року застрелили у батьківському будинку. Тим часом за кордоном уже другий рік поспіль гастролювала з піснями в обробці Миколи Леонтовича Українська республіканська капела, створена за рішенням уряду Директорії — не поверталися з 1919-го, бо в Україні вже почався «червоний терор».

Замітали сліди

До особистості Миколи Леонтовича радянські ідеологи застосовували тактику тотального замовчування: немає інформації — зникне й людина з її творчим доробком. Варто згадати слова філософа Євгена Сверстюка з одного інтерв’ю в «Україні молодій»: «Свого часу ми, шістдесятники, не вели щоденників — щоб описи нашої праці нікому не зашкодили. Утім були впевнені, що в КДБ «усе є». Але ж ні — їм не потрібно було правдивої історії. Нічого з підслуханого ними до нас не дійшло. Ключові фігури опору 1960-х років, якби вони самі про себе не засвідчили, залишилися б невисвітленими. У матеріалах КДБ збереглися якісь окремі деталі, доповідні з КДБ до ЦК. І в цьому — замітання слідів їхньої машини, яка відповідно до розпоряджень використовує щось із наявних даних, та найбільше покладається на доноси. На закритих судах не потрібні скрупульозність і факти».

З інформацією про події початку ХХ століття складніше. Бо свідки тих подій навіть до «відлиги» 60-х років в Україні не дожили або були так настрахані смертями й зневірою, що мовчали або казали те, що хотіли чути радянські керманичі. Принаймні, мало віриться, що правдиві слова доньки Миколи Леонтовича, які можна знайти у деяких публікаціях: «Батько захищав Радянську Україну, різко критикував петлюрівщину і петлюрівські банди, вони тоді бродили по Поділлю, тероризуючи населення, грабували, вбивали».

Музика, народжена Поділлям

Майбутній композитор Микола Леонтович народився 1(13) грудня 1877 року в сім’ї сільського священика отця Дмитрія (с. Монастирок теперішнього Немирівського району). Його дитинство пройшло в селі Шершнях Вінницького повіту (нині — Тиврівського району), де батько з 20 червня 1879 року отримав посаду настоятеля місцевої парафії. Коли хлопцеві виповнилося 10 років, у серпні 1887-го, батьки віддали його на навчання до Немирівської гімназії. Там працювали друзі та однодумці Тараса Шевченка: Михайло Чалий, Іван Сошенко, Юліан Бєлкіна-Кенджицький, Опанас Маркович. Закінчивши підготовчий клас цієї гімназії, Леонтович того ж року вступає до Шаргородської духовної бурси, яку закінчує через чотири роки. Далі — навчання у Кам’янець-Подільській духовній семінарії. Він був диригентом семінарського хору.

Після закінчення семінарії у 1899 році Леонтович працює вчителем творчої праці, арифметики та географії в Чуківській двокласній школі. Із сільських хлопців та дівчат організовує свій перший хор, записує українські народні пісні. Згодом у Тиврові він викладає музику та співи в місцевому духовному училищі, організовує дитячий хор. У ті роки з’являється його «Перша збірка пісень з Поділля». У Тиврові Микола Леонтович познайомився із Клавдією Ферапонтівною Жовткевич, уродженкою волинського села Підлісці, яка з 29 вересня 1901 року стала його дружиною.

Восени 1902 року Леонтович переїздить до Вінниці. Деякий час тут він працює викладачем співів у церковно-учительській школі й одночасно диригує духовим оркестром. Їздить на лекції та консультації в Петербург, до придворної співочої капели і невдовзі складає іспит на звання диригента церковного хору. У 1903-му з’являється «Друга збірка пісень з Поділля». У рецензії Микола Лисенко пише: «Пригадуючи собі вашу збірку пісень, я був дуже зрадуваний, знайшовши в ній самостійні ходи, рухи голосів, а не підкладання інтервалів задля гармонійної площини».

Було, Миколі Леонтовичу доводилося тривалий час поневірятися без засобів до існування. Перебуваючи на батьківщині дружини, Леонтович дізнається, що на станції Гришине (нині — Красноармійське Донецької області) існує вакансія вчителя в залізничній школі. І він разом з дружиною перебрався на Донбас. Утiм під час подій 1905—1907 років учитель викликає підозру в жандармів, бо симпатизує революціонерам і хор робітників-залізничників, яким керує, виконує пісні антимонархічного змісту. Леонтович переїздить до Тульчина. Із 12 жовтня 1908-го викладає церковний спів у місцевому єпархіальному жіночому училищі. Починаючи з 1909 року, Микола Леонтович бере консультації з теорії композиції у професора Болеслава Яворського, учня відомого російського композитора Сергія Танєєва. Зустрічі відбувалися спочатку в Москві, а згодом у Києві.

Комісар капели УНР

У 1918 році Леонтович переїздить на постійне проживання до Києва. Разом iз композитором Кирилом Стеценком працює в царині державотворення за часів Центральної Ради: обоє — в педагогічній секції музичного відділу Міністерства народної освіти УНР (Кирило Стеценко — голова секції, Микола Леонтович — її діловод). Також викладає хорову справу в Музично-драматичному інституті імені М. В. Лисенка, організовує та очолює в ранзі комісара першу українську державну капелу. Погрози розправою після денікінської окупації змушують Леонтовича переїхати з сім’єю назад до Тульчина. Із архівних джерел відомо, що з 1 серпня 1920 року він займає посаду завідуючого секцією мистецтв при Брацлавському повітовому відділі народної освіти, а згодом — організатора державного хору в Тульчині.

Для того, щоб закінчити текст народно-фантастичної опери «На русалчин великдень» (слів автора, Бориса Грінченка, вистачило лише на одну дію), Леонтович виїжджає в село Стражгород, де проживала його знайома лібретистка, колишня випускниця Тульчинського єпархіального училища Надія Василівна Танашевич. (Дехто з дослідників пише про їхній роман). У Стражгород Микола Дмитрович прибув у четвер 20 січня 1921 року, якраз на іменини старого Танашевича. Майже весь день просидів iз Надією Василівною над лібрето. Надвечір повернувся в Марківку нинішнього Теплицького району, у будинок батька.

Микола Леонтович помер від пострілу — як з’ясувалося не так давно — агента повітчека Грищенка, якого Леонтовичі впустили до хати, нагодували, дали притулок на ніч. Про це свідчить, зокрема, секретний рапорт начальника Гайсинської повітової міліції губернському начальству від 9 лютого 1921 року (переклад iз російської): «В ніч на 23 січня агент повітчека Грищенко пострілом iз гвинтівки вбив сина священика с. Марківки, Кіблицької волості Миколу Леонтовича — 43 років, у якого Грищенко ночував, і 26 січня Грищенко, який переховувався в м. Теплику, при переслідуванні його чинами міліції пострілом iз гвинтівки поранив у живіт міліціонера Твердохліба». На те криваве «відрядження» виділили вбивці-інформатору, за документами, 5 тисяч рублів.

«Куля чекістського насланця свідомо цілила в серце визнаного носія духовності нації — Миколу Леонтовича. Це був знак страшної кари, що чекає на кожного самостійника, який не догоджає системі», — писала в одній iз публікацій мистецтвознавець Валентина Кузик.

P.S. Надзвичайно багато інформації про життя і творчість Миколи Леонтовича зібрано на Тепличчині Вінницької області, де в 1977 році було відкрито музей композитора. Неподалік — могила Миколи Леонтовича. Ініціаторами створення музею в селі Марківка були декан музично-педагогічного факультету Вінницького державного педагогічного університету Завальнюк Анатолій Федорович і художник Ярослав Ульгурський.

22 вересня

Інші дати
Народився Олександр Потебня
(1835 – 1891), український мовознавець, філософ, фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог, громадський діяч. Основоположник т. з. психологічного напряму в слов’янському мовознавстві. Автор праць із загального мовознавства, фонетики, наголосу, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови, взаємозв’язок мови та мислення тощо.
«Ідея національності здатна сприяти людському поступові, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток; коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, то вона набуває реакційного смислу» (О.Потебня).
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі