chrome firefox opera safari iexplorer

4 вересня – день пам'яті «отамана Карпат» Олекси Довбуша

04 вересня 2017 о 11:24
mikitin.pp.ua

Академік Михайло Грушевський досліджував життєпис легендарного Довбуша, який так уріс в легенду, що годі виокремити, коли історична минувшина перепливає у пісню, казку, баладу, а коли залишається правдивою історією. Дещо вдалося знайти, а багато чого так і лишилося таїною, огорнутою людською фантазією, ніби туманом у прадавніх Карпатах. От і наша оповідь про великого опришка теж така — десь правдива, десь – напівказка — напівмрія людська про волю і честь, кохання і звитягу.

Олекса Довбуш, ватажок карпатських повстанців-опришків, народився 1700 року в Печеніжині. Це доконаний факт.

Олексин батько Василь був у війську добошем, себто барабанщиком, звідси й надбав прізвисько. А ще знайдено архіви, які свідчать, що Василь Добош був таким бідним, що «сидів у 1739 році з жінкою й дорослими дітьми в Печеніжині комірником у тамтешнього ґазди Гаврила Твердюка і не мав зовсім нічого, лише трохи овець».

Щоправда, кажуть, ніби батько Олекси був вправним ковалем і майстром на будівництві церков.

Олекса до шести років ногами не ходив, думали, вже й не піде. Та якось сидів на призьбі, аж бачить – телятко у ворині, тобто у жердяній загороді, от-от задушиться . То дитя звелося на рівні, сяк-так подибало до теляти і врятувало його. Відтоді Олекса помалу став ходити. А щойно почав ходити, батько сказав пасти вівці – разом із братом Іваном. Тим самим, який згодом, уже в опришках, під час сварки в шинку, зацідить Олексі барткою-топірцем у ногу, від чого той шкутильгатиме до кінця днів…

Коли пастушили, Олекса ніби якось угледів чорта. Схопив рушницю (бо всі пастухи мали рушниці) та й встрелив нечистого. Тоді з небес ізринув янгол і сказав юнакові: «Довго ти не житимеш і помреш від ярої пшениці та свого волосу. Але люди тебе пам’ятатимуть, скільки стоятимуть оці гори».

Батько навчив Олексу всього, що сам умів: і ковальської справи, й мурування церков. Якось будували Довбуші церкву в Космачі, й нагледів там Олекса прегарну дівчину на ім’я Марічка. Уже й до весілля йде. Зібрались, як годиться, Марічка з нареченим до космацької церкви на сповідь, аж тут де й узялися пан Яблонський зі своїм сином. Від самої згадки про того панського синочка дівчатам робилося млосно і жахітно, бо він, якщо котрусь уподобає, наказував силоміць везти до свого маєтку, а куди по тих панських розвагах дівчата зникали, ніхто не відав. Так от, уподобав панич Яблонський Марічку і вже наказв був її схопити, та налетів Олекса і вбив панича просто-таки під церквою. А затим полинув у гори, й люди пішли за ним. І ставав загін, що його збирав Довбуш, дедалі більшим, і мстилися опришки панам за кривди та знущання з простого люду.

Слід сказати, не просто було потрапити до загону. Наприклад, треба було пройти, не схитнувшись, по зрубаній смеречині, що зависла між двома високими скелями. У кого бракувало вправності чи сміливства, того до себе не брали. Ще, кажуть, пропонувалося охочому опришкувати таке випробування: його руку клалося на пень, а хтось інший бив об той пень барткою – при самісінькій руці, часом навіть нігті зчовгував. Треба було тримати руку незрушно, бо якщо забрав – не бути тобі опришком.

І от стали Довбушеві опришки бити панів та відбирати в них добро, неправедно нажите, й віддавати відібране біднякам. Дуже любили бідняки свого захисника. А пани день і ніч думали, як би це його знищити.Тим часом Марічку батьки силоміць віддали заміж – за багатого ґазду Штефана Дзвінчука. Та Олекса з Марічкою-Дзвінкою й далі любилися, хоч і казали йому побратими, що з тої любові буде лихо велике.

А Штефан Дзвінчук був не лише багатий, а й страшенно жадібний до грошей, так, що ні совість, ні страх Божий його не зупиняли. І от пани сказали Штефанові Дзвінчуку, що Довбиш любиться з його жінкою й ходить до неї, коли чоловік на кілька днів іде працювати до лісу. А щоб ревнощі не вщухли, то пани їх підживили обіцянкою додати ще й шапку золота, якщо вб’є Довбуша. Тоді Дзвінчук крадькома набив кулю ярою пшеницею, до якої додав Довбушеву волосину, знайдену на жінчиній подушці, заніс ту кулю до церкви й замовив над нею дванадцять служб Божих, аби Господь напевне скарав перелюбника. А затим зарядив Дзвінчук тією кулею кріса — рушницю.

Якось Штефан Дзвінчук зібрався ніби до лісу, навіть бесаги (торби дорожні) напакував їстивним, що Марічка наготувала, а сам нищечком – на горище, та й сховався. От прийшов Довбуш, стукає у віконце, а Марічка його не впускає, бо серце чує лихо. І виламав Довбуш дубові двері, й зайшов до хати, а Штефан Дзвінчук із горища його вцілив кулею з ярою пшеницею та Довбушевим волосом…

Одні кажуть, буцім втекли Довбуш із Марічкою до лісу, там Олекса дав їй чимало золота, і вона дісталася до Польщі, де й померла, проживши сто літ. А інші розповідають, ніби на постріли зібглися опришки, схопили Марічку-Дзвінку й самого Дзвінчука, хотіли скарати на горло, та Довбуш не дозволив. Мовляв, Штефана Дзвінчука не руште, бо йому й так життя немилим буде, люди його прокленуть. А Марічку не руште, бо я її щиро кохаю. І сказав він опришкам, щоб віднесли його в Чорногору, та дістатися туди не було як – довкола вже стискалася облога, тож хлопці занесли ватажка до лісу, поклали й прикрили гілляччям. Через три дні вороги знайшли мертвого Довбуша, і привезли тіло до Коломиї, й розрубали його на дванадцять частин, і розвішали по всіх околицях на пострах усім, кому могло заманутися Довбушеву справу підхопити.
Втім – знов-таки люди кажуть – то було тіло геть іншого чоловіка, а Довбушевого так і не знайшли, бо злетіли янголи Божі й забрали його до небесних Карпат.

Інші ж подейкують, що він оклигав і рушив до Польщі, де жив сто літ разом зі своєю Марічкою…

А тепер трохи з того, що вдалося зібрати по крихті з писаних джерел. Уперше про Довбуша як ватажка опришків документально згадується 1738 р., хоча не виключено, що він діяв і до того часу, десь із кінця 1720-х.

Особливо гучними були напади опришків на шляхту в 1738-39 рр. довкруг Печеніжинського ключа, а затим і на теренах усього Яблунівського староства, дедалі більше поширюючись у Прикарпатті. Довбушеві загони ходили до Перемишля, Дрогобича, Турки, Солотвина, Рогатина, Надвірної, на Поділля і Закарпаття, на рівнинне Тернопілля, ба навіть дехто діставався Запоріжжя й приєднувався до козаків.

У 1741-42 рр. проти Довбуша були кинуті польські війська, ціла армія — 2,5 тисячі вояків на чолі з коронним гетьманом Юзефом Потоцьким. Проте акція закінчилася безславно. Не вдалося спіймати Довбуша і загонові полковника Пшелуського, який не один рік у марних пошуках блукав горами.

Взимку опришки відпочивали у тільки їм відомих схованках. Своєю столицею, на думку відомого дослідника опришківського руху В.Грабовецького, «довбушівці» обрали Ясіня – нині селище в Рахівському районі на Закарпатті. Тут ватаг Карпат перебував люті гірські зими, звідси вирушав у походи. В Ясінях звелів він поставити капличку, яка є дотепер.

Селяни вбачали у Довбуші свого оборонця і визволителя, ще за його життя складаючи про нього пісні та легенди. Коли Довбуша у 1745 р. було зрадницьки вбито у Космачі, загони повстанців очолили Іван Бойчук, Василь Баюрак, Павло Орфенюк. А людські любов і пам’ять піднесли Довбуша на такі висоти, з яких, напевне, видно стало йому не лише рідні Карпати, а й цілий дивовижний, гіркий і прекрасний наш світ.
Рух опришків тривав аж до ХХ століття. Останніми його ватажками були Микола Дратрук(Бордюк), страчений прилюдно в Коломиї 1878р., та Микола Шугай, убитий 1921р. на Закарпатті.

Про Довбуша написано романи й повісті, оповідання і поеми. Про нього знято фільми. Його портрети створювали українські (й не лише українські) художники.

Та чи не найкраще сказав про великого опришка Іван Франко: «Хто був недавно князем і владикою тих гір, орлом того воздуха, оленем тих борів, паном тих панів аж ген по Дністрові води? Довбуш! Перед ким дрожали смілі і сильні, корилися горді? Перед Довбушем! ...»

Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

19 листопада

Інші дати
День працівників гідрометеорологічної служби
Державна гідрометеорологічна служба, яка функціонує у складі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, відіграє ключову роль в отриманні даних про поточні та очікувані гідрометеорологічні умови, сучасний клімат, його можливі коливання та зміни в майбутньому, прогнозування та попередження стихійних гідрометеорологічних явищ.
Розгорнути
День скловиробника
Професійне свято працівників скляної промисловості не випадково збігається з днем народження видатного російського вченого М. В. Ломоносова. Михайло Ломоносов був творцем хімічного виробництва глазурі, скла, порцеляни. Розробив технологію і рецептуру кольорового скла, які він використовував для створення мозаїчних картин. Винайшов порцелянову масу.
Розгорнути
День пам’яті Петра Дорошенка
(1627, м. Чигирин, Черкаська область – 1698) – визначний український державний, політичний та військовий діяч, гетьман України (1665 – 1676). Провів ряд важливих реформ, створив постійне 20-тисячне військо, встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики - було об'єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України.
Розгорнути
Народлася Катря Гриневичева
(Катерина Василівна Гриневич; 1875, м.Винники, Львівська область - 1947) – українська письменниця, громадська діячка. Автор збірки новел «Непоборні», повістей «Шоломи в сонці» та «Шестикрилець». Померла 25 грудня 1947 р. в Німеччині, у Берхтесґадені, Баварія, похована там же.
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі