chrome firefox opera safari iexplorer

Кохання Лесі Українки

25 лютого 2017 о 09:45
dinternal.com.ua

25 лютого 1871 року народилася велика українська поетеса.

Ім’я цієї жінки в переліку геніїв українського Поетичного Слова називають поруч із ім’ям Тараса Шевченка. Саме щодо неї, Лесі Українки,  нерідко застосовують такий собі оксюморон  - «мужня жінка».

Найчастіше цитоване:

Я на гору круту крем'яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співа
ть

                (Contraspemspero! 1890 р.)

Відомо, що в першодруку  цього вірша відсутні строфи, які є в листі поетеси до брата Михайла (травень 1895 р.). З рядками, що говорять, мені видається, і про відчай, і про втому:

Я співатиму пісню дзвінкую,
Розганятиму розпач тяжкий, –
Може, сам на ту гору крутую
Підійметься мій камінь важкий.

... 

Маленький відступ: а скажіть-но, будьте ласкаві, чи звертали ви увагу на те, як  за радянських часів створювалися й насаджувалися ментальні стереотипи щодо українських світочів? Якщо не «співець народного горя», «невтомний борець із…», «мужня жінка» і т. ін.  – то «пияк», «лікувався в психушці», «трактор в полі дир-дир-дир»… Або «фанатики», або «моральні каліки»! Й жодного чистого кохання!

Радянські родичі  пана Гебельса добряче доклались, аби в такий спосіб  змалку в українській людині виплекати комплекс меншовартості, відвернути від рідного, позбавити природнього інстинкту національного самозбереження перед ментальною й духовною окупацією, як би вона себе не називала – чи то «радянський спосіб життя», чи то «русскій мір».

Чи змінилося щось відтоді?  З одного боку — так, змінилося. З’явилися нові прекрасні твори про життя, кохання, творчість наших геніїв, хто самі натхенно творили й кохали. А водночас – вигулькнули й новітні гебельсові діти: одне цвенькає (даруйте, вже відцвенькало) про «вурдалака Шевченка», інше порпається на предмет сексуальної орієнтації чи саме собі видумує якусь байку-плітку…

...

Я не буду зараз нагадувати біографію Лесі Українки. І про тяжку недугу, яку справді все життя долала наша Леся (чого варті лише спогади очевидців, як вона в Криму часом просто на вулиці  лягала на землю, не маючи сил іти -такого нестерпного болю завдавала їй хвороба).

Леся стояла в герці з недугою (з 10-річного віку хворіла на туберкульоз кісток), маючи, на відміну від більшості людей, для герцю крицеву зброю – Слово — і Талант володіння нею. Сильна і відважна, вона трималася  сама — й так, що знайомі навіть не здогадувались, які муки терпить! — і знаходила того, хто потребує підтримки та розради.

Влітку 1897 році в Ялті, де перебувала на лікуванні, Леся Косач знайомится з на рік старшим за неї, 27-річним Сергієм Мержинським, хворим на сухоти. Зазнайомитися з талановитою поетесою, розумною співрозмовницею, знавчинею багатьох мов (говорила дев’ятьма) нарадив Мержинському його товариш – революціонер Павло Тучапський. Сам Сергій, скромний, делікатний, дуже привабливий, був засновником соціал-демократичних гуртків у Києві й Мінську, ба навіть одним із організаторів першого з’їзду РСДРП.

Тоді, у Ялті,  почалася їхня сердечна дружба, кохання без майбутнього… Зустрічалися в Києві, Гадячі, Мінську… Боялися сказати про свої почуття, аби своїми хворощами не обтяжити життя одне одному…

Влітку 1900 р. Мержинський приїхав із Ялти до Мінська, оселився у своїх тіток. Йому ставало дедалі гірше. Леся, яка нещодавно  сама перенесла складну операцію – їй було видалено частину тазостегнового суглоба, враженого туберкульозом – вирушила до коханого. Всупереч волі батьків, не зважаючи на людський поголос. Приїхала до Мінська, оселилася разом із коханим.

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,

Так міцно, щільно, і закрить од світа,

Я не боюсь тобі життя одняти,

Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя, він обіймає,

Боронить від негоди стіну голу,

Але й руїна стало так тримає

Товариша, аби не впав додолу…

Від початку  січня до 3 березня 1901 р., коли  серце Сергія Мержинського зупинилося, — Леся поруч із ним.  Доглядає  його, як мати і сестра. Записує його прощальні слова до іншої жінки – Віри Крижанівської-Тучапської, яку колись кохав. Сама долаючи тяжкий біль, переймається болем коханого, відгукується  душею на кожні його слово й зітхання:

Я бачила, як ти хиливсь додолу,

Пригнічений своїм важким хрестом,

Ти говорив: «Я втомлений… так, справді…

Я дуже втомлений… Боротися? Навіщо?

Я одинокий і… нема вже сили…»

Сергій помер на руках у Лесі, вона склепила йому повіки…

Уста говорять: «він навіки згинув!»

А серце каже: «ні, він не покинув!»

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б'ється враз зі мною:

«Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

Мине 6 років по смерті Сергія Мержинського, і Леся вийде заміж – за Климента Квітку, юриста і знавця та великого шанувальника українського фольклору, людину, з якою її поєднала глибока духовна спорідненість. Вони вінчаються всупереч волі Лесиної мами, котра вважала, що Квітка прагне оженитися за розрахунком. Але він любив дружину всім серцем, обожнював її  й  ніжно про неї піклувався. Щоб Леся мала змогу лікуватися у найкращих європейських медиків, продавав усе, що нажив. І впродовж спільного життя записував українські пісні, яких  Леся знала безліч із дитячих літ.

По смерті Лесі – 19 липня 1913 р. – Квітка за цими записами підготував і видав 1917 р. унікальний двотомник  «Мелодії з голосу Лесі Українки», справді безцінний дар нащадкам.

А ще нам залишився оцей лист Лесі Українки до Сергія Мержинського, написаний 7 листопада 1900 року. Ось уривок із нього:

«…О, дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…»

Знайдіть, будь ласка, цього листа. І знайдіть час, тихо усамітнившись, присісти при ньому, як при вечірньому сонці. Станьте безмовними й зачарованими свідками Великого  Кохання…

Олена Бондаренко, літераторка, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

29 травня

Інші дати
Народився Петро Карманський
(1878, м. Цєшанув, Польща - 1956) - український поет, педагог,перекладач, член групи письменників "Молода муза". Представник раннього українського модернізму. Автор збірок віршів "З теки самовбивці", "Блудні огні", "До сонця". Переклав "Божественну комедію" Данте, окремі твори Гюго та ін.
Засну, як легіт, в сірій скибі, Розвіюсь, мов рідка імла, Візьму з собою злидні й болі, Оставлю вам самі діла. (Петро Карманський)
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі