chrome firefox opera safari iexplorer

Розказати про Бойчишина

03 грудня 2016 о 11:17
lvivpost.net

5 грудня — уродини Михайла Бойчишина. Якось так узвичаїлося, що згадують лише під певні дати. Я не згадую, я просто пам’ятаю Михайла, а сьогодні от ділюся пам’яттю з вами.

З дурного дива я ледве не пішла з Руху, ще до нього як слід не діставшись. Мене «не пустив» піти Бойчишин. Сказати йому про це якось не траплялося нагоди, шкодую.

Було це так. На Установчі збори Руху 8 вересня 1989 р. прибула делегація з Луганщини – ще гостями, організацію ми створили пізніше. Але надії ми, луганські націонал – і загалдемократи — покладали на цю подію величезні.

У вестибюлі КПІ, під час реєстрації, дівчинка років 18, гортаючи мого паспорта, підозріло зиркнула:«Так ви народились у Росії? Що ви робите на нашому з’їзді? Як ви сюди потрапили?» Тремтячим голосом відказала, що народилася в таборі для політв’язнів. (Слід сказати, що року з 83-го гебня мною активно цікавилася — спочатку за доносом із місцевого письменницького середовища, потім уже – «по дєлу», включно із множенням на друкарській машинці в редакції газети «Патріот Батьківщини» — саме так, багатотиражка швейного об‘єднання була україномовною -і поширенням під час демонстрації 7 листопада 1988 р. в Луганську антикомуністичних і незалежницьких текстів. Тож я собою вельми пишалася й на дівчину сильно образилася.)

І от тепер, ще з’їзд не почався, мої гордість і образа кажуть: «Вони й тут такі самі, «совки». Забираймося геть!» Розвертаюся до виходу і стикаюсь із високим, не за віком сивим чоловіком у сірому костюмі й вишиванці. Щось у моєму «перепрошую» йому не сподобалося. «Чекай-чекай, — притримує. – Що сталося?» Я крізь сльози: «Нічого, до побачення». З дітьми та ображеними східняками треба різко міняти тему, співрозмовник і змінив: «А звідки ви? Аж із самого Луганська? Важко було вирватися? Рух уже створили?» Потім ще казав, як складно було в Києві й навіть у Львові, й що він зі Львова…

Тоді ми навіть не познайомилися, але нікуди я не забралася ні того дня, ні наступні багато-багато років.

Під час президентської виборчої кампанії Вячеслава Чорновола із ним поруч завжди був Бойчишин.

Планувалися зустрічі рухівського кандидата й на Луганщині. Я на той час очолювала крайовий Рух і була довіреною особою кандидата в області. І от за день до приїзду Чорновола, десь ближче до обіду, двері нашого штабу на 16 поверсі готелю різко прочиняються і влітає Бойчишин – рвучкий, у темнозеленому плащі, скельця окулярів блищать. Замість «доброго дня»: «Де N…?!!!» — виявляється, колега із супроводу, який виїхав наперед і мав перевірити «готовність на місцях», десь по дорозі загубився. Кажу: «Ще не було». Михайло так само рвучко розвернувся, на ходу кинув: «Я до міськвиконкому» — і зник. Колега згодом таки з’явився, спробував «дати розгін», що його не зустріли в холлі й не замовили кращого номера, але тут налетів Бойчишин, і випадкові свідки мали за краще ретируватися…

Потім були Референдум і вибори 1991-го, й драматичний ІІІ з’їзд Руху із компромісним співголів’ям (як же ми, безкомпромісні й непоступливі крайові – «чорноволівці», сердилися на свого лідера за той компроміс!). Михайло став заступником співголів НРУ.

1993 року пан Вячеслав Чорновіл запросив мене працювати до Києва, керівницею відділу політаналізу в Секретаріат. Я опинилася серед рухівських «метрів» — киян, певних себе, за самохарактеристикою одного з них — «маститих політиків». «Провінціалку», «вискочку», та ще й жінку поза роллю обслуги, вони не сприймали і відверто гнобили. Протиставити цьому я могла тільки несамовиту роботу і – як засіб самозахисту –гонор і зарозумілість.

Не гнобив мене Бойчишин. Він через свої великі окуляри дивним чином бачив усе – і стосунки всередині Секретаріату, й ситуацію в Русі, й довкола Руху. Я мешкала у гуртожитку, в Нестерівському провулку, Михайло з родиною – на Обсерваторний. Оскільки я теж працювала до пізньої ночі, часом ми діставалися трамваєм разом. Дорогою говорили – більше про родини, дітей, про Львів і Луганськ, згадували — кожне своє.

Коли народився онук, Михайло сказав із такою світлою, дитячою усмішкою: «Народився Президент України»…

Він був дуже доброю, теплою людиною, але намагався видаватися суворим. Нікому не дозволяв амікошонства й сам по полечу нікого не плескав. Якось сказав: «Кожен повинен знати своє місце». Я, не уявляючи, яким то має бути місце Бойчишина – кажу: «І ти?!» — «І я…»

Часом ми сварились- по роботі, звичайно, — але досить голосно. Вмить мирилися. Чорновіл сміявся, передражнюючи: «Щойно кричать, як уже Олена: «Михасю, Михасю…»

16 січня, десь опівдні, мене розшукали з деканату (я навчалася заочно на журфаку унівеситету ім. Т.Шевченка, саме була на заняттях) і покликали до телефона. Чоловік назвався слідчим, запропонував негайно приїхати до Секретаріату Руху. Виявилося, що Михайло Бойчишин пізнього вечора вийшов із Секретаріату й не повернувся нікуди…

Напередодні я забігала до Руху привітатися, Михайло сказав, що його висунули кандидатом у народні депутати у Львові, в Шевченківському окрузі, де був уперше обраний депутатом Вячеслав Чорновіл.

Перед парламентськими та президентськими виборами Рух був практично паралізований. Усі організаційні й фінансові рухівські питання були «зав’язані» на Бойчишина. Замість шукати зниклого,«правоохоронці» трусили й залякували підприємців, котрі бодай якимся боком мали стосунок до НРУ, по кілька годин допитували співробітників (мені здалося, геть не за темою). Рухівських кандидатів у депутати переслідували.

Вячеслав Максимович, побоюючись, що Рух знищать остаточно, відмовився балотуватись у президенти…

Одного з тих днів я пішла на Обсерваторну, до Михайлової дружини Любомири. Ми раніше бачилися час від часу, та щоб аж дуже близько спілкуватися – то ні. Я не знала, які слова скажу, як поведусь. Але з моменту, коли вона відчинила двері й ми обнялися, до самого її відходу в інший світ у червні 2010-го, ми не втрачали міцної приязні між собою. Я полюбила цю сильну, відважну жінку, яка в горі втрат – чоловіка, а невдовзі й синочка — у тяжкій хворобі шляхетно трималася, вміла гарно сміятися, давала («вибач, я не політик, я людина проста», — неповторна іронічнаа інтонація) влучні характеристики українським політикам і політиканам. Підтримувала через створений нею ж Центр «Любомира» жінок із обмеженими можливостями.

Я дуже люблю Михайлову і Любомирину донечку Ліду, якій тато і мама передали красу душі, сильну та добру вдачу й велику любов до України.

…Розповідаю це все не зовсім тому, та, зрештою, й зовсім не тому, що за два дні — Михайлові уродини.

Дуже помітно, що в багатьох людей нині образ патріота нівелюється, розтушовується, тьмяніє, втрачає риси, які хочеться наслідувати. Ну справді, товстопикий бізнюк у вишиванці, який «наварює» на війні, для якого й та вишиванка, і «Слава Україні!», й усе патріотичне загалом — лише «вєяніє», складник проекту, який можна завершити, щойно закінчаться можливості з нього користатися – як може він бути прикладом честі, патріотизму, служіння Вітчизні, народові?

Михайло Бойчишин належав до тих, хто, вдягаючи вишиванку, наче прикладає до серця Україну. Хто проказує саме слово «Україна» інакше, ніж усі інші людські слова. Для кого поняття «патріот», «українець», «свобода», «держава» мають незамулене, первісне, чисте значення.

Такі люди є. Їх не зустріти в коридорах Верховної Ради чи Кабміну з Адміністрацією. Багато з них за свої ідеали гине в Донбасі. Але багато хто повернеться додому, не втративши своїх ідеалів. Багато з них усім, чим можуть, тримають на собі країну: віддають на допомогу війську мізерні пенсії, допомагають сиротам і недужим, просто носять добрий, привітний вираз обличчя і спілкуються українською.

Влада намагається здолати їхній дух злиднями, безправністю, зневагою. Й тоді, щоб трохи піднести цей незнищенний дух свободи і любові до України, я розповідаю про Чорновола. Про Михайла і Любомиру Бойчишин. І ще про інших, кого знала й любила. Знаю і люблю.

olena_bondarenkoОлена Бондаренко, заступниця Голови НРУ 1994–2001 рр.

27 лютого

Інші дати
День пам’яті Івана Богуна
(бл. 1618, с.Брацлав Вінницька область – 27.02.1664) - український військовий і державний діяч, козацький полководець.
«Богун був тим героєм, якого неспокійний дух живе і досі і пекучим вогнем вривається в душу молоді. Він був найяскравішим представником типу тогочасних українців, що зі сміхом зустрічали небезпеку, не розв'язували вузли, а розрубували їх, не жебрали, а здобували, що вважали потрібним здобути…» (Олена Теліга)
Розгорнути
Народився Володимир Філатов
(1875, с.Михайлівка, Росія – 1956) - видатний медик, засновник офтальмологічної школи в Україні, запропонував власні методи лікування в офтальмології, винайшов багато оригінальних офтальмологічних інструментів.
Розгорнути
Народився Петро Нестеров
(1887, м. Нижній Новгород, Росія - 1914) - російський льотчик, член Київського товариства повітроплавання, автор так званої "петлі Нестерова". Похований у Києві на Аскольдовій могилі.
Розгорнути