chrome firefox opera safari iexplorer

Американець з українським серцем: сьогодні Джеймсові Мейсу виповнилося би 65 років

18 лютого 2017 о 09:15
zn.ua

Кожного року останньої суботи листопада мільйони українських чоловіків і жінок запалюють свічки. Багато хто з них — так само, як і я – в цю мить згадують людину, яка започаткувала акцію «Запали свічку». Цю людину звали Джеймс Мейс. Не будучи етнічним українцем, він так полюбив Україну, що її пам’ять і біль стали його власними.

Джеймс Мейс присвятив життя дослідженню однієї з найстрашніших трагедій світу -  Голодомору 1932-33 років в Україні. Він визначив Голодомор як геноцид українського народу. Завдяки його подвижницькій праці світ дізнався правду – і взагалі дізнався -  про Голодомор.

Джеймс Мейс народився 18 лютого 1952 року в невеличкому містечку Маскогі, штат Оклахома, США. Він був по батьковій лінії прямим нащадком індіанців із гордого племені черокі. Народу, який вигнали з рідної землі, оскільки там було знайдене золото. «Дорога сліз», що нею пройшли черокі з південного сходу на захід, на нові місця, забрала більшість життів. Решта не змогла жити в резервації… Власне, пам’ять, що стукала в його серце, мабуть, і спричинила прагнення досліджувати геноцид проти інших народів.

1973 р. Д.Мейс отримавступінь бакалавра історії в Університеті штату Оклахома. Затим навчався в  Університеті Мічигану, де отримав ступінь магістра історії. Власне, тоді й познайомився з професором Романом Шпорлюком, який зумів зацікавити молодого історика Україною.

1981 р. Джеймс Мейс захистив докторську дисертацію на тему «Національний комунізм у Радянській Україні 1919–1933 рр.». (Праця була надрукована 1983 р. в «Гарвардській серії Україністики»). Мейс заявив про себе як серйозний фахівець із історії Центральної та Східної Європи.

Дружина Джеймса Мейса, письменниця Наталя Дзюбенко-Мейс в одному з інтерв’ю зазначила: «Загальновідомо, що за вивчення історії України Джеймс взявся під впливом Романа Шпорлюка — професора історії Центрально-Східної Європи. Працюючи над дисертацією про національний комунізм в Україні, він ознайомився із працями українських еміграційних дослідників Великого голоду 1932–1933 років в Україні, і більше ця тема його не відпускала».

1981 р. Д.Мейс був запрошений Омеляном Пріцаком, відомим істориком, засновником Інституту українських студій  Гарвардського університету, до співпраці в проекті створення книги Роберта Конквеста «Жнива скорботи» (TheHarvestofSorrow: SovietCollectivizationandtheTerror-Famine). На цей час припадають перші статті Д.Мейса про Голодомор. У передмові Р.Конквест підкреслив «важливе співробітництво з доктором Джеймсом Мейсом з Гарварда та його внесок у широке дослідження й докладне обговорення». Фактично, Мейс був співавтором книги.

У виступі на Міжнародній конференції з голокосту і геноциду 1982 р. в Тель-Авіві Джеймс Мейс першим назвав Голодомор геноцидом, що мав на меті «знищення української нації як політичного фактора й суспільного організму».

У 1984–1985 рр. Мейс організував дослідницьку програму «Усна історія українського голоду 1932–1933 рр.». Згодом, 1990 р., Конгрес США видав тритомну «Усну історію українського голоду 1932–1933 рр.», у якій на 1800 сторінках були зібрані свідчення 210 людей із різних областей України.

Саме ці свідчення були використані в роботі Комісії Конгресу США з вивчення Голоду в Україні (CommissionontheUkraineFamine), створеної 1985 року. Комісія мала на меті поширення у світі інформації про Голодомор, а також сприяння кращому розумінню американським суспільством суті радянського режиму через висвітлення його ролі в організації Голоду 1932-33 рр. До складу Комісії входили  конгресмени і сенатори, представники й представниці адміністрації Президента США, наукових кіл, громадськості. Директором Конгресової Комісії був Джеймс Мейс. Він, власне, готував усі документи. Інакше, ніж «Комісія Мейса», її й не називали.

Наталя Дзюбенко-Мейс: «Джеймс детально розписав причини і наслідки, політику і технологію голодомору, винуватців і командирів Великого Голоду. Він назвав це явище геноцидом, а українське суспільство пост-геноцидним, саме з цієї дефініції він виводив усі економічні і політичні патології українського суспільства. Живу народну пам’ять він вважав найдієвішим, найефективнішим засобом проти повторення подібних масштабних трагедій, превентивним ударом проти звірства, знелюднення…»

Комісія, серед іншого, дійшла висновків: «…Кількість жертв голоду в Україні становить мільйони…Голодомор 1932–1933 років був спричинений максимально можливими вилученнями продуктів харчування в сільського населення…Сталіну було відомо про загибель людей від голоду в Україні в кінці 1932 року… Павло Постишев (на той час – перший секретар ЦК КП(б)У – О.Б.) мав подвійний мандат від Москви: посилити вилучення (та відповідно голод) в Україні та придушити помірну національну самоідентифікацію українців, яка була дозволена їм у Радянському Союзі. Йосип Сталін та його оточення вчинили акт геноциду проти українського народу в 1932–1933 роках…Уряд США мав широку та вчасну інформацію про Голодомор,  але виявився нездатним зробити будь-які дії, які б покращили ситуацію…Натомість, адміністрація Президента США Франкліна Делано Рузвельта розширила дипломатичне визнання Радянського Союзу одразу після Голодомору в листопаді 1933 року…Під час Голодомору окремі представники американської преси співпрацювали з радянським урядом у приховуванні правди про існування Голодомору в Україні…»

Так про геноцид проти українців, організований радянською владою, дізнався цілий світ.

Однак проросійськи налаштовані радянологи, американські й не лише, активно «спростовували» історичну правду, шельмуючи «ревізіонізм» Конквеста-Мейса, применшуючи число жертв Голодомору, розпалюючи україноненависницькі настрої на ґрунті нібито антисемітизму та колаборантства українців.

Наукові центри почали відмовляти Мейсу в спрівпраці. Наталя Дзюбенко-Мейс: «Двері в американські вузи для нього були наглухо закритими. Це була професійна ціна, яку він заплатив за роботу очолюваної ним Комісії американського Конгресу і Президента США по вивченню Великого Голоду в Україні… Глухе мовчання отримав Джеймс на свою працю і з боку західних вчених та, зрештою, і від України… Його незалежна позиція призвела до того, що він практично був викинутий на узбіччя наукового процесу навіть тут, в Україні.»

1993 р. Джеймс Мейс приїздить в Україну, щоб залишитися тут назавжди.

Наталя Дзюбенко-Мейс: «Зустрілися ми з Джеймсом аж у липні 1993 року. Він приїхав на другий всеукраїнський Конгрес, приурочений до 60-річчя голодомору 1932-33 років. Орендував квартиру в центрі. На момент нашої зустрічі у його гаманці було 20 доларів, на які йому треба було якось жити. Я записувала інтерв’ю для “Голосу України” і десь прямо посеред нашої розмови мене пронизав раптовий гострий біль. Крізь його не надто тоді тямовиту українську, жести, позирки, я збагнула, що він у великій біді. Ми не змовляючись пішли до нього на квартиру, зібрали його пожитки: два чемодани, один костюм, латаний піджак, білизну і книги, папери, записи…»

Невдовзі Джеймс Мейс уже займається створенням Всеукраїнського центру дослідження Голодомору-геноциду - наукової організації, яка займалася би, з одного боку, дослідницькою роботою, з іншого – через мережу народних кореспондентів – збиранням та описом свідчень. 1994 р. Український народний науково-дослідний Інститут дослідження геноциду був зареєстрований. Однак… «На рівні «поговорити» практично всі були «за», коли ж щось стосувалося конкретних справ, поставала або незборима стіена байдужості, або активного, навіть жорстокого несприйняття»…

На той час Д.Мейс працював в Інституті міжнаціональних відносин та політології. Від нього вимагали ставити під своїми публікаціями прізвища різних начальників і начальничків. Навіть якось возили будувати шефові дачу. Мейсова огида до «нестатутних» стосунків викликала негативну реакцію звиклого до таких речей колективу. До серйозних проектів Інституту його не допускали. А згодом, незважаючи на те, що кількість його наукових публікацій перевищувала загальну кількість по Інституту, його «тихо пішли».

Правдивим порятунком стало запрошення до газети «День», де, окрім редагування, Мейс отримав власну щотижневу колонку. «Його колонки ставали політично-суспільним орієнтиром для багатьох   Лекції в Києво-Могилянській Академії, Міжнародному християнському інституті, редагування англійського варіанту “Політична думка”, дні і ночі у “Дні”. Його працездатність була безкінечною. А ще постійні звернення то з тієї то з іншої організації з проханням допомогти, перекласти, здебільшого це була його гуманітарна допомога, він не отримував ні шеляга за свої безкінечні виступи на різноманітних конференцях, за розробки проектів, документів, рецензій, передмов…Він не міг і не хотів себе поберегти...»

Хоч і дуже поволі, але  ситуація почала була змінюватися. «…до української громадськості починало доходити, що ось тут, тепер, сьогодні живе в Україні людина непересічна, неординарна, що за ним визначна  робота, і що для України висновки Комісії Мейса були тим самим, якщо не більшим, ніж визнання факту пакту Молотова-Рібентропа для країн Прибалтики…»

Однак тяжка хвороба прийшла і вже не хотіла відпускати. Мейс не корився. 12 лютого 2003 року, після чотирьох складних операцій, прийшов на парламентські слухання «Щодо вшанування пам'яті жертв Голодомору 1932—1933 років».

Схудлий і змучений, піднімається на трибуну Верховної Ради,  одна частина залу йому аплодує, інша несамовито верещить: «Янкі, гоу хоум!».  А він, тамуючи біль, закликає українських депутатів зробити те, що зробила Комісія Конгресу США – визнати Голодомор геноцидом проти українського народу…

...Трохи роздумів

Постанова «Про Рекомендації парламентських слухань щодо вшанування пам'яті жертв голодомору 1932—1933 років» передбачала «спорудити у центральній частині столиці України — місті Києві…Державний історико-меморіальний комплекс жертв голодомору,  політичних репресій  та  насильницьких депортацій» — із виділенням земельної ділянки, бюджетних коштів, створенням Дирекції,фінансуванням «конкурсних і проектних робіт». Також у рекомендаціях ішлося про звернення до громадян по жертвування на спорудження Меморіального комплексу, який із великими труднощами й був споруджений.

Окрім звіту Рахункової палати, де говорилося,  що «розпорядження Кабінету Міністрів України від 05.11.2008 № 1414-р «Про виділення коштів для завершення робіт із спорудження першої черги Меморіального комплексу пам'яті жертв голодоморів в Україні» прийнято з порушенням вимог ст. 24 Бюджетного кодексу України та пп. 2, 6 і 7 Порядку використання коштів резервного фонду державного бюджету, що свідчить про недотримання Кабінетом Міністрів України вимог чинного законодавства», на жодні звіти про використання коштів – бюджетних і пожертвуваних – натрапити не вдалося. Хоча ці звіти мали бути публічними, доступними для громадян. 

Згідно з тими ж Рекомендаціями, Верховна Рада та Кабмін мали забезепчити «видання матеріалів Комісії  Конгресу  Сполучених  Штатів  Америки   з   розслідування Голодомору 1932—1933 років». Наскільки мені відомо, не забезпечили. Матеріали таки були опубліковані, але з доброї волі й за допомогою приватних меценатів.

Хіба що  2003-й рік був проголошений Роком українського селянина – «зважаючи на гірку і трагічну долю селян України…».  Спеціальне засідання Верховної Ради, призначене, згідно з тими ж таки Рекоменлаціями слухань, на 7 травня й перенесене на 14 травня 2003 р., у своєму «Зверненні до українського народу» констатувало, що «…перші слова правди про голодомор 1932—1933 років відіграли помітну роль у національному відродженні, стали одним з важливих чинників здобуття незалежності України».

Жодним словом не було згадано нікого зі сміливців, які сказали – на всю країну і цілий світ – оті перші слова правди. Володимир Маняк… Лідія Коваленко… Олекса Мусієнко… Джеймс Мейс…

«Розглянувши питання про голодомор як акцію геноциду на спеціальному засіданні Верховної Ради України, ми певною мірою виконали свій громадянський, патріотичний обов'язок перед пам'яттю мільйонів людей, перед підростаючим поколінням», — у цій ганебній, пихато-самовдоволеній фразі того ж таки «Звернення…» — вся сутність влади,яка і тоді, й пізніше, й тепер під машкарою псевдопатріотизму приховує свою цинічно- неукраїнську сутність…

Президент Віктор Ющенко обіцяв присвоїти великому Українцеві Джеймсові Мейсу звання Героя України.

Орденом Ярослава Мудрого ІІ ступеня  – посмертно – Президент нагородив Мейса разом із – прижиттєво — генпрокурором Потебеньком і мером Черновецьким. Дивне бачення співмірності заслуг? Чи мимовільний вияв справжніх, а не підлакованих, «світоглядних цінностей»? А може, тому, що не лише тоді, а й  пізніше, і нині, цитуючи Наталю Дзюбенко-Мейс, «сама наближеність до цієї теми (Голодомору, — О.Б.) є смертельно небезпечною»?

Може, не лише тоді, а й пізніше, й тепер владці намагались — і намагаються! — якось так навшпиньки ходити довкола цієї теми, аби не розлютити російського «старшого брата»? Навіть тепер, коли всім остаточно зрозуміло, що він ніякий не брат, але лютий ворог?..)

Наталя Дзюбенко-Мейс згадує, що поїздка Джеймса на захід, у рамках відзначення 70-х роковин Голодомору,  була тріумфальною: «… безліч конференцій у Італії, Парижі, Нью-Йорку, Вашингтоні. Овації при озвученні імені Джеймса Мейса, виступи, інтерв’ю, зустрічі, поклони, обійми, сльози радості і вдячності…Він усміхнений, щасливий. Його ораторський хист розкривається на повну силу, адже не заважає мовний бар’єр, отож дискусії тривають безперервно…»

Джеймс Мейс іще  встиг побачити безліч свічок на Михайлівській площі та у вікнах українців останньої суботи листопада 2003-го.  Але вже без нього через рік стояли на Помаранчевому Майдані його студенти-могилянці, друзі, колеги з «Дня» і просто люди, які його любили.

3 травня 2004 року українські янголи понесли його світлу душу в захмарні далечі.  Та він назавжди лишився тут, серед нас, під нашим українським небом і в  наших вдячних споминах. Він говорив через нашу пам’ять, з усіх своїх сил пробуджуючи в нас  національну і людську гідність.

__________________________

На питання для «Рідної країни» погодилася відповісти пані Наталя Дзюбенко-Мейс. Пропоную читацтву ці відповіді.

     -Пані Наталю, Джеймс Мейс усвідломлював наслідки  Голодомору для всього подальшого розвитку української нації. Він розумів і ті загрози, які поставали і, як виявилося, вкотре постали перед Україною – і з боку  Росії, й внутрішні, що стають на заваді суспільній єдності. Яким він бачив – і передбачав — шлях ментального розвитку України, про які виклики та небезпеки нагадував?

— Джеймс Мейс не закликав до революції або кривавого протистояння. Він сподівався на еволюційний стрімкий розвиток України і українців. А проте він чітко розумів, що ми маємо справу з постійною загрозою з боку північного сусіда, прихованою загрозою – військовою, територіальною, інформаційною. І явною культурною, духовною, економічною експансією. Те, що самі українці сприймали як даність, у нього, людини іншої культури, іншого виховання, викликало шалений спротив. І він був переконаний у неминучості зіткнення двох сил: української демократичної, європейськи налаштованої і проімперської, орієнтованої «назад у майбутнє», орієнтованої на тухлість російського економічного простору.

Передбачав також і світоглядний розлом суспільства, не хотів його, сподівався, що через просвітянські програми, зусилля національно-демократичних сил можна уникнути його, але не міг не передбачити, до чого призведе програш у інформаційній війні з Росією.

«Треба відверто сказати, що нинішня Росія, – писав Джеймс Мейс у статті “У пошуках втраченого розуму”, – незалежно від орієнтації її політичних сил, сприймає існування України як смертельну образу. Політична культура та історична пам’ять Росії ніколи не сприйме Україну інакше як неподільну частину спадщини Росії. [...] Росія для України – це край Емського указу, політична культура Росії – і царської, і радянської – вимагала і вимагатиме постійної пильності щодо українського сепаратизму, мазепинства, петлюрівщини, бандерівщини, щодо окремої від Росії української ідентичності. Не треба бути пророком, щоб передбачити, що трапиться, якщо Росія отримає вільну руку для своїх дій в Україні і з Україною. Спалені книжки, заборонені пісні і, врешті-решт, розстріляні письменники та голодні селяни. Я не народився в Україні, мої предки ходили по інших краях, але ті, хто мене знає, знають, що я витратив забагато років і зусиль, займаючись Україною, щоб сьогодні залишатися осторонь тих загрозливих процесів, які я спостерігаю тут.

Я бачу Україну у небезпеці. Я бачу лише єдину реальну національну патріотичну силу, здатну протистояти цим процесам, – українську інтелігенцію, яка вже втратила свою масову аудиторію. Я бачу лише єдиний шлях відновлення політичного консенсусу 1 грудня 1991 року – посилення тиску національно-патріотичних сил України на владні структури з метою пришвидшення реальних цілеспрямованих економічних реформ, і друге – відновлення і розширення свого ідейного інформаційного простору через видавничі, пресові, радійні, телевізійні, мистецькі, освітянські, просвітницькі тощо структури. Цього разу не для розмахування пустих гасел чи проклять на адресу своїх ідейних супротивників, а для організації справжнього державницького процесу».

У статті «Україна: матеріалізація привидів» він пише, що кримська проблема в Україні має стійку тенденцію до ускладнення і загострення. Українські державники, програвши інформаційний простір російським шовіністам, не мають можливості вийти на прямий діалог з жителями півострова і таким чином отримати масову підтримку. Вкрай важливим у ситуації, що склалася, є не розширення тиску материкової України на Крим, не розмахування президентською булавою чи парламентські погрози, а постійне роз’яснення самим кримчанам економічних, екологічних і соціальних проблем півострова, які через відрив Криму від України можуть призвести до справжньої катастрофи і масової міграції з півострова.

Є тільки один цивілізований шлях розв’язання кримського питання – відвоювання інформаційного поля. Є тільки одна війна, яку можна і треба повести в Криму, – війна за «серця і уми».

Він глибоко усвідомлював, що головна етнонаціональна проблема України – це Росія, яка має претензії до самої України. Росія, яка виводить свою історію з України і яка ніколи добровільно не відмовиться від претензій ні на територію, ні на наші духовні скарби, такі як християнство, історія, література.

Попри це Джеймс Мейс вірив у неминучість змін. Він писав, що український народ довготерпеливий, але його дуже важко зупинити, коли він впадає у гнів. Він попереджав про це еліту, олігархів. Писав, що прорив неминучий, бо Україна вже вичерпала свій запас болю і нещасть, і вірив, що Україну чекають кращі часи.

Його називали адвокатом України, американцем з українським серцем, більшим українцем, ніж самі українці. В чомусь він таким і насправді був, бо сам визнавав, що наші мертві обрали його. І він був свідомий цієї місії.

-Чи має продовження його подвижницька праця? 

-Безперечно. Джеймс Мейс – це двигун, який привів у рух, задав напрямок пошуків великому загону українських дослідників, учених. І вже немає великого значення, чи згадують вони з чого, з кого все почалося. Сьогодні – це діяльна сила, яка протистоїть інформаційній війні, розв’язаній Москвою. Я не знаю, чи згадують, і чи згадають українські владоможці його ім’я у день ювілею. Але точно знаю, що добрим словом, молитвою згадають його учні, послідовники.

Я ж ніколи не оглядалася на всі укази по його вшануванню. Надто це непроста і почасти гірка історія.

Час Джеймса Мейса ще не настав, його твори ще не стали органічною частиною нашого українського культурного простору».

Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

 

* У публікації використані цитати з інтерв’ю письменниці Наталі Дзюбенко-Мейс та  її післямови «День холодного сонця» до книги «Ваші мертві вибрали мене» 2008., «Українська прес-група».  

23 листопада

Інші дати
Народився Микола Бунге
(1823, м.Київ – 1902) – вчений-економіст, державний діяч. Голова Кабінету Міністрів Російської імперії з 1887 до 1895 рр. За його керування бюджет вперше дістає статус документу обов'язкового до виконання всіма відомствами. У 1887 році добився скасування подушної податі з селян, за його ініціативою введено правила, що регламентували умови праці фабричних працівників. Підтримка М.Бунге розвитку індустрії України, іноземні інвестиції подвоїли видобуток вугілля в Донбасі та активно розвивали залізорудну промисловість Криворіжжя.
Розгорнути
Народився Микола Носов
(1908, м.Київ – 1976) – радянський письменник, автор знаменитої трилогії «Незнайко».
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі