chrome firefox opera safari iexplorer

Як селяни на Закарпатті «языковый вопрось» вирішували

07 квітня 2016 о 12:00
uk.wikipedia.org

Підкарпаття, по-сьогоднішньому Закарпаття, а на мирному договорі в Парижі 10. ІХ. 1919 року як автономна частина під назвою «Подкарпатська Русь» було приєднано до Чехословацької республіки, яка утворилася на руїнах Австро-Угорщини.

Чехословацький уряд, в інтересі чехів і чехізації, від самого початку почав застосовувати на Підкарпатській Русі лозунг, вживаний вже в стародавньому Римі до народження Христа – «роз'єднуй і володарюй» (divide et impеra).

Роз'єднання, чвари, боротьба між народом розпочалися з перших років після приєднання до Чехословаччини на релігійному ґрунті між греко-католиками і православними, але в середині 20-их років вона вже обридла народу, стала затихати й цілком згасла. Тоді чехословацький уряд розпалив ще більше вогнище – «мовне питання» або «языковый вопрось».

Якщо в релігійній боротьбі головну роль грали селяни, то в мовній боротьбі головну роль стала грати і відіграла інтеліґенція, переважно вчителі, а прості селяни втягалися до неї лиш як помічна сила.

Склад інтеліґенції на Підкарпатській Русі в той час був такий:

1. Стара місцева інтеліґенція – «автохтони», яка вчилась і працювала під час Австро-Угощини. Переважна більшість цієї інтеліґенції думала, читала, розмовляла, навіть молилася по-мадярськи.

2. Еміґранти-українці, що прибули в Чехословаччину з Наддніпрянщини, рятуючись від більшовиків, і з Галичини, рятуючись від поляків.

3. Русские – росіяни, які прибули з Радянської Росії.

4. Чехи – службовці з Чехії.

Чехи в мовну боротьбу явно не втручались, але тихцем піддували вогнище і грілися біля нього. Місцева інтеліґенція – «автохтони» – твердили так: ми – Подкарпатские русины. Наш язык «русскій», а деякі патріоти називали його «угро-русским». Чехи місцеву мову називали «русинскою».

Українці, переважно вчителі, які наполегливою позашкільною народно-освітньою роботою здобули велику прихильність селян і велику кількість їх дітей, що вчились у середніх школах, твердили: «Ви українці. Такі як у Галичині і над Дніпром. Ваша мова „українська“ або „руська“, бо в Галичині донедавна називали її так».

Русскіє або росіяни, православні священики і їх вірники відстоювали «язык русскій», тобто російський.

Таким чином, на Підкарпатській Русі, серед півмільйонного українського народу, чехам удалося сколотити мовний хаос – шість назв:

1. Місцевий «русинскій», «русскій», «угро-русскій».
2. «Український» або «руський».
3. «Русскій» тобто російський.

Більшість простого люду вважала, що «русинскій, рускій, угро-рускій, руський, русскій» – це одно, лиш «український» більш чужий.

Шкільні підручники почали видавати двома мовами. Підручники, написані Волошином, Маркушем, Іванчовом, Григашієм, Реваєм, були українською мовою, яка від української мови в Галичині та в Наддніпрянщині відрізнялася лиш тим, що написана була не фонетичним правописом. У підручниках цих авторів писалося «ъ», «ô», без «ъ». Місцеві говорили на «ơ», на «і», на «у» об'єднувало «ô». Наприклад, слово «мôст» могло читатися як «мост», як «міст» і як «муст».

Підручники «русского» напряму, видавані під маркою «Родная речь», були написані російською мовою. (Авторів підручників цього напряму точно назвати не можу. Е. Сабов написав «Граматику русского языка», якісь підручники написав Микита. Видатними діячами борцями «русского» напряму були Василенко, Добош, Федор.)

Вчителі «українського» напряму запроваджували в школу українські підручники, «русского» напряму – російські, а місцеві – «автохтони» – одні сякі, одні такі. Словом – хаос.

Мовна боротьба найсильніше розгорілася там, де вчителі були різних напрямів. (І релігійна боротьба велася лиш у тих селах, де частина селян були греко-католики, а частина православні. У «языковой» боротьбі православні стояли за «русскій» напрям).

Дійшло до того, що в декотрих селах стали з'являтися «шкільні страйки». Там, де перевага вчителів і підручників українського напряму, прихильники «русского» напряму стали не пускати дітей до школи. І навпаки.

Приклад. На початку 1932–1933 навчального року «шкільний страйк» став розгоратися в селі Велятино. Шкільний інспектор, по-сьогоднішньому «Завідуючий районним відділом народної освіти», Михайло Гулянич одної неділі в кінці листопада 1932 року прибув у Велятино, щоб загасити боротьбу на підручниках і припинити шкільний страйк. Він наказав запросити селян – родичів школоповинних дітей – в школу. Всі учителі з'явилися в обов'язковому порядку.

У вступному слові інспектор сказав, що зараз, тут, спільними силами мають вирішити: «Із яких книжок повинні учитися діти в школі?»

– Хочемо, аби наші діти училися із наших, із руських книжок. Українських нам не треба! – почали кричати люди, найголосніше, розуміється, православні.

Інспектор знав, що більшість селян різницю між «руським» і «русским» не розуміють. Більшість їх вважає, що то одно. Він підвів руку і крик припинився.

– Вийдіть сюди, до столу двоє людей, але щоб один знав читати! – сказав інспектор.

Вийшли. Інспектор вибрав із портфеля дві книжки, загорнуті газетою так, що назву їх прочитати не можна. Інспектор простяг обі до людей, що стояли біля столу.

– Котрий з вас буде читати? – звернувся до них.
– Я, – сказав один.
– Беріть! Котру хочете книжку.

Селянин одну взяв.

– Відкрийте, де хочете і прочитайте, що хочете!

Селянин відкрив книжку і став читати оповідання «Дідо». Зміст оповідання «Дідо»: 4-5 річний хлопчик на земляній долівці із патичків городить кошик. Батько питає: «Що ти робиш?» Хлопчик відповідає: «Городжу кошик. Коли ви будете старі, такі, як дідик, із сього вас буду годувати так, як ви годуєте із дерев'яної миски на печі діда. Родичі взялись годувати діда біля стола». Коли прочитав, інспектор сказав:

– Закрийте книжку і поставте на край стола!

Селянин зробив те, що наказав інспектор. Тоді інспектор звернувся до другого селянина:

– Розповісте нам, що він читав!

Другий селянин, а він був неписьменним, точно розповів. Тоді інспектор простяг до того, що читав, другу книжку і каже:

– Беріть книжку! Відкрийте, де хочете і прочитайте, що хочете!

Селянин, як попереднього разу, взяв книжку, відкрив і прочитав «Рубка ліьса». Читав, як «нахальніь мужики рубили ліьс», як «ребіята – их діьти носили им пищу», як "мальчишка Петька нашел обруч и начал катать, "як «обруч полетел в овраг в грязь и мальчишка, доставая его запачкал брюки и рубашку» і так далі.

Коли дочитав, інспектор наказав йому залишити книжку в себе під плечем.

– Розповіжте нам, що прочитав він із тої книжки! – звернувся інспектор до другого селянина.

Той вишкірив зуби і мовчить.

– Но! Розповіжте! – понукав інспектор.
– Не можу, бо я з того, що читав, лиш по одно слово розумів.
– Та чому ви з сеї книги, що лежить на столі, – інспектор поплескав книгу долонею, – розуміли і розповіли, а із сеї, що в нього під плечем не розумієте? – з великим притиском запитав інспектор.
– Бо сеся, що на столі, сеся наша, руська, а та, що в нього під плечем – українська, – відповів селянин.
– Не треба нам української! Ми не розумієме єї! – закричали селяни хором, але крик уже не був такий рясний, як перше, бо православні мовчали.
– То як ви, люди чесні, судите: із котрих книг слідує вчити дітей у школі? Із тих, що лежить на столі, ци з тих, що держить чоловік під плечем?
– Із тих, що лежить на столі! – закричали люди.

Інспектор узяв книжку, що лежала на столі, зняв із неї обгортку, повернув до родичів.

– «Читанка», – прочитали вголос люди (автор читанки Августин Волошин).
– Ану, дайте сюди ви свою! – простяг інспектор руку до селянина.

Інспектор зняв із неї обгортку, повернув до родичів і вони прочитали: «Родное слово».

– То що зробите з сею, люди добрі? – спитав.
– Тоту геть! Тота українська! Тоту не розумієме! – відповіли родичі, розуміється, крім православних.
– Пане управителю! Панове колеги і колегині, вчителі і учительки! – звернувся інспектор до вчителів.
– Ви виділи, чули, що вирішили родичі учнів, із котрих книжок треба вчити в вашій школі! Із тих і вчіть! А хто буде страйкувати, з тим будуть говорити у другому місці і другим тоном! – закінчив інспектор.

* * *

Мовна боротьба на Підкарпатті продовжувалася до осені 1938 року. Коли підкарпатяни піднімали перед чехословацьким урядом питання про автономію, міністри здивовано стискали раменами: Кому? Котрому напряму її давати? Треба почекати доки викристалізується!

І чекали до загибелі Чехословаччини. Після Мюнхенського арбітражу (в кінці вересня 1938 року) дали Підкарпатській Русі автономію. Першим міністром центральний Празький уряд призначив «автохтона-угророса» Андрія Бровдія – депутата парламенту від партії «Автономного Земледільського Союзу», яку заснував Куртяк Янош.

26 жовтня 1938 року Бровдія заарештували за антидержавну політику: за намір приєднати Підкарпатську Русь до Угорщини. Тоді народ українського напряму підняв проти Бровдія рішучий протест, і центральний уряд замість Бровдія поставив Августина Волошина – депутата парламенту від християнської партії. Підкарпатську Русь проголошено Карпатською Україною. Урядовою мовою стала українська (уже з фонетичним правописом).

В середині березня 1939 року Карпатську Україну окупували мадяри. «Автохтони–угро-роси» цю окупацію назвали «освобождєнієм» або ще миліше – «felszabadulas».

Джерело: Сливка Олександр. На цій тяжкій дорозі: Спогади і роздуми. – Ужгород: Ґражда, 2009. – 276 с.

23 січня

Інші дати
Народився Богдан Ханенко
(1848, с.Лотоки Чернігівська область – 1917) – промисловець, колекціонер, меценат. Відіграв важливу роль у створенні Київського художньо-промислового та наукового музею.
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі