chrome firefox opera safari iexplorer

Міжнародний день рідної мови. Роздуми з приводу

21 лютого 2018 о 13:19

«Мова – це не просто спосіб спілкування,а щось більш значуще.
Мова – це всі глибинні пласти духовного життя народу,
його історична пам’ять, найцінніше надбання віків».

Олександр Олесь

ХХХ сесія Генеральної конференції ЮНЕСКО, яка відбувалася 26 жовтня – 17 листопада 1999р. в Парижі,  оголосила про «підтримку мовного та культурного розмаїття  та багатомовності».  Починаючи від 2000р., 21 лютого світ відзначає Міжнародний день рідної (материнської) мови (International Mother Language Day).

Отже, ЮНЕСКО заявила про свою підтримку мови як ознаки  культурної приналежності людини. Окрім того, вивчення іноземних мов, багатомовність розглядаються як ключові, засадничі  для взаєморозуміння та взаємоповаги.

Треба сказати, дата 21 лютого має трагічні витоки. Цього дня 1952р. в Дацці влада жорстоко придушила студентську демонстрацію проти  заборони послугуватися бенгальською мовою. Кількох студентів було вбито. Від 1971р., після проголошення незалежності Східного Пакистану (Банґладеш), 21 лютого  в країні відзначають як день мучеників за рідну мову.

Відзначення Дня рідної мови – спосіб привернути увагу людства до катастрофічного становища мов, якими спілкується дедалі менше спільнот.  Часто ці мови не передаються наступному поколінню.

Загальна кількість сучасних мов достеменно не відома і не визначена. За переліком 2005 року, кількість національних мов становила 6 912, з них 2000 представлені  мінімальною кількістю носіїв, переважно на теренах Азії та Африки.  У половини мов світу налічується 10 000 носіїв, а у чверті – менше 1000. 96% всіх мов говорить лише 3% населення світу.  Відомо 360 мов, якими говорять…  менше 50 людей. За класифікацією, створеною на основі «Червоної книги мов» ЮНЕСКО, мови поділяються на ті, що вимирають; мови на межі вимирання; мови, що зникають; неблагополучні мови; благополучні мови (ті, що не вимирають).

Мови, які вимирають – це  ті, що ними ще послуговуються, але вони от-от зникнуть, оскільки  їхні носії або вимирають, або переходять на іншу мову спілкування.

Мова, яка не має своїх носіїв, називається «мертвою». Зникнення мови – це смерть казок і пісень, материнських колисанок, героїчних легенд і ніжних  оповідей про кохання. Це відхід у небуття цілого народу, невиправна втрата не лише для носіїв мови, але й для всього світу, адже мова є основою історико-культурного спадку людства.

ЮНЕСКО видає  «Атлас мов світу, які перебувають  під загрозою зникнення», в такий спосіб привертаючи  увагу  влад, спільнот, широкого загалу до проблеми мов, необхідності збереження мовного розмаїття у світі. В Атласі вказана вся наявна інформація про мову: назва, рівень життєспроможності, населення-носії.  Останній випуск Атласу вийшов друком у 2010р. за підтримки уряду Норвегії  - англійською, французькою та іспанською мовами. Він містить близько 2500 мов (230 з них уже зникли від 1950р.)  Напевне, впродовж восьми років, що минули від часу видання останньої редакції Атласу, ще кілька мов зникли назавжди.
Гортаючи Атлас, мабуть, можна скласти цілу поему із самих лише назв, що відлунали чи потроху стихають у нашому світі. Й це буде  найгіркотніша з можливих Поем Втрати… Барроу-пойнтська, вампая, вірангу  — мови австралійських аборигенів.  Нівхська, орокська, ітельменська, південно- та північноюкагірська – мови народів півночі.  Мовою мананг говорило 390 людей на півночі Непалу. Мова ґуарихіо, спадкоємиця мови давніх  ацтеків, лунає (чи вже  відлунала?) у 17 гірських селах С’єрра-Мадре…

Здавалося би, а нам, українцям, чого сумувати? Наша мова   солов’їно-калинова жива, от я цієї миті пишу, а завжди – нею думаю. Й дякувати Богові, я не одна така. Ба більше: наша мова така живуча, що ми можемо собі дозволити її калічити, замінювати злиденним сурогатом, «підсмачувати» запозиченим матюччям…
А нещодавно на одному з телеканалів меткий чоловік, що намуляв око ще від часів Помаранчевої революції, раз по раз гордовито називаючи себе «патріотом етой страни», вчив нас бути правильними українцями. Розводився  про «єдіную страну», і про «какая разніца на каком язикє», і про  «нам навязивают одін язик». Все це я чула  багато разів з телеекранів і просто на вулицях у моєму рідному Луганську – незадовго (і задовго) до війни.  Ці тексти такі однаковісінькі, наче десь у  сусідських закамарках  їх роздрукували масовим накладом, і ті, хто його виголошують, тихцем підглядають, щоб не збитися.

І справді  - «разніци» немає, доки домінує російська.  Щойно починає несміливо випростуватися  українська державна мова – як платівка  миттєво змінюється на «прітєсняют русскоговорящіх!»

Направду  мені є різниця, яка мова моєї рідної країни. Бо лише допоки жива мова моєї країни, жива моя країна, і вона жива як країна, а не російська губернія. Бо людина, її рід і народ  живі доти, доки мають змогу вустами своїх нащадків говорити Материнською Мовою. Допоки я говорю рідною мовою, живі багато поколінь моїх пращурів – українських козаків і хліборобів.

Минулого року, в день рідної мови, прем'єр-міністр  констатував: «У справі формування і захисту нашого інформаційного простору важливим є створення умов і преференцій для продукування і поширення власного культурного продукту, зокрема українською мовою. Це складне завдання, у виконанні якого беруть участь Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України…»

Мову можна вбити не лише у відомий «валуєвський» спосіб. Її можна поволі знищувати фарисейством. Яке завдання з «формування і захисту» українського мовного простору виконують нинішні владці? Люди, які  про людське око говорять  мовою, що її важко  й назвати українською, така вона нівечена-ламана, а «в своєму колі» — російською, чи, принаймні, тією, яку вони вважають російською? Можна  безкінечно називати прізвища таких «патріотів» з нинішнього  владного середовища, де навіть українськомовні чиновники знічено переходять на «общєпонятний», щоб не виглядати «рагулями» у добірному товаристві.

А перегляньте-но, любе читацтво, інтернет-сторінки політичних сил, відомих своєю «проукраїнськістю», вчитайтеся в тексти: вони переважно неграмотні, лексично обмежені, інфіковані русизмами й канцеляритом.
Нарешті, вслухайтеся в те, що гвоворять з телеекранів  наші політики, державці, а то й представники активної частини громадськості. Це «язичіє» справді слід споживати винятково з бромом…

Отже, все це вкупі свідчить, що (знову-таки цитуючи прем’єр-міністра)  «…кожного року українська мова активно розширює поле свого функціонування» не завдяки, а всупереч  зусиллям влади і політикуму,  які володіють дивовижним талантом перетворювати на порох і тлін усе, до чого торкаються – така потужна сила їхнього цинізму.

І виходить, що  адепти «єдіной страни», дволикі й «двоязикі» торгівці-фарисеї від влади, спираючись на збайдужілість і зацофаність  «населення» в нощеденному герці за виживання   - намагаються відібрати у моєї країни її мову. Намагаються відібрати у мене історію роду, а в народу – його минуле, теперішнє і, відповідно, майбутнє.

У Дні пам’яті Небесної Сотні, мабуть, варто загадати, що наші герої полягли й за те, щоб у Європейському світі як рівна серед рівних лунала українська мова. І що в обороні нашої мови — генетичного коду нації – нині гинуть кращі з краших у моєму-не моєму Донбасі.
Тому я буду з усіх сил опиратися, щоб не дати перевести мою мову туди, на інший берег, до того Атласу ЮНЕСКО, де стоїть, заломивши руки, велика туга за Вимерлою Нацією.

Олена Бондаренко, літераторка, Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

Розділи: Суспільство

19 вересня

Інші дати
Народився Михайло Марченко
(1902, с. Гатне Київської області. -  1983) - український історик, автор праць з історії України доби Середньовіччя.
Розгорнути
Народився Анатоль Вахнянин
(1841, с. Синява, Польща - 1908) - україньский композитор та педагог, автгоопери "Купало", музики до драми Т. Шевченка "Назар Стодоля". Перший голова товариства "Просвіта"
Ярій, душе. ярій, а не ридай. У білій стужі сонце України. А ти шукай - червону тінь калини, На чорних водах - тінь її шукай, де горстка нас
Розгорнути
Народився Григорій Мінх

(1836, с. Грязі, Росія - 1896) - вчений інфекціоніст та епідеміолог. Автор класичних фраз про чуму та проказу,  влив собі кров хворого на тиф, щоб довести заразність  крові хворого.

Розгорнути