chrome firefox opera safari iexplorer

Іванові Миколайчуку сьогодні виповнилося б 75 років

15 червня 2016 о 08:26
umoloda.kiev.ua

«Немає більшої трагедії, мені здається, ніж бути генієм. Я, хвалити Бога, не геній. Але те, що я відчуваю в генії, каже мені: це найнещасніші люди на світі, тому що вони, як провидці, сприймають усе, вбирають усе і боляче їм усе. І все в них кричить — уся несправедливість, усе зло на світі. Як витримати це? Яку треба мати душу? І тому ціна людини, рівень її — це, мабуть, рівень болю, який може вміститися в серці»

Іван Миколайчук

15 червня 2016 року геніальному акторові українського поетичного кіно Іванові Миколайчукові виповнилося б 75 літ, пише Тетяна Олійник для «України молодої».

У двері постукав сам Тарас Шевченко...

Іван Миколайчук як актор, режисер, сценарист створив не тільки галерею яскравих кінообразів, а, що найважливіше, — сам став утіленням на кіноекрані, попри різні перешкоди, не тільки архетипу українця, а й архетипу української культури й навіть нації.

Іван Миколайчук творив у часи, коли за прояви національного жорстоко переслідували. Його також не оминули звинувачення в націоналізмі i фактична заборона зніматися (й знімати) у 70-х роках, радянське керівництво занесло його тоді й у списки «неблагонадійних».

«Іван Миколайчук був не­ймовірною особистістю. Він так мало говорив про себе, — каже Станіслав Сукненко. — Про нього «говорила» його творчість. І сьогодні в нас є можливість побачити, почути й осягнути те, що залишив митець у своїй творчій спадщині на ниві візуального, метафоричного та вербального. Саме сьогодні, у драматичному контексті новіт­ньої історії, Іван Миколайчук дає нам відповіді на найболючіші запитання та виклики часу. Наразі нам залишається лише осмислити все це й дослухатися до його голосу. Голосу провидця й національного генія».

У звичайному людському житті з ім’ям Івана Миколайчука було пов’язано немало див. Фактично саме про них говорили друзі й однодумці митця, які з нагоди його ювілею зібралися у столичному Будинку кіно на вечір «Іван Миколайчук. Той, хто впіймав час». Уже після смерті актора у 1987 році на ставок у його рідному селі прилетіла пара лебедів. На зимівлю птахи не відлетіли, через рік їх стало більше, а тепер там живе ціла лебедина зграя. Як же красномовно цей факт живої природи перегукується з романом Василя Земляка «Лебедина зграя», за яким Іван Миколайчук наприкінці свого короткого життя зняв фільм «Вавилон ХХ», яким явив себе ще і як мислитель!

Згадав ведучий вечора Станіслав Сукненко про диво, пов’язане зі зйомками першого фільму «Сон» режисера Володимира Денисенка, в якому Миколайчук — ще будучи студентом — зіграв Тараса Шевченка. А паралельно почав зніматися у картині «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова. Й звідки було знати студентові театрального інституту, що на обидві ролі вже були затверджені інші актори?.. Марія Миколайчук у різних інтерв’ю оповідала про неймовірний збіг: вона подарувала чоловікові перед тим дві книги — Тараса Шевченка та Михайла Коцюбинського.

А після цього Марії ще приснився пророчий сон, що буцімто у двері їхньої оселі хтось постукав. Несподіваному гостю відчинили. То був не хто інший, як Тарас Шевченко, на роль якого Івана невдовзі й запросили...

Народний філософ

«Це щастя, що ми з Іваном не були закохані, а лишились друзями», — сказала на вечорі народна артистка України Лариса Кадочнікова, яка разом з Іваном Миколайчуком зіграла одну з головних ролей у «Тінях забутих предків». Вони багато країн об’їздили разом. Лариса Валентинівна пригадала першу поїздку — в Аргентину. Акторка озвучила деякі «побутові» дрібниці.

Наприклад, у поїздку молодий актор-студент навіть светра не мав, вдяганку за кордон йому позичили друзі. І ще. Виявляється, на кінофестиваль в Аргентину для них з Іваном Миколайчуком радянські чиновники виділилили... чотири долари на двох.

Та Іван навіть свої два долари «добових» зумів зекономити, привіз додому. «Після того як «Тіні забутих предків» показали, зал завмер, — розповіла Лариса Кадочнікова. — Звісно, ми злякалися: оця мертва тиша, на перший погляд, могла означати одне: наш фільм не сприйняли. Лише шалені оплески через декілька хвилин засвідчили небувалий успіх картини».

