chrome firefox opera safari iexplorer

22 травня: день, що став символом українського Спротиву  

22 травня 2018 о 11:04
knau.kharkov.ua

Щороку українські патріоти вшановують пам’ять Генія Нації в день його перепоховання. 

10 березня 1861 р. в Петербурзі помер Тарас  Шевченко — академік, великий український поет і художник.

Три дні тіло Тараса Григоровича перебувало у церкві Академії мистецтв. Затим поета поховали на Смоленському цвинтарі. Всю дорогу студенти несли труну на руках.

8 травня почалася остання Тарасова дорога до рідного краю. Домовину з тілом Кобзаря вийняли із землі, пронесли на руках через увесь Петербург до Московського вокзалу і залізницею доправили до Москви.

Через Серпухов, Кроми, Глухів, Кролевець, Батурин, Ніжин, Бобровицю, Бровари довезли до Києва. Перед Ланцюговим мостом студенти університету Св.Володимира впряглися у підводу й повезли домовину через міст, набережною – на Поділ, до церкви Різдва Христового. Сила-силенна людей прийшла прощатися з Пророком.

20 травня 1861 р. пароплавом «Кременчук» труна з тілом Шевченка була перевезена до Канева. Дві доби перебувала в Успенському соборі.

22 травня, після панахиди, винесли домовину, поставили на козацький віз, накрили червоною китайкою, люди впряглися й повезли на Чернечу гору. Тарас Шевченко знайшов свій вічний спочинок, як і заповідав, у місці, звідки видно «і лани широкополі, і Дніпро, і кручі…»

У Російській імперії не схвалювалися заходи на вшанування пам’яті великого поета, але таких утисків, як за радянської влади, за це не чинили. В СРСР збиратися 22 травня при могилі Кобзаря чи біля його пам’ятника в Києві було завжди небезпечно: кожного, хто цього дня наважувався бодай покласти квіти до пам’ятника Шевченкові, затримували.

Вшанування пам’яті Тараса Шевченка на день його перепоховання започаткували у 50-і роки минулого століття студенти Київського університету імені Тараса Шевченка. Однак саме як політичні акції такі відзначення почалися за часів «відлиги», в 60-і.

Пізнього вечора 22 травня 1967 р. у Києві, біля пам’ятника Кобзареві — у сквері навпроти Червоного корпусу університету імені Тараса Шевченка — зібралося понад 500 людей. Читали вірші, виголошували короткі промови. Під’їхало дві машини з міліціонерами, схопили 4-5 людей, запхали в машини, кудись повезли. Решта, на заклик лікаря Миколи Плахотнюка (чоловіка Валентини Чорновіл, сестри В.Чорновола), рушили бульваром Шевченка, потім Хрещатиком — до будівлі ЦК компартії, вимагати звільнення затриманих. Люди йшли, взявшись попід руки, не співаючи й не виголошуючи промов, аби не дати приводу для звинувачень у «порушенні громадського порядку». Їх облили водою з пожежних машин. Одначе колона рухалася далі.

Пів на другу після опівночі до ЦК приїхало наполохане начальство: міністр охорони громадського порядку Іван Головченко, заступник голови КГБ при РМ УРСР генерал Леонід Калаш тощо. Оксана Мешко оголосила вимогу: звільнити заарештованих. Міністр пообіцяв, що до ранку їх відпустять. Близько 40 людей лишилося чекати результату. Десь о 3-й під ранок затриманих привезли і випустили, на очах у присутніх.

Через кілька днів потому Миколу Плахотнюка звільнили з роботи. За іншими активістами було встановлено стеження.

Але на покірне мовчання влада уже розраховувати не могла: 64 активісти підписали заяву на ім’я генсека ЦК КПРС Л.Брежнєва, першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста, міністра І.Головченка, в якій вимагали покарати міліцейських начальників, котрі розпорядилися нападати на учасників акції, та змусити їх до вибачення; гарантувати, «…що надалі люди, які збиратимуться до монумента Кобзареві вшановувати його пам'ять, не зазнаватимуть утисків і переслідування».

До наступного відзначення вікопомної для українців дати влада готувалася ретельніше. Задовго до неї з інтелігентами, найбільше – зі студентами — гебісти проводили «профілактичні бесіди», що полягали у погрозах і залякуванні. Для певності цього дня влаштовувалися суботники, комсомольські збори, якісь відрядження для активніших і звільнення з роботи – для найнепокірніших. Водночас біля пам’ятника Шевченкові проводилися офіційні заходи.

 

Однак напередодні 22 травня 1968 р. в Києві з’явилися саморобні листівки із закликом увечері прийти до Шевченка. Біля пам’ятника Кобзареві тоді зібралося ще більше людей, багато хто приніс свічки, співали «Думи мої…» й «Заповіт», читали патріотичні вірші. Агенти КГБ у цивільному фіксували присутніх, затим списки передавали до парткомів і спецвідділів за місцем роботи чи навчання учасників, у тому числі – співаків, які двома роками пізніше згуртувались у хор «Гомін» під проводом Леополдьда Ященка.

Протестні настрої наростали. Посилювалися й репресії. 12 січня 1972 р. почався «генеральний погром» — масові арешти. Протягом двох днів були заарештовані І.Світличний, Є.Сверстюк, В.Стус, В.Чорновіл, І.Гель, І.Дзюба, Л.Плющ, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура, М.Осадчий, З. Антонюк та інші дисиденти.

Але й того року 22 травня люди знову прийшли до Шевченка. Парк ім.Шевченка був оточений «автозаками», до пам’ятника Кобзареві нікого не пускали. На вулиці міліція хапала всіх, хто був у вишиванках чи з довгими вусами. Друга хвиля арештів припала на кінець місяця. Загалом тоді в Україні було заарештовано понад 100 осіб. 26 травня 1972р. Петро Шелест був звинувачений у «потуранні націоналістам» і звільнений з посади першого секретаря ЦК КПУ.

Влада, щоб відволікти грормадську увагу від 22 травня, ухвалила офіційно вшановувати Тараса Шевченка винятково у березні – не день його народження.

Та 22 травня залишилося символом народного спротиву. Донині. Як і безсмертне Шевченкове: «Борітеся – поборете!..»

Олена Бондаренко

Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

Розділи: Унікальне

19 серпня

Інші дати
Володимир Шинкарук
1954 – український бард, поет і композитор, викладач. Компакт-диски «Дім для душі», «Колір тиші», «Перекоти-НЕБО», «Шестиструнний дощ», «Прислухаюсь до серця», «Дороже крови», «Щоб серцем бути молодим».
 
Розгорнути
Преображення Господнє (Другий Спас)
Прийшов Спас – бери рукавиці про запас. Прийшов Спас – пішло літо від нас. (Народні прикмети)
Розгорнути
Народився Олесь Донченко
(1902, с. Великі Сорочинці, Полтавська область – 1954) – український письменник. Автор багатьох віршів, казок та поповідань для дітей та юнацтва, романів «Зоряна фортеця», «Золота медаль», повістей «Школа над морем», «Розвідувачі нетрів», «Лукія».
Розгорнути