chrome firefox opera safari iexplorer

Олександр Довженко: «Я народився і жив для добра і любові»

10 вересня 2017 о 10:00
na-skryzhalyah.blogspot.com

«…По тій дорозі хто пройшов,
Той знає, що ті версти варті…
Але — там першою Любов
На грізній на своїй на варті.
Вона в душі його стояла,
Коли кривавивсь світ при нім,
І, як могла, оберігала
Його в стражданні золотім…»
М.Вінграновський «Довженко»

Доля і творчість Олександра Довженка, режисера зі світовим ім’ям і мученика у своїй державі, є прикладом великого подвижництва, безперервних розмислів і сумнівів. Лише в одному, напевне, він сумнівів не мав: у своїй любові до України.

Олександр Петрович Довженко народився на хуторі В'юнище (нині входить до селища Сосниця Чернігівської обл.) у багатодітній селянській родині.

Метрична книга Соборно-Троїцької церкви у Сосниці свідчить, що день народження О.Довженка — 29 серпня (10 вересня)1894 р.

Батько, Петро Семенович, належав до козацького стану.

Землі у Довженків було немало, проте неродючої, та й 14 дітей треба було піднімати, тож батько наймався на різні роботи: був і підводчиком, і смолярем. Діти рано помирали; пізніше Довженкова уява змалює йому дитинство як суцільні «плач і похорон». Про маму згодом напише: «Народжена для пісень, вона проплакала усе життя, проводжаючи назавжди».

Сашко навчався у Сосницькій початковій та вищій початковій школах із задоволенням – був відмінником.

1911 р. вступив до Глухівського вчительського інституту – не так через потяг до вчителювання, як тому, що за станом мав право туди вступити, та й стипенідія 1200 рублів на рік була аж геть не зайвою. Тут почав читати українські книжки — потайки, бо говорити й читати українською було студентам заборонено, адже з них «…готували учителів -обрусителів краю».

1914р., по закінченні навчання, вчителював у Житомирській вищій початковій школі. Вчителів бракувало, тож довелося викладати і фізику, й історію з географією, й природознавство, і малювання, та навіть гімнастику.

На якийся час долучився до українського національного руху, зокрема – до Братства самостійників, підпільної студентської організації.

Крах самодержавства зустрів з вірою, що тепер «вже все цілком ясно, що земля у селян, фабрики у робітників, школи в учителів, лікарні у лікарів, Україна в українців, Росія в росіян».

На фронт Довженко не потрапив – мав «білий білет». Переїхав до Києва, учителював і навчався в комерційному інституті, на економічному факультеті. Вчився так-сяк: не його це було. Та коли за часів Гетьманської держави у Києві створено було Українську академію мистецтв, радо приєднався до слухачів.

У 1918-19 рр. воював у 3-му Сердюцькому полку армії УНР проти більшовиків. Належав до куреня Чорних гайдамаків, які брали штурмом київський «Арсенал». Потім довелося ховатися в запіллі – за різних окупантів: німців, росіян — і більшовиків, і білогвардійців, поляків.

У серпні 1919 р. втік до Житомира. Невдовзі місто захопили червоні, Довженка виловили чекісти й доправили до концтабору — як «ворога робітничо-селянського уряду». За три місяці його визволив Василь Еллан-Блакитний, письменник і майбутній член ЦК КП(б)У. Влаштувався викладати історію та географію в житомирській школі червоних старшин. На пораду Еллана-Блакитного вступив ло партії боротьбістів, яка досить швидко влилася до більшовицьких лав.

У 1920р. О.Довженко опинився в польському полоні, де його «розстріляли» холостими, пообіцявши наступного разу стратити по-справжньому. З полону втік.

Обіймав посади секретаря та заввіддлом мистецтв у Київському губвідділі народної освіти, комісара Театру ім. Т.Шевченка.

Коли над Довженком нависла чергова «чистка», друзі-боротьбісти – вкотре – врятували його, терміново допровадивши до Польщі, де керівником представництва УРСР був О.Шумський, палкий прихильник українізації та один із колишніх провідних «боротьбістів». Довженко у Польщі працював керівником місії з обміну полоненими, згодом був секретарем консульського відділу торгпредства УРСР у Німеччині.

Тут почав малювати. З дозволу ЦК КП(б)У та отримавши стипендію Наркомосвіти УРСР (знову друзі-боротьбісти!) протягом року навчався у приватній мистецькій школі професора В. Геккеля.

Влітку 1923 р. О.Довженка відкрикали до УРСР. Перед тим його виключили з КП(б)У – за втрату партквитка і приховування цього факту від всевидющого партійного ока. Сам Довженко пояснював, що, вибувши з партії боротьбістів, просто не встиг перереєструватися у більшовиків. Проте позапартійним залишився до кінця днів.

Отже, з літа 1923 р. Довженко – у Харкові, тодішній столиці радянської України, місті, де вирувало і кипіло українське культурне відродження. Ілюстрував газету «Вісті ВУЦВК», а також книги (найвідоміша робота – ілюстрації до книги П.Панча «Голубі ешелони»). Близько зійшовся з літераторами об’єднання «Гарт», яке надихали В.Еллан-Блакитний та М.Йогансен. Чимало з тодішніх Довженкових друзів–«гартівців» за якийся час полягли жертвами більшовицьких репресій. Наклав на себе руки М.Хвильовий, були розстріляні М.Йогансен, В.Поліщук, І.Кулик, В.Коряк, Г.Коцюба. Назавжди внутрішньо надломленими лишилися В.Сосюра і П.Тичина…

Після розпаду «Гарту» Довженко став одним із засновників Вільної академії пролетарськиої літератури (ВАПЛІТЕ), у теоретичному збірнику якої різко виступив проти спроби нав’язування українським митцям принципів соцреалізму: «Це перший випадок в історії культури, де стиль «постановляють на засіданні»».

Це був час, коли в його долю увійшло кіно. Чи скоріше –навпаки, він прийшов у кіно назавжди. Написав сценарій фільму для дітей «Вася-реформатор». Ю.Яновський, який працював у Всеукраїнському фотокіноуправлінні (ВУФКУ), сценарій відкинув. За клопотанням з Москви його таки запустили в роботу, режисер несподівано відійшов від зйомок, і 1926р. Довженко вирушив до Одеси – завершувати фільм. Недосвідчений режисер зрештою пішов з майданчика, але познайомився з оператором Данилом Демуцьким, із яким згодом створив не одну талановиту стрічку.

Сенсацією 1928 р.став Довженків фільм-легенда «Звенигора». Сценарій охоплює дві тисячі років української історії – від скіфів і варягів до петлюрівців і більшовиків. Фільм став першою сходинкою Довженка як засновника українського поетичного кіно – і початком його особистої трагедії як митця, котрий ціле життя носив тавро «українського буржуазного націоналіста». Спроба у фільмі виправдати комуністичну ідеологію як посталу буцімто з «давнього заповіту» виглядала незграбно. Стрічка була наскрізь українською. Редактор журналу «Кіно» Микола Бажан написав про неї: «Це — історична симфонія, що рівної їй немає в світовому кіно. Це зафільмована лірика, епос і філософія, виявлені в образах такої глибини й значимості, що багатьом не сила до кінця їх розкопати й зрозуміти». Два перегляди фільму в Парижі завершувалися тривалими оваціями. Навстоячки аплодували стрічці в Аргентині й Канаді, Великій Британії й Бельгії, США і Нідерландах, Мексиці й Греції.

В «країні Рад» фільм заборонили.

«Недорозстріляний» Довженко зняв «Арсенал». Колишній вояк армії УНР засудив ним Українську революцію. Фахівці сперечаються досі, чи Довженко свідомо й цілковито став на бік тих, хто знищував Україну, чи ним керував той жах, який вміло культивувала більшовицька влада в душах і мізках своїх підданців.

У липні-листопаді 1929р. сталося: Олександр Довженко зняв свою геніальну «Землю». На білім полотні екрану вперше постала велика нація хліборобів зі своїми світоглядними цінностями, символами, мораллю й гідністю.

Критики звинуватили режисера щонайменше в ігноруванні класової боротьби на селі, захистові куркульства і ностальгії за минулим. Газета «Известия» оприлюднила фейлетон Дєм’яна Бєдного (він же Єфім Прідворов, чию графоманію радянським поетам цілком серйозно пропонувалося взяти за єдиний взірець ) — «Философы». Згодом у «Автобіографії» Довженко напише: «Радість творчого успіху була жорстоко подавлена страховинним двопідвальним фейлетоном Дем'яна Бєдного…Я буквально посивів і постарів за кілька днів. Це була справжня психічна травма. Спочатку я хотів був умерти».

«Землю» рвали й різали по-живому, «виправляли» й «підчищали». Стрічка вижила. 8 квітня 1930 р. вийшла на екрани Києва. 17 квітня її зняли з показу і заборонили.
Тим часом фільм тріумфально крокував екранами Європи. Венеційські фахівці назвали Довженка «Гомером кіно». У 48 провідних європейських виданнях з'явилися статті про митця та його шедевр. Тим часом Довженко, мабуть, не дуже й знав про успіх «Землі» за кордоном: виснажений, зацькований, він всерйоз застановився щодо самогубства. Сценарій про «Наполеона полярних країн», великого мандрівника Р.Амундсена «Українфільм» відкинув. Така сама доля спіткала й інший — про У.Нобіле, будівника дирижаблів та дослідника Арктики. Компартії такі герої не були потрібні. На догоду ідологічним потребам Довженко написав сценарій про будівництво греблі Дніпрогесу — «Іван». Сценарій «не йшов», мабуть, аби скоріше спекатися, написав за 11 днів. Знімати теж не хотілося, доручив основну роботу Юлії Солнцевій — дружині й асистентці. Зйомки завершилися під 7 листопада 1932р. У фільмі було багато неприроднього захвату «індустріалізацією», машин і людей, які до тих машин стали ніби додатками. Фільм брехав. Адже насправді Дніпрогес будували тисячі селян, які, рятуючись від голоду, наймалися землекопами, працювали, мешкали і вмирали у нестерпних умовах.

Замість реабілітації, «УБН» Довженко зазнав іще більших нагінок. Деякі «доброзичливці» шепотіли у владні вуха, що режисер зумисне зняв знущальне кіно. За Довженком встановили стеження. Рідних Олександра вигнали з колгоспу: в доносі говорилося, що батько – націоналіст, «власник» і «церковник»).

Загнаний у кут, Довженко 1934 р. поїхав до Москви, просити «батька народів», аби той «захистив і допоміг творчо розвиватися».

Відомо, що на відчайдушному листі замордованого Сосюри «вождь» написав: «Восстановить в партии. Лечить». Про резолюцію Сталіна на листі напівживого Довженка ми не відаємо. Паралельно існує версія, за якою режисера відкликано з України навесні 1933-го, аби не побачив на власні очі й не описав Голодомор. Іще одна версія: Сталін бридився свого оточення, навіки зляканих, здатних на все прислужників, і волів бачити поруч людей із репутацією порядних – це ніби й його, кривавого тирана, «ошляхетнювало».

Втім, як би там не було, але Сталін почав «приручати» Довженка. Прихильно відгукнувся про його талант, високо оцінив «Арсенал», замовив «Аероград» — фільм про місто, що постає серед тундри на радість чукчам – та обдарував орденом Леніна. Навіть не раз викликав митця для нічних прогулянок і «розмов по душах» (уявляєте, яку жахливу напругу викликало постійне очікування таких «розмов»?!) Нарешті, диктатор забажав екранного «українського Чапаєва». Над сценарієм фільму «Щорс» Довженко працював довго і ретельно, впродовж мало не року, сидів у архівах, листувався з очевидцями. Зйомки тривали два роки й завершилися 1939-го. З’явився більшовицький фільм на українському ґрунті. Вже першого тижня його переглянули понад 30 мільйонів людей. Режисер очолив Київську кіностудію, став депутатом, увійшов до складу президії з присудження Сталінських премій і сам премію дістав.

Після приєднання — за пактом Молотова-Ріббентропа -Західної України з’явилася історична хроніка «Визволення». Її показали 11 вересня 1940 р. і швидко зняли з показу — надто різкими були у фільмі коментарі.

У Другу світову став фронтовим кореспондентом газети «Красная звезда». Працював над сценарієм фільму «Україна в огні», який партійні цензори запропонували переписати, в тому числі – зробивши героя, українця Кравчину, росіянином. Попри всі зусилля, Довженко не приручався. 30 січня 1944-го Сталін особисто повідомив режисерові, що його фільм заборонений – бо він антиленінський і пропагує українське замість колективного радянського. Всім органам цензури було доручено «не публікувати в цивільній і військовій пресі твори О.Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Це тоді Довженко записав у своєму щоденнику:«…невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм… в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче…?»

Довженка звідусіль звільнили й виключили. Перевели до Центральної студії кінохроніки, де під невсипущим оком цензури робив документальні стрічки.

Щоправда, влітку 1945-го поновили на «Мосфільмі», а Сталін навіть замовив стрічку — про І.Мічуріна (фільм вийшов на екрани 1949-го). Це був останній фільм, якого митець самотужки завершив. Довженкова мрія – стрічки «Золоті ворота» і «Тарас Бульба» — так і не втілилася…

«Поему про море» поїхав знімати до України, аби достовірно показати будівництво Каховської ГЕС. Із болем усвідовлював, що внаслідок будівництва зникнуть Великий Луг та інші питомі місця Запорозької Січі. Стрічку завершувала Ю.Солнцева.

У 1954–1955р.р. закінчив працювати над кіноповістю «Зачарована Десна», дитинним полотном рідних країв, перейнятим тугою за Україною. Як він тужив за нею, не маючи дозволу жити на рідній землі (сам писав про це як про «прикриту ссилку») – було відомо лише його стражденному серцю та «Щоденникові»…

10 жовтня 1956 р. О.П.Довженко написав розпачливого листа до президії Спілки радянських письменників України: «Вертатись хочу на Вкраїну. Президіє! Допоможи мені житлом: давно колись його одібрано в мене. Великої квартири мені не треба. Тільки треба, аби з одного бодай вікна було видно далеко. Щоб міг я бачити Дніпро, і Десну десь під обрієм, і рідні чернігівські землі, що так настирливо ночами почали маритись мені. З пошаною. О. Довженко». Відповіді не отримав.

25 листопада 1956 р. режисер Олександр Довженко помер на дачі під Москвою.

Поховали великого українця на московському Ново-Дівичому цвинтарі. Державним коштом, бо грошей на його рахунку в ощадбанку виявилося «аж» 32 рублі. «Вічную пам’ять» над домовиною заспівав Іван Козловський. Грав на скрипці Леонід Коган. Приїхали люди з України, привезли житнього снопа, яблук та жменьку землі, яку всипали до могили…

«Прощай, Україно. Прощай рідна, дорога земле-мати. Я скоро помру, – написав він незадовго. — Умираючи, попрошу вирізати з грудей моїх серце і хоч його одвезти і десь закопати на твоєму лоні під твоїм небом. Прийми його. Воно тобі весь вік молилось…»

Довженко залишається на чужині.

Незважаючии на численні обіцянки, влада так і не спромоглася створити Пантеон великих синів України…

Олена Бондаренко, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

19 листопада

Інші дати
День працівників гідрометеорологічної служби
Державна гідрометеорологічна служба, яка функціонує у складі Міністерства охорони навколишнього природного середовища України, відіграє ключову роль в отриманні даних про поточні та очікувані гідрометеорологічні умови, сучасний клімат, його можливі коливання та зміни в майбутньому, прогнозування та попередження стихійних гідрометеорологічних явищ.
Розгорнути
День скловиробника
Професійне свято працівників скляної промисловості не випадково збігається з днем народження видатного російського вченого М. В. Ломоносова. Михайло Ломоносов був творцем хімічного виробництва глазурі, скла, порцеляни. Розробив технологію і рецептуру кольорового скла, які він використовував для створення мозаїчних картин. Винайшов порцелянову масу.
Розгорнути
День пам’яті Петра Дорошенка
(1627, м. Чигирин, Черкаська область – 1698) – визначний український державний, політичний та військовий діяч, гетьман України (1665 – 1676). Провів ряд важливих реформ, створив постійне 20-тисячне військо, встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики - було об'єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України.
Розгорнути
Народлася Катря Гриневичева
(Катерина Василівна Гриневич; 1875, м.Винники, Львівська область - 1947) – українська письменниця, громадська діячка. Автор збірки новел «Непоборні», повістей «Шоломи в сонці» та «Шестикрилець». Померла 25 грудня 1947 р. в Німеччині, у Берхтесґадені, Баварія, похована там же.
Розгорнути

Майбутні події Дивитися всі