chrome firefox opera safari iexplorer

4 вересня – день пам'яті «отамана Карпат» Олекси Довбуша

04 вересня 2017 о 11:24
mikitin.pp.ua

Академік Михайло Грушевський досліджував життєпис легендарного Довбуша, який так уріс в легенду, що годі виокремити, коли історична минувшина перепливає у пісню, казку, баладу, а коли залишається правдивою історією. Дещо вдалося знайти, а багато чого так і лишилося таїною, огорнутою людською фантазією, ніби туманом у прадавніх Карпатах. От і наша оповідь про великого опришка теж така — десь правдива, десь – напівказка — напівмрія людська про волю і честь, кохання і звитягу.

Олекса Довбуш, ватажок карпатських повстанців-опришків, народився 1700 року в Печеніжині. Це доконаний факт.

Олексин батько Василь був у війську добошем, себто барабанщиком, звідси й надбав прізвисько. А ще знайдено архіви, які свідчать, що Василь Добош був таким бідним, що «сидів у 1739 році з жінкою й дорослими дітьми в Печеніжині комірником у тамтешнього ґазди Гаврила Твердюка і не мав зовсім нічого, лише трохи овець».

Щоправда, кажуть, ніби батько Олекси був вправним ковалем і майстром на будівництві церков.

Олекса до шести років ногами не ходив, думали, вже й не піде. Та якось сидів на призьбі, аж бачить – телятко у ворині, тобто у жердяній загороді, от-от задушиться . То дитя звелося на рівні, сяк-так подибало до теляти і врятувало його. Відтоді Олекса помалу став ходити. А щойно почав ходити, батько сказав пасти вівці – разом із братом Іваном. Тим самим, який згодом, уже в опришках, під час сварки в шинку, зацідить Олексі барткою-топірцем у ногу, від чого той шкутильгатиме до кінця днів…

Коли пастушили, Олекса ніби якось угледів чорта. Схопив рушницю (бо всі пастухи мали рушниці) та й встрелив нечистого. Тоді з небес ізринув янгол і сказав юнакові: «Довго ти не житимеш і помреш від ярої пшениці та свого волосу. Але люди тебе пам’ятатимуть, скільки стоятимуть оці гори».

Батько навчив Олексу всього, що сам умів: і ковальської справи, й мурування церков. Якось будували Довбуші церкву в Космачі, й нагледів там Олекса прегарну дівчину на ім’я Марічка. Уже й до весілля йде. Зібрались, як годиться, Марічка з нареченим до космацької церкви на сповідь, аж тут де й узялися пан Яблонський зі своїм сином. Від самої згадки про того панського синочка дівчатам робилося млосно і жахітно, бо він, якщо котрусь уподобає, наказував силоміць везти до свого маєтку, а куди по тих панських розвагах дівчата зникали, ніхто не відав. Так от, уподобав панич Яблонський Марічку і вже наказв був її схопити, та налетів Олекса і вбив панича просто-таки під церквою. А затим полинув у гори, й люди пішли за ним. І ставав загін, що його збирав Довбуш, дедалі більшим, і мстилися опришки панам за кривди та знущання з простого люду.

Слід сказати, не просто було потрапити до загону. Наприклад, треба було пройти, не схитнувшись, по зрубаній смеречині, що зависла між двома високими скелями. У кого бракувало вправності чи сміливства, того до себе не брали. Ще, кажуть, пропонувалося охочому опришкувати таке випробування: його руку клалося на пень, а хтось інший бив об той пень барткою – при самісінькій руці, часом навіть нігті зчовгував. Треба було тримати руку незрушно, бо якщо забрав – не бути тобі опришком.

І от стали Довбушеві опришки бити панів та відбирати в них добро, неправедно нажите, й віддавати відібране біднякам. Дуже любили бідняки свого захисника. А пани день і ніч думали, як би це його знищити.Тим часом Марічку батьки силоміць віддали заміж – за багатого ґазду Штефана Дзвінчука. Та Олекса з Марічкою-Дзвінкою й далі любилися, хоч і казали йому побратими, що з тої любові буде лихо велике.

А Штефан Дзвінчук був не лише багатий, а й страшенно жадібний до грошей, так, що ні совість, ні страх Божий його не зупиняли. І от пани сказали Штефанові Дзвінчуку, що Довбиш любиться з його жінкою й ходить до неї, коли чоловік на кілька днів іде працювати до лісу. А щоб ревнощі не вщухли, то пани їх підживили обіцянкою додати ще й шапку золота, якщо вб’є Довбуша. Тоді Дзвінчук крадькома набив кулю ярою пшеницею, до якої додав Довбушеву волосину, знайдену на жінчиній подушці, заніс ту кулю до церкви й замовив над нею дванадцять служб Божих, аби Господь напевне скарав перелюбника. А затим зарядив Дзвінчук тією кулею кріса — рушницю.

Якось Штефан Дзвінчук зібрався ніби до лісу, навіть бесаги (торби дорожні) напакував їстивним, що Марічка наготувала, а сам нищечком – на горище, та й сховався. От прийшов Довбуш, стукає у віконце, а Марічка його не впускає, бо серце чує лихо. І виламав Довбуш дубові двері, й зайшов до хати, а Штефан Дзвінчук із горища його вцілив кулею з ярою пшеницею та Довбушевим волосом…

Одні кажуть, буцім втекли Довбуш із Марічкою до лісу, там Олекса дав їй чимало золота, і вона дісталася до Польщі, де й померла, проживши сто літ. А інші розповідають, ніби на постріли зібглися опришки, схопили Марічку-Дзвінку й самого Дзвінчука, хотіли скарати на горло, та Довбуш не дозволив. Мовляв, Штефана Дзвінчука не руште, бо йому й так життя немилим буде, люди його прокленуть. А Марічку не руште, бо я її щиро кохаю. І сказав він опришкам, щоб віднесли його в Чорногору, та дістатися туди не було як – довкола вже стискалася облога, тож хлопці занесли ватажка до лісу, поклали й прикрили гілляччям. Через три дні вороги знайшли мертвого Довбуша, і привезли тіло до Коломиї, й розрубали його на дванадцять частин, і розвішали по всіх околицях на пострах усім, кому могло заманутися Довбушеву справу підхопити.
Втім – знов-таки люди кажуть – то було тіло геть іншого чоловіка, а Довбушевого так і не знайшли, бо злетіли янголи Божі й забрали його до небесних Карпат.

Інші ж подейкують, що він оклигав і рушив до Польщі, де жив сто літ разом зі своєю Марічкою…

А тепер трохи з того, що вдалося зібрати по крихті з писаних джерел. Уперше про Довбуша як ватажка опришків документально згадується 1738 р., хоча не виключено, що він діяв і до того часу, десь із кінця 1720-х.

Особливо гучними були напади опришків на шляхту в 1738-39 рр. довкруг Печеніжинського ключа, а затим і на теренах усього Яблунівського староства, дедалі більше поширюючись у Прикарпатті. Довбушеві загони ходили до Перемишля, Дрогобича, Турки, Солотвина, Рогатина, Надвірної, на Поділля і Закарпаття, на рівнинне Тернопілля, ба навіть дехто діставався Запоріжжя й приєднувався до козаків.

У 1741-42 рр. проти Довбуша були кинуті польські війська, ціла армія — 2,5 тисячі вояків на чолі з коронним гетьманом Юзефом Потоцьким. Проте акція закінчилася безславно. Не вдалося спіймати Довбуша і загонові полковника Пшелуського, який не один рік у марних пошуках блукав горами.

Взимку опришки відпочивали у тільки їм відомих схованках. Своєю столицею, на думку відомого дослідника опришківського руху В.Грабовецького, «довбушівці» обрали Ясіня – нині селище в Рахівському районі на Закарпатті. Тут ватаг Карпат перебував люті гірські зими, звідси вирушав у походи. В Ясінях звелів він поставити капличку, яка є дотепер.

Селяни вбачали у Довбуші свого оборонця і визволителя, ще за його життя складаючи про нього пісні та легенди. Коли Довбуша у 1745 р. було зрадницьки вбито у Космачі, загони повстанців очолили Іван Бойчук, Василь Баюрак, Павло Орфенюк. А людські любов і пам’ять піднесли Довбуша на такі висоти, з яких, напевне, видно стало йому не лише рідні Карпати, а й цілий дивовижний, гіркий і прекрасний наш світ.
Рух опришків тривав аж до ХХ століття. Останніми його ватажками були Микола Дратрук(Бордюк), страчений прилюдно в Коломиї 1878р., та Микола Шугай, убитий 1921р. на Закарпатті.

Про Довбуша написано романи й повісті, оповідання і поеми. Про нього знято фільми. Його портрети створювали українські (й не лише українські) художники.

Та чи не найкраще сказав про великого опришка Іван Франко: «Хто був недавно князем і владикою тих гір, орлом того воздуха, оленем тих борів, паном тих панів аж ген по Дністрові води? Довбуш! Перед ким дрожали смілі і сильні, корилися горді? Перед Довбушем! ...»

Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

22 вересня

Інші дати
Народився Олександр Потебня
(1835 – 1891), український мовознавець, філософ, фольклорист, етнограф, літературознавець, педагог, громадський діяч. Основоположник т. з. психологічного напряму в слов’янському мовознавстві. Автор праць із загального мовознавства, фонетики, наголосу, граматики, семантики, етимології, діалектології, теорії словесності, фольклору, етнографії, досліджень про походження мови, взаємозв’язок мови та мислення тощо.
«Ідея національності здатна сприяти людському поступові, якщо вона стверджує взаємоповагу права народів на самостійне існування та розвиток; коли ж через цю ідею стверджують зверхність однієї спільноти над іншою, то вона набуває реакційного смислу» (О.Потебня).
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі