chrome firefox opera safari iexplorer

Сьогодні 125-річчя великого садівника Володимира Симиренка

29 грудня 2016 о 09:05
khersonci.com.ua

«Вкрию садом увесь світ…»
Володимир Симиренко

У мого діда, українського селянина, сад був найлюбішим місцем. Кожної пори року він там знаходив собі роботу: підрізує гілляччя, гусінь збирає, обкурює запашним димком, утеплює стовбури на зиму, сніг підгортає ближче до коріння…

Особливо любив дід яблуні. Їх було багацько різних – і білий налив, і «раєчка», і сніжний кальвіль (дід казав «кальвін»), і ще чимало, яких і не назву. Особливе ж місце серед них посідала розкішна, крислата, просто-таки велетенська — «Симиренка», якщо правильно – ранет Симиренка. Вона, здавалося, обіймала півнеба, а її розлоге гілля ваговито погойдувалося над столом, де влітку родина обідала, гостила приїжджих і просто збиралася погомоніти. Її великі, з кулак, яблука були кислуваті, пругкі й дивовижно, неповторно ароматні.

Малою я думала, що Симиренка – це ім’я яблуні, таке гарне і милозвучне. Згодом із захопленням дізналася, що це прізвище унікального, талановитого, великого і славетного роду Симиренків: козаків і чумаків, цукроварів-меценатів, піонерів-судноплавців, конструкторів і власників заводів, науковців і садівників-практиків. Роду, який радянська влада намагалася знищити, а пам’ять про нього – викорчувати, як сади, що ними вони огортали рідну землю.

Перша з відомих постатей, засновник роду – козак Степан Андрійович Симиренко, який двадцять років поспіль був на Січі, потім одружився з Анастасією Яхненківною і народив аж 22 дітей, щоправда, дожили до дорослого віку з них лише восьмеро. У 1790 р. купив землю в селі Млієві, заснував Платонів хутір, посадив сад. За відмову присягнути цариці Катерині ІІ втратив козацькі вольності й нажитий звитягою та працею хутір. Селяни стали кріпаками графа М.Воронцова, козак Степан Симиренко пішов чумакувати та й помер у дорозі.

Степанів син Федір разом із тестем орендував млин, потім побудував власні млини на Вільшанці, неподалік Платонового хутора, викупився й двох своїх синів та зятів Яхненків викупив із кріпацтва. У 1843 р. всі разом створили, як би зараз сказали, фірму — «Брати Яхненки і Симиренко», побудували першу в Україні парову цукроварню у с. Ташлик, а в 1849р. поблизу Млієва – цукровий і машинобудівний та суднобудівний заводи, — до речі, перші в Російській імперії. 1853 р. вони заснували сучасне судноплавство на Дніпрі, а перші пароплави назвали «Ярослав» та «Українець» — і це коли навіть слово «Україна» було заборонене.

Слід окремо згадати, що в 1843 р. з Федором Симиренком познайомився і затоваришував Тарас Шевченко. Відвідавши Мліїв, наш великий поет, переказують, був у захваті від заводів, садиб, безкоштовних школи, училища, бібліотеки, театру та лікарень. Прикметно, що в тодішній Росії лише три міста освітлювалися газовимим ліхтарями: Москва, Петербург і… Мліїв.

Федір Степанович Симиренко був почесним громадянином Києва і, згідно із царським указом – почесним громадянином Російської імперії, помер у оточенні численної родини у 87 років.

Сини Федора — Платон та Василь – були знаними й заможними промисловцями, фінансували українську культуру, допомагали українським митцям. Платон, крім того, захоплювався садівництвом.

Син Платона Левко та онук Володимир, власне, і стали видатними помологами (тобто науковцями, які займалися вивченням сортів плодових та ягідних рослин, селекцією – відбором кращих для розведення та використання у плодівництві). Саме вони заснували помологію як науку і практичне садівництво в Україні, в усій Російській імперії, згодом Володимир – у СРСР.

Левко Симиренко (1855—1920) з дітьми, 1910-ті рр. Зліва направо: Платон (1888—1952), Володимир (1891—1938), Тетяна (1887—1973). uk.wikipedia.org

От, власне, тут і розпочинається історія Володимира Симиренка, над чиїм ім’ям шанобливо шумлять сади земні й небесні.

Володимир Симиренко народився 29 грудня 1891 року в родині Левка та Альдони Симиренків у селі Мліїв Городищенської волості, Черкаського повіту, Київської губернії. Крім нього, в родині було двоє старших дітей – Платон і Тетяна.

Батьки Володимира познайомилися під час заслання в Сибіру, де опинилися за революційну діяльність.
Повернувшись 1887р. до рідного Платонового хутора, Левко Симиренко взяв у оренду землю, на якій і започаткував плодовий та ягідний розсадник. Уже 1912р. це була унікальна колекція із майже 3 тисяч сортів плодових і декоративних рослин.

Щоб дати дітям належну освіту, дружина Левка Платоновича переїхала до Києва, адже самому батькові родини мешкати в Києві після заслання було заборонено.

Володимир Симиренко навчався у приватній гімназії Г.Валькера, Київському політехнічному інституті, під час Першої світової війни служив у війську. Завершивши навчання на сільгоспфакультеті КПІ, працював у відділі садівництва Міністерства земельних справ Української Народної Республіки, очолював у 1920р. секцію садівництва та городництва Всеукраїнського сільськогосподарського наукового комітету.

Після захоплення України червоними велике розсадницьке господарство Левка Симиренка було розграбоване, а недограбоване передано до Черкаського укрземвідділу. Перед Різдвом 1920 р. засновника і дбайливого господаря — Левка Платоновича Симиренка — було по-звірячому вбито у власній оселі. Кажуть, що це зробив місцевий мешканець, агент ВЧК, засланий до партизанського загону, який боровся проти московських окупантів.

Володимир Симиренко доклав величезних зусиль, аби зберегти справу батькового життя. За його наполяганням 25 листопада 1920 р. колегія Наркомзему УРСР розпорядилася створити на базі розсадника Мліївську садово-городню дослідну станцію, директором якої призначено Володимира Левковича. У 1923 р. тут був створений Центральний державний плодорозсадник України. Зростали площі, будувалися господарські приміщення, науковий корпус, школа, технікум. Невдовзі за рівнем науково-дослідної роботи та обладнанням станція стала однією з провідних у світі.

Володимир Симиренко успішно поєднував наукову роботу з адміністративною, водночас як професор викладав садівництво у вишах Києва, Полтави, Умані, в Одеській школі садвіництва. У 1930 р. В. Л. Симиренко організував і очолив Всесоюзний НДІ плодово-ягідного господарства, який розташувався на околиці Києва. Інститутові підпорядковувалися Астраханська, Буйнакська, Гірсько-Кавказька, Закавказька, Кримська, Мелітопольська, Мліївська, Тираспольська, Туркестанська науково-дослідні станції. Тим часом у м. Козлов (нині Мічурінськ) Тамбовської області створювалася Центральна дослідна станція плодово-ягідних культур, яку влітку 1931 року реорганізували у Центральний НДІ північного плодово-ягідного господарства для обслуговування північної зони садівництва СРСР.

Симиренко наголошував, що садівництво слід розвивати насамперед на основі місцевих сортів, затим – на акліматизації привізних, а вже потім — на розведенні нових сортів. Він категорично не погоджувався з офіційною на той час позицією радянської науки, яку уособлював І.Мічурін.

У грудні 1931р., під час Всесоюзної профільної наради в Києві, Володимир Симиренко вельми критично відгукнувся про «мічурінців», які розгорнули боротьбу проти генетичного напрямку в науці, більше того, свої критичні зауваження висловив у листі до академіка М.Вавілова.

Однак, безперечно, справа була далеко не лише в розбіжності поглядів Симиренка і Мічуріна на радянську помологію. Це був час сталінського кривавого наступу на Україну та її волелюбний народ. 1933-й рік — одна з найтрагічніших сторінок історії України. Заборонено «українізацію», більшовики фізично винищують українців Голодомором, тривають тотальні репресії проти носіїв українського національного відродження, до яких, безумовно, належав і Володимир Симиренко. Йому інкримінують участь у антирадянській «шкідницькій» організації й засуджують до страти. За цією справою 1933 року були засуджені до страти та великих термінів ув’язнення десятки тисяч українців – науковці, агрономи, ветеринари, інженери, прості колгоспники. Завдаючи нищівного удару по сільськогосподарській науці, Сталін з поплічниками цілеспрямовано знищували Україну — європейську житницю.

Володимир Симиренко проводить майже рік у камері смертників Лук’янівської в’язниці. Згодом страту замінили на 10 років позбавлення волі в таборі суворого режиму.

Тим часом Всесоюзний НДІ плодово-ягідного господарства ліквідується. Центром радянського садівництва визначають м. Козлов, куди перевозять унікальне обладнання, лабораторії, науковців. Козловський НДІ реорганізується у НДІ плодівництва ім. І. Мічуріна, йому підпорядковують установи та дослідні станції.
Звільнившись наприкінці грудня 1936р., В.Л.Симиренко рушає до Москви, сподіваючись на захист і підтримку М.Вавілова. На Курському вокзалі Симиренка затримують і кидають до в’язниці на Луб’янці.

Після тривалого «слідства» вченого зі світовим ім’ям відправляють до Держплодорозсадника в Курську область. Професор працює в садівничому радгоспі м. Обоянська рядовим агрономом, перебуває під постійним наглядом НКВС.

Навесні 1938 р. Володимира Симиренка знову заарештовано. Його обвинувачено у «контрреволюційній діяльності» й засуджено до розстрілу. Вирок було виконано в ніч із 17 на 18 серпня 1938 р. Вважається, що В.Л.Симиренка було таємно поховано в урочищі Солянка на території м. Курська, однак достеменно місце поховання невідоме.

Дружині Симиренка, Марії Демидівні, та його дітям пощастило втекти з «тюрми народів». Донька Тетяна працювала в урядових структурах США, багато сил віддавала українській справі, опікувалася українською школою. Син Олекса – відомий соціолог, професор кількох університетів.

Володимира Левковича Симиренка реабілітовано посмертно у грудні 1957 р., під час хрущовської «відлиги». Поволі почалося бодай часткове повернення доброго імені славетної родини. Але навіть сторічний ювілей Володимира Симиренка – уже в незалежній Україні – не відзначався. Лише 2002р. Верховна Рада вперше ухвалила Постанову про вшанування пам'яті Левка Платоновича та Володимира Левковича Симиренків, однак відзначення було «спущено на гальмах».

Володимир Симиренко є автором понад 200 друкованих аркушів наукових праць: монографій, підручників, посібників для фахівців середньої та нижчої ланок. Найвизначніші: «Плодовий розсадник» (1929 р.), «Плодові асортименти України» (1930 р.), “Часткове сортознавство плодових рослин” (здано до друку в 1932 р., вилучено з видавничих планів після арешту автора).

Слід сказати, що родині Симиренків вдалося зберегти рукопис унікального “Часткового сортознавства плодових рослин”, яке було все ж видрукувано 1995 р. в Україні. А ще ж численні статті в часописах, переклад “Підручника садівництва” Греля, понад 50 випусків наукових праць Всеукраїнської Помологічної станції та Всесоюзного науково — дослідного інституту південного садівництва та ягідного господарства. Нарешті, перші україномовні часописи: «Вісник садівництва, виноградарства та городництва»(1925-39р.р.) , з 1930 року – «Садівництво та городництво». Обидва видання були закриті під час заборони на «українізацію».

Уперше у світовій практиці Державна помологічна комісія, заснована Симиренком, завершила проект “Помологічна книга України”, провела сортовипробування плодових культур на 29 районних сортових дільницях і розробила рекомендації щодо районних асортиментів цих культур.

За дуже короткий час Володимир Симиренко зробив просто-таки грандіозний внесок у розвиток українського і світового садівництва – наукового й практичного. Правдивим пам’ятником його подвижництву мало би стати відродження українських помології як науки та практичного садівництва.

Однак сади України занепадають, а українці, купуючи дорогезні «імпортні» яблука, сливи, груші, хіба гірко хитають головою.

«Вкрию садом увесь світ…» — написав якось Володимир Симиренко.

Нехай шумлять для цієї великої людини сади небесні. Нехай приходять люди, вдатні й натхненні, з бажанням відродити в Україні справу Симиренка і славу цього козацького роду.

Олена Бондаренко, літераторка, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

20 жовтня

Інші дати
Народився Яків Степовий
(1883, м. Харків - 1921) – український композитор, публіцист, викладач Київської консерваторії, автор одного з найвизначніших фортепіанних творів «Прелюд пам'яті Т.Шевченка».
Зацвіла в долині Червона калина, Ніби засміялась Дівчина-дитина. Любо, любо стало, Пташечка зраділа І защебетала. (слова Тараса Шевченка, музика Якова Степового)
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі