chrome firefox opera safari iexplorer

Володимир Сосюра: «Яке щастя, що я українець! »…

06 січня 2017 о 10:16
UaModna

На гамірному, спекотному пероні людно і голосно.  Щоразу, коли рушає черговий потяг, ґвалтом вибухає  «Прощання слов’янки” – так, наче кожен потяг рушає на фронт, кудись так у 1914-й рік…

Раптом крізь гамір, і гул, і важке гудіння рейок, що вгинаються під вагою велетенського поїзда, пробивається жіночий голос. Низький, злегка хрипкуватий, він чутний, здається, скрізь, хоча лунає зовсім тихо:

  Коли потяг у даль загуркоче,

 Пригадаються знову мені

 Дзвін гітари у місячні ночі,

 Поцілунки й жоржини сумні…

Я йду на цей голос, наче прив’язана, й  бачу на лавці, там, де ларьок із пивом, дівчину чи молоду жінку, і хлопця, здається, добряче за неї молодшого. Дівчина перебирає струни гітари, її чорні довгі кучері раз-по-раз падають на обличчя, і вона стріпує головою, від чого волосся злітає, мов чудернацький птах. Вона співає собі, не шукаючи слухацтва і не звертаючи уваги на хлопця, котрий недбало привалився до її плеча і дрімає чи мріє із заплющеними очима.

Вона співає у ритмі вальса, на три чверті, й гітара чітко і слухняно відгукується: «Пам-па-па, Пам-па-па, Пам-па-па»…

Твої губи — розтулена рана...
Ми хотіли й не знали — чого...
Од кохання безвольна і п'яна,
ти тулилась до серця мого...

Луганськ, залізничний вокзал, рік 1976-й…

Років так за п’ять потому: гомоніли про щось в обласній Спілці письменників Микита Антонович Чернявський – наш із Низовим   літературний  батько, сам Іван Низовий і я. І раптом у дверях постав чоловік. Високий, смаглявий, кароокий, він приязно усміхнувся і проказав: «Здрастуйте, я  Сосюра». То був син великого поета, Володимир Володимирович, але моє потрясіння було безмірним.

Невдовзі перед тим Микита Антонович дав мені почитати журнал «Дніпро» від 1972р., де був опублікований роман Сосюри «Третя Рота» — як потім виявилося, лише 26 із 60 розділів, і то піддані драконівській цензурі, але мені було достатньо, щоб  уперто шукати цілий текст, який знайшла-таки, задовго до того, як у 1988р. роман був опублікований повністю.

А вже через багато років, коли я мешкала в Києві й працювала в Русі, мені випало щастя чути, як мій великий Учитель — Вячеслав Чорновіл — дзвінким од хвилювання голосом читав напам’ять (наводжу лише частину тексту, — О.Б.):

Навколо радощів так мало…
Який у чорта “днів бадьор”,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зор.
І гнів, і муку неозору
Співаю я в ці дні журби,
Коли лакеї йдуть угору
Й мовчать раби… 


 Хіба не жах: своєї зброї
Не маєш ти в ці скорбні дні…
У тебе так: два-три герої,
А решта — велетні дурні… 


Твої шляхи — відчай і камінь,
Така прекрасна й, мов на гріх,
Ти плодиш землю байстрюками —
Багном і гноєм — для других…


Веди ж, безумна, до загину
Мене на розстріли і жуть…
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
І сам не знаю, що кажу…
Я йшов кривавими житами
І знов піду, де гул і мла,
Лиш одного я хочу, ма
мо,
Щоб ти щасливою була.

Це був пролог до поеми Володимира Сосюри «Мазепа».

Мені досі видається, що був такий час, коли в Попасній, Лисичанську, Верхньому (це й є Третя Рота)  на Переїзній майже не було людей, які б не знали бодай рядка з Сосюриних віршів. Моя близька подруга Наталка мешкала в Лисичанську, і не раз  мені   доводилося чути вечорами, як десь співають на слова Сосюри – «Так ніхто не кохав…», “Васильки у полі…» і, звичайно – «Коли потяг у даль загуркоче…»

«Народився я на станції Дебальцево о десятій годині ранку шостого січня 1898 року. Народився на тиждень раніше. Це було так. Мати на останнім місяці вагітності виходила а вагона, і її ударив в живіт гострим кутом скрині якийсь пасажир. Він це зробив ненавмисне. Але мені від того було не легше. Мабуть, він ударив мене в ліву половину голови, і від того я народився передчасно. Мати, коли побачила мою чорну голівку, крикнула: «Чорт!» — і знепритомніла. Мати моя була дуже легковажна і романтична. На останнім місяці вагітності вона бігала, переплигувала через тини і, взагалі, майже не було помітно, що вона скоро стане матір'ю», — так починається Сосюрина «Третя Рота».

В селищі Третя Рота (нині Верхнє, у межах Лисичаснька)  пройшли дитинство та юність Володимира Сосюри. У його родоводі вибагливо переплелося французьке, українське, угорське, сербське, єврейське, російське ще й карачаївське коріння. Предок – Густав Соссюр , солдат наполеонівської армії, прийшов до Росії 1812 року та так і залишився. Так,принаймні,  стверджував сам Сосюра. Доскіпливі ж дослідники говорять геть протилежне: мовляв, ці розповіді  про етнічну розмаїтість поетового походження  — не більше, ніж романтичні фантазії, чи навіть  містифікація. Насправді, мовляв, Володимир Миколайович – питомий українець з усіх боків і нащадок кубанських козаків, де Сосюрів – ціла станиця, та лисичанських шахтарів.

Бідували Сосюри страшенно. «Ми жили в напіврозваленій мазанці з тарантулами, в покинутому саду поміщика біля таємничих пустельних та страхітливих сараїв. Ми були вже дуже бідні. Батько продав наділ землі, що мав, куркулеві Андрону за 250 карбованців, хоч наділ коштував 1100 карбованців — п'ять десятин. Андрон платив нам золотими п'ятірками дуже рідко, поки не виплатив борг» …

З відчаю Володьчина мама повела його, 11-річного, на Донецький содовий завод, аби взяли бодай на якусь роботу.  Так дитина опинилася в бондарні, де платили по п’ятаку щодня.  Хлопчик працював  і чорноробом, і телефоністом. У 1911-18р.р тут-таки, в Третій Роті, навчався у двокласному міністерському училищі, затим – у трикласному  сільськогосподарському училищі на станції Яма,  був учнем у маркшейдерському бюро на Донсоді.  По закінченні початкової школи вчився на слюсаря в ремісничому училищі, але не довчився – фах не припав до душі.

Під час Української революції Володимир Сосюра воював  у гайдамаках, у армії УНР – навіть був ройовим у сотні Зубка-Мокієвського, подейкують, що в  підрозділі особистої охорони Симона Петлюри. Наприкінці листопада юнацька сотня, в якій служив Сосюра, потрапила в білогвардійський полон. У полоні захворів на тиф, ледве вижив, на лікування юнаків вивезли до Одеси, де Володимир і залишився, коли місто захопили червоні. Довелося повоювати і в червоних.  По війні навчався у Комуністичному університеті в Харкові, на робітфаку в Харківському інституті народної освіти. Брав активну участь у роботі літературних організацій «Гарт», «Плуг», ВАПЛІТЕ.

Перші вірші, за свідченням самого поета, написані у тій-таки Третій Роті, 1914 року – російською мовою.  Так само російською була 1917р. надрукована в газеті  «Голос рабочего» добірка Сосюри з 28 віршів. Перша, як тривалий час вважалося,  поетична збірка – «Поезії» — вийшла друком 1921р. Однак сам Сосюра писав, що першу книжку поезій під назвою «Пісні крові…» було видано 1918р., правда, поки що жодного примірника цієї книжки не знайдено.

1922 року Володимир Сосюра опублікував поему «Червона зима» — і прокинувся славетним поетом.  Ця невелика поема досі вважається найвизначнішим лірико-епічним твором про Громадянську війну. Одним  із віршів, найвідоміших і найулюбленіших у моєму рідному Луганському краю, є якраз заспів до цієї поеми:

Лисиче над Дінцем, де висне дим заводу,

Музика у садку та потяг в сім годин, 

Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту,

Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…

Напевне, він того часу щиро вірив у більшовицьку ідею. Та водночас – глибоко і болюче любив Україну. Не дарма ж бо в поемі «Два Володьки» (1930р.)  згодом напише:

        Рвали душу мою
два Володьки в бою.
і обидва, як я, кароокі,
і в обох ще незнаний,
невиданий хист.
Рвали душу мою —
комунар
і
націоналіст…

1931р. Сосюра підготував і видав поетичну збірку «Серце», і вона одразу  була заборонена. Чимало віршів 1930-31р.р. – також. Поет потрапив під приціл чекістів. Зрештою, «органи» ніколи не випускали його зі свого поля зору  - через  петлюрівське минуле. Але для мисливців за ворогами народу було, крім того, цілком очевидним, що як би не намагався поет поєднати у своїх душі й біографії комуністичне й національне – раз-по-раз уперто перемагав  Володька-націоналіст.

Голодомор 1932-33р.р., перед тим – початок червоного терору проти української інтелігенції, самогубства друзів – М.Хвильового, М.Скрипника суттєво похитнули віру  «Володьки-комунара»  в  комуністичну ідею та її носіїв, що вони, носії, та їхні посіпаки розцінили винятково як прояв безумства.

1934 року великого українського лірика «запакували» на Сабурову дачу, тобто, до психушки. Без жодного діагнозу, шляхом обману.  Через тиждень Сосюра втік – подолав паркан, якимись закапелками   доблукав додому, зачинився у квартирі, дістав пістолет і чітко сформулював вимогу: давайте медичну комісію. Комісія прибула, обстежила, психічних розладів не виявила, натомість виявила  тяжкий нервовий зрив, і поет опинився у Підмосков’ї, в пансіонаті для людей з нервовими виснаженнями.

Як свого часу з психлікарні, Сосюра втік зі «щасливого радянського сьогодення»  в інтимну лірику. 1932—1940р.р. виходять друком ліричні збірки «Червоні троянди», «Нові поезії», «Люблю», «Журавлі прилетіли», якими він укотре доводить: в України є неперевершений співець Кохання.

Затим почалася війна. 1941 р. Володимир Сосюра опинився в евакуації, в Уфі. Затим працював  в Українському радіокомітеті в Москві, у редакції фронтової газети «За честь Батьківщини», видав збірки  «Під гул кривавий» (1942), «В годину гніву» (1942).

1944 року сталася чергова перемога «Володьки-націоналіста» —   був написаний і опублікований геніальний вірш «Любіть Україну».  Якийся час вірш лишався  поза увагою компетентних органів.  Ба навіть 1948 року Сосюра отримав найвищу на ті часи нагороду – став лауреатом Сталінської премії. Однак небавом «контора» розчовпала  суть: 1951р. «вистрілила» стаття в газеті «Правда», де Сосюру обвинувачено у «буржуазному націоналізмі» саме за вірш «Любіть Україну». Водночас, що свідчить про цькування організоване і санкціоноване –у журналі «Вітчизна»   з’являється  підла  стаття П.Моргаєнка і В.Речмедіна «Вірші, які не служать народу», на ту саму тему.

Великого українського поета Володимира Сосюру поставили на коліна: примусили публічно – у пресі – каятися в страшному злочині – любові до України. Не раз і не двічі. Однак примусили не для того, щоб «прийняти каяття» – але щоб глумитись і знущатись, а іншим щоб «не повадно було». Із партії виключили. Видавництва і видання не друкували. Натомість газети рясніли опусами писунів-донощиків про Сосюрине «петлюрівське» минуле, внаслідок якого, не інакше, він став писати винятково українською; про хоч і не друковані, але ж написані й десь у шухляді сховані ! – поеми «Мазепа» і «Махно»…

Його цькували оскаженіло і з садистським задоволенням. Він почав втрачати відчуття реальності, ходив і ходив колами пекла, страшно пив, намагався довести свою «радянськість»  на кожному кроці, навіть зупиняв перехожих просто серед вулиці. Сосюру добивали.  Він написав листа Сталіну – крик про порятунок. І щось «клацнуло»: Сталін дав відбій, резолюція  була: «Восстановить в партии, лечить».

А тим  часом дружину Марію засудили  на п’ять років таборів.

Як він жив і вижив?  Писав, і писав, і писав. 1949-го виходить друком збірка «Зелений світ». Згодом —  «Солов'їні далі» (1956), «Твори у трьох томах» (1957-58р.р.), «Так ніхто не кохав» (1960).

З давалося, душа втратила крила. Здавалося, ніжний, вразливий поет – лише оболонка, все інше – суцільний біль. І тоді на допомогу прийшов «Володька-націоналіст»: у 1958-60р.р. Володимир Сосюра завершує поему «Мазепа», що її почав писати ще в 1929р.(опублікована лише 1988р.) В 1960р. пише поему «Розстріляне безсмертя»  (також опублікована в 1988-му). Твори починають «ходити» в Самвидаві.

«Володька-націоналіст» вижив і зберіг свою бентежну любов до України. Велике серце великого поета Володимира Сосюри  не витримало.

1958р. – перший інфаркт.

8 січня 1965р. – другий, останній…

Коли мені тужно за моєю загарбаною ворогом Луганщиною (тужно буває часто, я про те, коли так тужно, що хоч кричи), я беру до рук «Третю Роту». І мій рідний поет Володимир Сосюра тихо промовляє:

«А вночі, коли вийдеш на гору, далеко внизу ти побачиш, мов яркий діамант, повний гулу й електрики завод і смутні каганці села. Це наше село Третя Рота. Як я люблю тебе, моє бідне замурзане село з вузенькими вікнами й долівками з глини, рушниками й вродливими дівчатами!.. Твої пісні, й гармоні, й парубків... Такі села є тільки в тебе, моя могутня Україно, мій цвіте чарівний і ніжний! Моє дихання й очі снять тобою... Твій синій вітер і золоті вечірні верби, твої місячні ночі у дзвоні солов'їв і поцілунків, з довгими тінями яворів... Яке щастя, що я — українець, що я син моєї прекрасної і трагічної нації!»…

Живий голос Володимира Сосюри

Тут ми надамо вам унікальну можливість почути поезії Володимира Сосюри у виконанні самого автора, відчути його настрій, силу і мету. Ці записи — із аудіовидання «Класика української літератури. Живі голоси», спільного проекту Фонду Миколи Томенка «Рідна країна» та Національної радіокомпанії України.

  1. Володимир Сосюра — «Пам'ятаю, вишні доспівали» (1923 р., запис 1957 р.)
  2. Володимир Сосюра — «Коли потяг у даль загуркоче» (1926 р., запис 1957 р.)

 

Олена Бондаренко, літераторка, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

 

 

 

 

24 березня

Інші дати
Народився Іван Козловський
(1900, с. Мар’янівка Київської області - 1993) – видатний український оперний і камерний співак.
Розгорнути
Народилася Клавдія Шульженко
(1906, м.Харків – 1984) - співачка, акторка театру та кіно.
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі