chrome firefox opera safari iexplorer

16 травня 1817 року народився  Микола Костомаров

16 травня 2018 о 00:37
heroes.profi-forex.org

М.І.Костомаров — видатний український історик, мислитель, етнограф, поет, прозаїк, громадський діяч.

Народився  16 травня 1817 р. в селі Юрасівка Острозького повіту Воронезької губернії (нині м. Дружба Сумської області).

Батько Миколи, поміщик Іван Петрович Костомаров, був нащадком українських козаків-переселенців. Уже в поважному віці він обрав собі за майбутню дружину українську дівчину-кріпачку Тетяну Мельникову, скерував її на навчання до приватного пансіону в Москві. Батьки вінчалися у вересні 1817 р., після народження хлопчика, отже, за законами Російської імперії,  Микола став… кріпаком власного батька.

14 липня 1828 р. Миколчин батько раптово помер. Хлопчик опинився у вкрай непростому становищі: його успадкували родичі Ровнєви, котрі всіляко знущалися з «панича-кріпака». Тож коли ці родичі запропонували Тетяні Петрівні «оборудку» — волю синові та 50 тисяч карбованців асігнаціями в обмін на 14 тисяч десятин багатющої землі — вдова погодилася.

Родина опинилася в скруті. Миколу довелося перевести з московського приватного пансіону, де він показав великі здібності, до пансіону в місті Воронежі. Навчання було дешевшим, але вельми низького рівня, тож хлопець на уроках нудьгував і з того почав бешкетувати, за що й був з навчання відрахований. Перейшов до Воронезької гімназії, а 1833 р. вступив на історико-філологічний факультет Харківського університету. З перших днів навчання юнак виявив неабиякі здібності, вивчаючи античну історію, стародавні й сучасні мови, філософію, літературу. Навчився грі на фортепіано, почав писати вірші.

Тоді ж увійшов до гуртка українських студентів, що створився навколо Івана Срезневського — професора риторики, поезії й слов’янських мов, перекладача Овідія, Горація, релігійної лірики(в тому числі – Пісні Пісень), автора од, епіграм та пісень у народному стилі. Участь у діяльності гуртка, власне, й визначила подальше захоплення Миколи українськими історією та фольклором. Костомаров не лише остаточно визначився з колом своїх наукових інтересів, а й усвідомив, що історію слід вивчати і за писемними джерелами, й за народною творчістю. Тож, за його власними словами, почав «етнографічні екскурсії з Харкова сусідніми селами і шинками».

1836 р. М. І. Костомаров закінчив університет. У січні 1837-го склав іспити на ступінь кандидата з усіх предметів і готувався до іспитів у магістратурі, але був скерований до Кінбурнського (Острогозьк) драгунського полку юнкером. Відомо, що юнкерові Костомарову вдалося знайти архіви, які дозволили йому створити історію полку (на жаль, записи не збереглися).

Ще за університетських часів Костомаров не раз висловлював думку про те, що з-поміж усіх слов’янських народів саме українцям належить місія визволення слов'ян із кріпацтва та імперського гноблення. Його вірші та поеми того періоду присвячені славетним часам князів і козаків. Поезії Костомарова під псевдонімом «Ієремія Галка» друкуються в альманахах та окремими збірками —  «Українські балади» (1838) і «Гілка» (1840). Тоді ж були написані історична драма «Сава Чалий» (1838) і трагедія «Переяславська ніч» (1841).

1840 р. Микола Костомаров склав магістерські іспити і розпочав роботу над дисертацією, присвяченою Берестейській унії 1596 року. Проте роботу захистити не вдалося – уряд заборонив тему. Через рік дисертація, видана окремою книгою, набула широкого розголосу, а водночас — викликала шалені протести церковників, які закидали авторові волюнтаристський відхід від офіційного тлумачення проблеми.

За півтора року М.Костомаров пише другу дисертацію — «Про історичне значення руської народної поезії» — і захищає її в 1844 р.

Подальші наукові пошуки Костомарова пов’язані з діяльністю Богдана Хмельницького. Щоб дослідити тему в місцях подій, молодий науковець влаштовується учителем гімназії у містечку Рівному на Волині, проте невдовзі повертається до Києва, де працює старшим учителем у гімназії. На цей час припадає знайомство історика з видатним ученим Михайлом Максимовичем.

 

Власне, від цього часу починається шлях Миколи Костомарова як українського історика і громадського діяча.

У грудні 1846 р. молоді інтелігенти-українці Пантелеймон Куліш, Микола Гулак, Василь Білозерський, Опанас Маркович та Микола Костомаров заснували Кирило-Мефодіївське Товариство (братство) – гурток слов’яно-українофілів, до якого невдовзі приєднався Тарас Шевченко.

До програмних документів Братства належать, насамперед, «Книга буття українського народу» («Закон Божий») авторства викладача російської історії Київського університету Миколи Костомарова, а також «Історія русів» архиєпископа Георгія Кониського.

За «Книгою буття…», влада має дві форми: Добро — це служіння, Зло — панування. Влада-служіння – це вираження природи Бога, якою є любов. Звідси випливає ідея рівності, адже всі люди однаково цінні через зв’язок із Богом. Влада-панування пов’язана з природою Диявола і виявляється в гордині, яка принижує підвладних та тішиться своєю величчю. Звідси — ідея нерівності, соціального розшарування. «Книга буття» стверджує, що влада-служіння є рушієм прогресу людини й суспільства, а влада-панування — джерелом їхньої деградації.

Метою діяльності братчики вбачали пропагування своїх ідей у народі. Микола Гулак не виключав і насильницьких методів повалення ладу, а Тарас Шевченко мріяв, що вдасться підняти народ на повстання.

Втім до цього не дійшло. Студент університету, провокатор Олексій Петров увійшов до братчиків, зокрема, до М.Гулака, у довіру, дізнався про діяльність товариства і написав донос попечителю Київського навчального округу. Донос терміново передали до столиці, начальникові III відділення Його імператорської величності власної канцелярії графу Орлову. ( ІІІ відділення — орган політичного розшуку і слідства, був заснований за царя Миколи І у 1826р. для боротьби з інакодумством, для нагляду за слідством у політичних справах та політичними тюрмами, а також – до 1865р. – з метою цензури). 17 березня 1847р. Орлов окреслив ситуацію наступникові престолу Олександрові й попросив дозволу на арешти. Усією операцією шеф жандармів керував особисто.

(Варто згадати, що наприкінці травня цар особисто наказав вилучити з продажу «Кобзар» Т.Шевченка, твори П.Куліша «Повість про український народ», «Україна» та «Михайло Чернишенко», твори М.Костомарова «Українські балади» та «Гілка»).

Київський цивільний губернатор Іван Фундуклей, який дуже поважав Костомарова і навіть передав йому для відгуку рукопис книги «Огляд Києва щодо старожитностей», спробував попередити братчиків про те, що готуються арешти. Він передав Костомарову записку із проханням негайно прийти. Однак у професора були інші клопоти: він готувався до власного весілля з Аліною Крагельською, що мало відбутися за два дні, й часу для зустрічі з губернатором не знайшов.

Зате військовий губернатор Києва Дмитро Бібіков у розгромі Братства виявив неабияку активність. Протягом двох тижнів усі братчики були заарештовані. (Тараса Шевченка, наприклад, зняли просто з човна, яким він – у новому сурдуті та з гарденією в петлиці — переправлявся через Дніпро, щоб дружбувати на весіллі Костомарова). Вночі на 30 березня 1847 р. Миколу Костомарова заарештували, а 7 квітня привезли до Петербурга.

24 червня 1848 р.,після річного перебування у Петропавловській фортеці, М.Костомаров був засланий до Саратова. Тут дістав призначення перекладачем при губернському правлінні. Та позаяк перекладати було геть нічого, губернатор доручив відати секретним відділом у справах «розкольників».

У Саратові Костомаров завершив монографію, присвячену Богданові Хмельницькому, й почав роботу над монографією про побут у Московській державі XVI–XVII ст. Під час роботи вирушав у етнографічні поїздки, збирав старовинні перекази, пісні, знайомився з життям розкольників.

1853 р. в «Саратовских губернских ведомостях» був оприлюднений перший варіант великого дослідження «Бунт Стєньки Разіна».

1856 р. цар Олександр II своїм маніфестом звільнив Миколу Костомарова від заслання. 1857 р. історик вирушив у поїздку Західною Європою: Німеччина, Швейцарія, Франція, Італія, Швеція.

1858 р. М.Костомаров прибув до Петербурга. Дізнавшися, що до Петербурга повернувся Тарас Шевченко, Костомаров вирішив навідатися до нього. В «Автобіографії» він так згадує про цю зустріч: «Майстерня Шевченка знаходилася поруч із академічною церквою. Це була простора і світла кімната, що виходила вікнами в сад. «Здрастуй, Тарасе», — сказав я йому, побачивши його за роботою в білому фартуху, з олівцем у руці. Шевченко витріщив на мене очі, але не міг упізнати. Даремно я, все ще не називаючи себе на ім'я, пригадав йому обставини, що … повинні були навести його на думку про те, хто перед ним. «От же говорив ти, що побачимося й будемо ще жити в Петербурзі, — так і сталося!». Це були його слова, вимовлені в III відділенні ще тоді, як після чергових ставок… ми поверталися до своїх камер. Але Шевченко і по тому не міг догадатися, роздумуючи і розводячи пальцями… Мабуть, я сильно змінився за одинадцять років розлуки з ним. Я нарешті назвав себе. Шевченко сильно розхвилювався, заплакав і почав обіймати мене й цілувати».

1859 р. М.І.Костомаров очолив кафедру російської історії Петербурзького університету. На вступній лекції професора людей було безліч. «По закінченні читання знялися гучні овації, а потім юрба молодих людей підхопила мене на руки і винесла з університетського приміщення до екіпажа», — згадував згодом Костомаров. Вплив М.Костомарова на інтелігенцію був величезним. Вівторки Костомарова – зустрічі в його домі – мали за честь відвідувати відомі науковці та діячі культури.

Це був час не тільки великої популярності, а й невтомної натхненної роботи. Дослідження архівних матеріалів, підготовка статей та їхнє оприлюднення у журналах «Современник», «Вестник Европы», «Отечественные записки», «Русское слово»…

До Петербурга прибули товариші Костомарова — братчики П.Куліш та В.Білозерський. Разом створили петербурзьку українську «Громаду», що до неї долучився і Т.Шевченко. З ним, до речі, Костомаров постійно дискутував, не поділяючи Шевченкової радикальності. Втім національні позиції відстоював переконано і непохитно: «Нехай же ані великороси, ані поляки не називають своїми землі, заселені нашим народом!», — заявив він 1860 р.

«Громадівці» підтримували тісні контакти з українськими гуртками на батьківщині, видавали журнал «Основа», де, серед іншого, друкувалися праці Костомарова «Думки про федеративний початок у Древній Русі», «Дві руські народності» і «Риси народної південноруської історії».

Також історик постійно друкував свої статті у альманасі О.Герцена «Колокол», який виходив у Лондоні. Зокрема, саме в «Колоколі» побачили світ гострі публікації «Правда москвичам про Русь» і «Правда полякам про Русь».

Костомаров, залишаючись переконаним лібералом, не підтримував ані консервативні, ані революційні течії, чим викликав на себе вогонь критики з обох таборів. Проте, коли 1861 р. Петербурзький університет було закрито після студентських заворушень, Костомаров разом із кількома іншими викладачами почали читати лекції у будівлі Міської думи, на що влада відреагувала утисками та забороною таких «зібрань». На знак протесту професор Костомаров 1862 р. назавжди покинув викладацьку роботу.

В Україні завжди шанували його, тож не раз запрошували викладати на Батьківщині: у 1863 і 1869 роках надходили пропозиції з Київського університету св.Володимира — очолити кафедру, 1864-го – з Харківського, проте уряд Російської імперії не дозволив професорові повернутися до викладання.

М.І.Костомаров займається науковим дослідництвом. Починаючи з 1863 р., бере участь у виданні документів з історії України та Білорусі XIV—XVII століть («Акти, що стосуються історії Південної і Західної Росії, зібрані і видані Археографічною комісією»).

М.Костомаров – автор загалом 300 історичних, публіцистичних і літературних творів. Найвідоміші його праці: «Богдан Хмельницький» (перше видання — 1857 р., в 3 томах, — 1876 р.); історична розвідка про події в Україні по смерті Б.Хмельницького «Руїна» (1879–1880); праці «Мазепа» і «Мазепинці» (1882–1884).

Фундаментальна праця — «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874–1876), у якій вміщені критичні біографії головних діячів давньоруської, української та російської історії. Об’єктивно висвітлено історію Росії в розвідках «Північноруське народоправство» (1863) і «Непевний час Московської держави» (1866); історію Польщі — у дослідженні «Останні роки Речі Посполитої».

Стається важлива подія в особистому житті. 1875 року в Дідівцях, поруч із Прилуками, що на Чернігівщині, у місцевій церкві професор, відомий історик і поет Микола Костомаров вінчається з пані Аліною Крагельською-Кисіль. Це весілля мало відбутися 30 років тому, 30 березня 1847 р., але за два дні до весілля Костомарова заарештували.

Аліна приїздила на побачення й готова була вирушити з нареченим і на заслання, й на каторгу. Та якось під час побачення Микола повернув нареченій дане слово при заручинах, адже вважав, що відтепер його життя скалічене, і він не має права калічити життя коханій людині. До того ж мати дівчини була категорично проти шлюбу доньки з «політичним злочинцем», навіть, переповідають, викинула її обручку в Неву.

1851 р. Аліна Крагельська вийшла заміж за полковника Марка Киселя, виростила трьох дітей, через 19 років овдовіла.

Побачилися Микола та Аліна знову 1873 р. в Києві. Листувалися – Микола Іванович писав від імені свого кота Васьки котові пані Аліни – теж Васьці. 1875-го М.І.Костомаров тяжко захворів: боліли очі, стався «мозковий удар». У кімнаті поруч помирала мати, Тетяна Петрівна. Аліна приїхала, щоб допомогти другові. Після смерті матері Костомарова, наприкінці квітня 1875 р., Микола Іванович і Аліна Леонтіївна приїхали до Дідівців, у родинний маєток Крагельських. Костомаров диктував дружині «Автобіографію», вона допомагала йому готувати до видання дослідження «Руїна» та «Мазепа»- переписувала начисто.

Професор прогулювався селами, цікавився обрядами, слухав пісні та перекази. Приїздили гості: Скоропадські з Тростянця, Галагани з Сокиринців, Куліші з Мотронівки, Тарновські з Качанівки, а особливо — художник М.Ге з дружиною Галиною з хутора Іванівського та письменник Василь Горенко з Ярошівки…

Тут Микола Іванович насолоджувався чарівною українською природою, тут, поруч із коханою жінкою, був щасливий як ніколи. В Дідівцях славетний історик прожив – із невеликими перервами — десять років.

На цей час зір Миколи Івановича, не дуже добрий ще з юності, зовсім погіршився, сильно боліли очі.

Задумав диктувати дружині «Руську історію…» для популярного читання.

6 квітня 1885 р., в день пам'яті святих Кирила і Мефодія, під час перебування у Петербурзі, здоров'я Костомарова різко погіршилося. Вранці 7 квітня вчений помер у своїй петербурзькій квартирі на Васильєвському острові.

Був похований 11 квітня 1885 р. на Волковому цвинтарі.

 

Аліна Леонтіївна написала спогади «Микола Іванович Костомаров» та «Останні дні життя Миколи Івановича Костомарова». Збиралася підготувати до друку повторне видання творів Костомарова, написати нотатки-спогади про свого чоловіка, та в останні роки життя майже цілковито втратила зір. Померла Аліна Костомарова 4 лютого 1908 р. Похована в Києві.

Значення Миколи Костомарова у розвитку української історії величезне. Саме він послідовно обстоював і запроваджував ідею народної історії. Для цього науковець доскіпливо вивчав духовне життя народу, його характер, народну творчість. Будучи не лише істориком і філософом, а й людиною яскравого художнього мислення, Костомаров зумів у своїх працях відтворити старовину так яскраво, неповторно і самобутньо, що історична наука стала об’єктом живого інтересу не лише фахівців, а й широких суспільних верств, а історичні праці вченого набули масової популярності.

Костомаров заснував народницький напрямок в українській історіографії. Його ґрунтовна праця «Богдан Хмельницький» — перша розлога історична розвідка, присвячена українському козацтву, і перша з-поміж історичних праць наскрізно пронизана ідеєю соборності всіх українських земель. Цю ідею прекрасний поет-романтик Микола Костомаров відтворював і у своїх поетичних творах. У програмній поезії «Пісня моя», оспівуючи Україну, він говорить:

Од Сосни до Сяна вона протягнулася,

До хмари карпатської вона доторкнулася,

Чорноморською водою вмивається,

Лугами, як квітками, квітчається,

Дніпром стародавнім підперезана,

Річками, як стрічками, поубирана,

Городами-намистами пообвішана…

Завжди Костомаров наполегливо обстоював ідею різності «двох руських народностей», як він їх називав: українців — нащадків демократії Київської Русі, та росіян — представників Московського царства і Російської імперії з їхніми деспотизмом і жорстокістю, — тим самим спростовуючи думку про «спільне коріння» українців та росіян.

Україна пам’ятає і шанує свого великого сина. Його ім’ям названі вулиці у Києві та Львові, Харкові й Рівному, Коломиї та Дубно, в багатьох інших великих і малих містах; бібліотека у Києві.

 

Олена Бондаренко, 

Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна

24 травня

Інші дати
Кирило Стеценко
1882 – український композитор, хоровий диригент, культурний і громадський діяч, священик. Створив кобзарську школу; організатор мандрівних хорових капел, засновник музичної бібліотеки. Автор кантат, опер та ін.  
Розгорнути
100-річчя від дня народження Михайла Стельмаха
1912 – Михайло Стельмах – український письменник, драматург, фольклорист. Автор поетичних книжок для дітей, романів «Кров людська – не водиця», «Велика рідня», «Хліб і сіль» та ін.
Розгорнути
Народився Іван Нехода
(1910, с.Олексіївка, Харківська область – 1963) - український поет, письменник, журналіст. Збірки: «Початок пісні», «Тобі, кохана» та ін.
«У лісі, лісі темному, Де ходить хитрий лис, Росла собі ялинонька І зайчик з нею ріс.» (Іван Нехода)
Розгорнути
Народився Олександр Богомолець
(1881, м. Київ – 1946) - відомого українского патофізіолога, основоположника школи патофізіологів.
Розгорнути