chrome firefox opera safari iexplorer

Що і хто заважає притоку грошей до України з-за кордону

25 жовтня 2016 о 13:44
umoloda.kiev.ua

Кожного року в Україну заходить x гривень грошових вливань із-за кордону. Хоча їх могло би бути набагато, можна сказати в рази більше!

Це, мабуть, єдине стовідсотково коректне твердження, яке можуть дозволити собі аналітики, досліджуючи стан справ із зовнішнім фінансуванням України — включаючи кредити, гранти та інші форми грошових надходжень до держави.

«Україна молода» спробувала з’ясувати детальніше як про суми, так і про механізми, які допомагають чи, навпаки, заважають приходу до країни грошей.

Мільярди не від МВФ

Закордонні гроші для України — це не лише транші Міжнародного валютного фонду! Понад це — є чимало охочих вкладати у нас свої кошти попри програму «стенд-бай», інвестиційні індекси тощо. Це численні донори, які виділяють незворотну фінансову допомогу — гранти. Перше питання — скільки?

«Якщо оцінювати тільки офіційно зареєстровані програми, які працюють у нас iз моменту розпаду СРСР, то можна назвати приблизну суму в понад 9 мільярдів доларів», — каже «УМ» аналітик компанії «Альпарі» Антон Козюра.

Учасники ринку стверджують, що ця сума може бути на порядок вищою. «Надходження від різного роду неурядових організацій, фондів важко оцінити, проте, за приблизними оцінками, вона може сягати половини суми від офіційної допомоги», — погоджується Козюра. Тобто понад 13 мільярдів — і це за найскромнішими підрахунками.

Песимісти, які вважають, що світ від нас відвернувся, у тому числі й фінансово, — категорично неправі. Бо обсяг отриманих коштів не зменшується, а якраз навпаки.

«Останнім часом динаміка виділення коштів є позитивною — паралельно зi скороченням економіки країни, — додає аналітик «Альпарі». — Як приклад можна навести Японію. Тільки за останній рік ця країна надала нам фінансову підтримку в розмірі 1,85 мільярда доларів».

Японія переважно фінансує проекти в медичній сфері. Уряд Німеччини взяв на себе розв’язання соціальних проблем в Україні, у тому числі допомогу постраждалим від воєнних дій на сході нашої держави — внутрішньо переміщеним особам, членам їхніх родин.

Існують також грантові програми для розвитку вітчизняної освіти, культури, науки — є проекти у сфері енергозбереження та інших напрямках, де Україна найсуттєвіше відстає у своєму поступі від країн-донорів. Здається, що все добре, але...

Нікому не потрібні гроші...

Найпарадоксальніше, як ствер­джують експерти й учасники ринку, що ми могли би отримувати набагато більше коштів: і грантових, і кредитних — на пільгових умовах. «Контролери фінансових інститутів часто невдоволені роботою із освоєння та використання грантів.

Так, наприклад, місія комітету Європарламенту, відвідавши Україну навесні нинішнього року, висловила зауваження після ревізії. Про свої претензії тоді заявила голова місії Інга Греслє, — зауважує Антон Козюра. — Зауваження переважно стосувалися коштів, за освоєння яких відповідали державні чиновники».

Про дивну ситуацію наприкінці літа розповіли у Світовому банку: Україна не може освоїти запропоновані їй кредитні кошти. Причому, як виявилося, це глобальна проблема всіх потенційних кредиторів.

«На донорських зустрічах ми бачимо, що із такими проблемами стикаються також і Європейський банк реконструкції і розвитку, і Європейський інвестиційний банк, і KfW, — цитували тоді ЗМІ старшого менеджера портфеля проектів Світового банку Клавдію Максименко. — Досвід реалізації аналогічних проектів в інших країнах показує, що їх можна було би втілити і в Україні, але практика, на жаль, переконує у зворотному».

За словами Антона Козюри, інвестиційний портфель Світового банку в Україні становить 3,2 млрд. доларів, із яких 2,1 млрд. доларів... не використано.

Проб­лема невибірки кредитних коштів на напрочуд вигідних для держави умовах існує, як зазначають експерти, вже не перший рік.

І пояснюється надмірно консервативно-зашкарублим чиновницьким механізмом. «Причини проблеми — високий рівень корупції і гранична зарегульованість законодавства», — стверджує Козюра.

Як розповіли «УМ» у структурі, що є фінансовим донором, дуже часто перемовини із владою ґрунтуються на тому, що донори переконують народних депутатів: пропоновані зміни не вплинуть на їхні бізнес-інтереси!

«Таке враження, що деякі наші проекти в Україні потрібні лише нам, хоча на них ми не заробляємо», — резюмували в компанії.

Прозорість — головний критерій

Значно кращою є ситуація у секторі, де на плечі урядового чиновника не навішують тягар витрачати надані кошти. «Українські громадські організації, які отримують гранти, розпоряджалися ними чи не найуспішніше, — резюмує аналітик «Альпарі». — У цих організаціях відсоток освоєння коштів є значно вищим завдяки меншому числу посередників безпосередньо перед реципієнтом».

Утім і серед них ситуація також різниться. Якщо більші структури мають більш-менш стабільне коло постійних партнерів-донорів, то менші перебувають у постійному пошуку грошей. Хоча і ті, й інші були би не проти працювати у сприятливіших умовах, передусім з погляду законодавчих умов.

«На відміну від західних NGO, приміром у США, Німеччині або Польщі, українські громадські організації та благодійні фонди перебувають у постійному пошуку фінансів, оскільки дер­жавної підтримки як на місцевому, так і на загальноукраїнському рівнях не існує, а відсутність традицій ринкової діяльності таких організацій (прибуток спрямовується на статутну діяльність), як і достатньої законодавчої бази під такі традиції — негативно впливають на сталість та стабільність розвитку українських неприбуткових  громадських організацій», — каже «УМ» голова правління Центру інформаційних досліджень та ресурсних послуг «Меридіан» Олександр Лавринович. Тож ситуація, у свою чергу, змушує наші «енджіо», аби залучити фінансування, діяти відповідно до доволі суворих донорських стандартів — насамперед щодо прозорості своєї діяльності.

Із цим погоджується виконавчий директор Українського фонду соціальних інвестицій Віктор Мірошниченко.

«Відкритість і прозорість структури, яка залучає іноземне фінансування, дає їй одразу дві великі переваги. З одного боку, це готовність міжнародних донорів вкладати кошти в Україну. З іншого, це довіра з боку кінцевих бенефіціарів, тобто людей, задля вирішення проблем яких і спрямована іноземна допомога. А довіра людей, у свою чергу, трансформується у високу результативність таких проектів», — коментує «УМ» керівник УФСІ.

За його словами, ще один аспект ефективності, — активна участь у донорських проектах місцевих громад.

«Особливо, якщо йдеться про соціальні проекти, то залучення до них якнайбільшої кількості місцевих активістів є запорукою, по-перше, того, що для реалізації будуть обрані справді важливі для людей напрямки роботи, а по-друге, громадськість є найкращим контролером того, що кошти будуть використані ефективно», — наголошує Мірошниченко.

«У нашому районі ми реалізували майже 10 соціальних проектів, і за їх підсумками я можу сказати: ми отримали не лише матеріальний результат — відремонтовані школи, дитячі садки, амбулаторія, а ще й згуртовану громаду. Люди відчули свою силу і готовність працювати разом, — каже перший заступник голови Ямпільської райдержадміністрації Вінницької області Людмила Майорова. — Дуже цікаво було спостерігати, як первісний скепсис змінювався зацікавленістю, інтересом, азартом — довершити розпочате і навіть узятися за проблеми, які ще нещодавно вважалися нездоланними».

У фокусі — «соціалка»

У чиновників, утім, своє бачення, за якими законами рухаються донорські кошти до України.

«Близько року тому ми всі були неабияк збентежені ініціативою Міністерства економіки створити єдиний орган, який би сконцентрував у своїх руках надходження міжнародної незворотної допомоги. Було навіть підготовлено відповідний законопроект, але, на щастя, до голосування справа не дійшла. Якщо чиновники знову згадають про своє бажання отримувати і ділити «по справедливості», то для більшості з нас, особливо невеликих організацій, які проте мають усталених партнерів на Заході, це де-факто означатиме припинення роботи. Оскільки дозволити собі впливового лобізму в коридорах влади ми не зможемо», — каже на умовах анонімності керівник однієї із нестоличних громадських організацій.

Експерти коментують: таким чином може зникнути один із головних козирів, який ще дає змогу залучати кошти до України, — відсутність чиновника на грошових потоках. Тож для досягнення результату треба йти у бік децентралізації і громадської ініціативи.

«Час від часу в Україні спалахують дискусії про важливість розвитку громадянського суспільства, а ще більше про важливість його фінансової підтримки», — зазначає Олександр Лавринович.

І не тільки. Готовність Заходу фінансувати нашу країну можна зрозуміти, проаналізувавши перелік із зареєстрованих понад 300 проектів міжнародної технічної допомоги для України, опублікований на сайті Міністерства економіки.

Головним чином це проекти, спрямовані на розвиток громад, медицини, реформ — переважно у судовій та силовій сферах, безпеки громадян, розвитку медіа, освіти, вирішення соціальних проблем. Останніх у цьому списку чи не найбільше. Основні донори — США і Європа.

Навіть на перший погляд помітно, що більшість проектів доволі оперативно відгукуються на проблеми, які загострюються у нашій державі: війна на сході, нереформований суд, перезавантаження поліції тощо.

Це свідчить, що зворотний зв’язок між донорами та грантоотримувачами працює доволі ефективно.

«Це справді так. За десятиліття спільної роботи було відпрацьовано механізм, який дозволяє донорам дуже чітко розуміти головні больові точки нашої держави, — резюмує Віктор Мірошниченко. — І не дивно, що соціальна проблематика тут є визначальною. Скажімо, соціальне інвестування, яке пережило на Заході справжній бум ще десятиліття тому, в Україні тільки розвивається. Там нині склався ринок таких інвестицій, діє розгалужена мережа соціальних бірж, а головним фінансовим інструментом є доступ до так званих «м’яких кредитів». Утілення такої практики в Україні дало би нам непогані результати. І сьогодні донори намагаються маневрувати: між нашими першочерговими потребами, спричиненими військовим конфліктом, і стратегічними завданнями на кшталт запровадження принципу «вудочка, а не риба».

Аби отримати необхідне, держава Україна має все-таки, як вважають експерти, усунути перешкоди для надхо­дження до нас донорських коштів.

«Нам важко сказати, чи докладає Україна достатньо зусиль для залучення інвестицій. Але ми бачимо величезну потребу в соціальних інвестиціях для всіх регіонів України. І їх потрібно набагато-набагато більше, ніж це може дозволити державний бюджет, — дипломатично прокоментували нам у німецькому державному банку KfW, через який реалізуються донорські проекти уряду Німеччини. — Саме тому міжнародні партнери підтримують Україну в цій сфері. І це робить не тільки ФРН, а також Світовий банк та Європейський iнвестиційний банк, які готують програми розвитку соціальної інфраструктури. Також, виступаючи у ролі потужного донора і Світового банку, і ЄІБ, Німеччина виділяє значні кошти, які нададуть ці дві установи».

Завдання, яке нині стоїть перед нами — більше суспільством, ніж чиновниками, — взяти ці гроші. Бо понад 13 мільярдів доларів за п’ятнадцять років — це аж ніяк не астрономічна сума. Цих коштів може бути значно більше. Якщо ми гратимемо за чіткими і зрозумілими правилами, яких дотримуються структури, що вкладають кошти в Україну і готові робити це й надалі.

Розділи: Аналітика

16 січня

Інші дати
Народився Гордій Коцюба (Коцегуб)
(1892, с.Костів Харківська область - 1938) — український письменник і публіцист.
Розгорнути
Народилася Леся Кривицька (Єлисеєва)
(1899, м. Чигирин - 1983) - українська актриса, народна артистка України. Ролі: Анна, Предслава ("Украдене щастя", "Сон князя Святослава" І. Франка), Ольга ("Три сестри" А. Чехова), матір ("Вій, вітерець!" Я. Райніса).
Розгорнути