Голова Спілки кінематографістів України Сергій Тримбач каже, що Іван Миколайчук був воістину народним філософом, якому вдавалося творити і перетворювати цей світ. Сергій Васильович говорив про творчу драму генія Миколайчука, посилаючись при цьому на слова Сергія Параджанова: «Драма Івана Миколайчука як актора в тому, що в першій своїй ролі він піднісся й вдарився головою об... стелю».

До речі, Іванові Миколайчуку — «гостеві з Карпат», нелегко було жити у Києві. Проте Миколайчук умів побачити красу навіть в урбанізованому просторі. «Якось зайшов я до нього додому і висловився про те, що не той, мовляв, тут, на Березняках, пейзаж, — згадує Сергій Тримбач. — Почувши це, Іван відвів мене на балкон і показав далекий краєвид, що сягав Києво-Печерської лаври. І промовив: «Цей краєвид я ні на що не проміняю...»

«Лови час, бо все швидко старіє», — написав колись філософ Григорій Сковорода. Нам здалося, що саме Івановi Миколайчуку це вдалося зробити, — каже Станіслав Сукненко. — Тому й виникла ідея проведення вечора, в якому життєпис його розділений на сім картин: від дебютної кіноролі у «Сні» до першої режисерської роботи «Вавилон ХХ».

Не хочеться робити з нього ікони, «каменяра», романтичного гуцула... Він був живою людиною з душею, яку завжди переповнював біль за все. А ще він був філософом. І його філософські та екзистенціальні роздуми були однією з його іпостасей. Тому ми вирішили озвучити фрагменти зі знакових Іванових фільмів його голосом, який читає тексти Григорія Сковороди з документальної стрічки режисера Ролана Сергієнка «Відкрий себе», забороненого, до речі, свого часу.

Здається, що цей монолог — це монолог самого Івана Миколайчука. Людини зі своїм баченням світу, митця непростої долі й самобутнього філософа. Це голос того, кому попри все вдалося, як тепер стає очевидним, «упіймати час»...

Не було в цей вечір у Синій залі Будинку кіно Ліни Костенко. Та її спогад про Івана Миколайчука, висловлений в одному з її віршів, надовго залишиться в пам’яті українців. Це було в селі Халеп’я, на одній із письменницьких дач, куди поетесу запросили в гості. Тож переповідають, як одного літнього ранку поетеса разом зі своїм маленьким сином вийшла на прогулянку.

І саме в той ранок побачила картину, яка вразила її: біля однієї хати Іван Миколайчук косив траву. Ліна Костенко написала тоді:

О, як натхненно вміє він не грати
Як мимоволі творить він красу
Бур’ян глушив жоржини біля хати
І в генах щось взялося за косу.

Іван Миколайчук поселився тоді у сільській хаті, аби ви­брати «натуру» для зйомок свого наступного фільму...

ДОСЬЄ «УМ»

Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року в с. Чортория на Буковині в багатодітній селянській родині.

Із 12 років грав у сільському самодіяльному театрі.

У 1957 році закінчив театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської.

29 серпня 1962 року одружився з акторкою того ж театру Марією Карп’юк.

У 1963—1965 роках навчався на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва.

Дебютував у кіно студентом, знявшись у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє».

У 1964 році знявся у фільмі Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» і фільмі Володимира Денисенка «Сон».

У 1970 р. знявся у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою».

У 1972 р. — у фільмі Володимира Івченка «Пропала грамота».

Загалом знявся у 38 фільмах.

У 1983 році створив сценарій картини «Небилиці про Івана», який до­зволили знімати тільки восени 1986 року. Через тяжку хворобу почати зйомки так і не зміг.

Помер 3 серпня 1987 року в Києві. Похований на Байковому цвинтарі.

Вулицю Серафимовича у Києві, на якій жив Іван Миколайчук, перейменовано на вулицю Івана Миколайчука.

На батьківщині поета в хаті, де жила сім’я Миколайчуків, нині діє музей Івана Миколайчука.

Пам’ятну дошку на честь актора встановлено на Київській кіностудії імені Олександра Довженка.

23 жовтня

Інші дати
Народився Пилип Козицький
(1893, с. Летичівка, Черкаська область – 1960) – український композитор, музикознавець, педагог, громадський діяч. Один з організаторів і керівників Музичного товариства імені Миколи Леонтовича.
Ой одна я, одна, Як билиночка в полі, Та не дав мені бог Ані щастя, ні долі. Тілько дав мені бог Красу – карії очі, Та й ті виплакала В самотині дівочій. (слова Тараса Шевченка, музика Пилипа Козицького)
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі