chrome firefox opera safari iexplorer

«Понад Дніпром, де сонце, де орли…» 

07 листопада 2018 о 07:43
uk.wikipedia.org

 У сніги, що  небавом линули над Луганськом грудня 1976-го, можна  було запросто увійти і загубитися в них навіки. Принаймні, дотепер не знати, чи познаходилися люди, які рухалися навстріч, коли я діставалася сквера в середмісті – там біля фонтана мені призначив зустріч Іван Низовий, перший живий поет у моєму житті, перша українськомовна людина з-поза меж моєї родини, і, як потім стане – мій друг на ціле життя.

 І той фонтан, що під снігом скидався на велетенську шапку-бирку, і Йван у куценькому пальтечку, і я сама у сповитку несвітенної холодриги – те все ніби чудернацький  антураж для однісінької яви: короткий  Іванів рух до кишені, зблиск назви на палітурці – «Сто поезій»: «На, сховай, удома почитаєш»...

Так у мій світ увійшла  «Ніч Івана Богуна», що перед її огромом  іще не раз душа стенеться, наче дитя уві сні. Так у мій світ назавше прийшов Микола Вінграновський.

 «Ніч Івана Богуна» — поема  безоглядно відважна, як, зрештою, й сам автор. Іван Богун – постать апріорі небезпечна для тодішнього режиму, надто в УРСР із її намісниками-меншобратцями.  Адже Богун — разом з Іваном Сірком та Петром Дорошенком – свого часу рішуче виступив проти домовленостей Хмельницького з Москвою та підписання Переяславської угоди, а затим об’єднався зі старшинами, які й далі противились, як сказали би зараз, «промосковському курсу».  І сама поема вельми небезпечна для тодішніх (дедалі більше видається – і нинішніх) владців,  бо її прочитання у світлі сучаснішої  української історії — 30-х, 50-х,  лютих «заморозків» по відлизі  й  далі — також  дає неабияку поживу емоціям і розмислам:

…І нипає помазаником божим 
Півправда, півсвобода, півжиття.
 
І за народом згорбленим та босим 
Пильнує без'язике небуття.
 
З ножів і душ, де голо і де кволо,
 
В осліпленій сльозами сліпоті
 
Тікає воля, дух її і слово,
 
І грає рабство в сурми золоті.
 
Ніде нікого. Правда горілиці 
Лежить в траві і власну лиже кров, 
І мочить морду серце у горілці, 
І душить душу зраджена любов.

 ( Підкреслення  мої,- О.Б.)

     Гебня від літератури й просто гебня глипала на нього з великою осторогою. Що й казати – у  ВДІКу був улюбленим учнем «націоналіста»  Олександра Довженка. Самобутній  актор, ще у студентські роки за роль Івана  Орлюка у Довженковій «Повісті полум’яних  літ”  дістав  (віртуально, бо хто б його туди пустив?) золоту медаль на кінофестивалі в Лос-Анджелесі.  Сміливий, талановитий, красиво самовпенений. Повернувся до Києва людиною відомою й популярною, і невдовзі  став своїм у колі українських шістдесятників.

    Його творчість не відала фальшу. Його пристрасть до життя і  свободи, що наскрізно проймала поезію,  запалювала і випростувала  тих, хто цього від себе наче й не очікував. 

    Прикметно, що про недавню війну Вінграновський теж писав «не так», без пафосу, схваленої «згори» героїзації, запрограмованих почуттів. Зрештою, не так про війну, як про повоєнні роки, що  стали його дитинством. У вірші «Спогад про війну»  власне про війну, крім як у назві, немає жодної згадки. Але – «… сумні без батька двоє діток цих. На пагорбах, на вицвілім стернищі Одне пасе козу, друге пасе корову…»   і «…мати із сапою день при дні На буряках  на школу, і одежу, Та на харчі вже грішми заробляє  Й поволі старіє щовечора сама…»   

 Неймовірної  сили — «День перемоги», вірш довший час, можна сказати, «заборонений», бо хіба ж так  вимагала писати про це партія Леніна-Сталіна?: «…А горе горя ще народить, В порожній вигляне рукав: Стоїть  народ мій і народи Із похоронкою в руках…»  

 Вірші про кохання – це окремо, лише підступишся  – і вже ніби злітаєш до хмар і хмаринок, звідки все  інше, неймовірне, де обнялися щастя, й печаль, і досмертна  любов . Інтимна лірика  Вінграновського – монолог  тією мовою, що зрозуміла тільки двом,  і якщо вона стає нам, читачу,  теж зрозумілою – ми з тобою найщасливіші люди у світі:

Коло тебенько я – дивись!
Ходять хмари нехмарним небом,
По воді сон зорі повивсь
Біля тебенько, коло тебе.

……

Цю жінку я люблю. Така моя печаль.
Така моя тривога і турбота.
У страсі скінчив ніч, у страсі день почав.
Від страху і до страху ця любота.

…...

Я  знаю:  соняшники  карі,
І  карий  грім  у  гримині,
Та  чемодан  у  автокарі,
І  ти,  як  свічка,  в  далині.

…...

Одійде, і вишневі сади одійдуть,
Одійде, і моя біля тебе пора одійде,
Не одійде, не знаю, але не одійде,
Оте люблене раз на плечі, на щоці, на устах.

……
Відчорніли
 в  саду  переспілі  пасльони,
Ззимували
 сніги  ув  обійми  ріки...
Та  порожні  мовчать  на  цепах  телефони,
Та  над  ними  порожні  летять  літаки...

……

Я  тебе  обнімав,  говорив,  цілував,  
Цілував,  говорив,  обнімав —  обнімаю,  
Говорю  і  цілую —  сльозою  вже  став  
З  того  боку  снігів,  цього  боку  немає...

 Принагідно – історія: мій земляк і товариш, неперевершений паліндроміст  Микола Мірошниченко якось розповів,  що  почув з уст Вінграновського фантастичне зізнання. Один із найвідоміших поетичних творів -  «Вас так ніхто не любить, я один…», отой, де «Дивіться, гляньте: мій — то голос ваш…», за цією версією,  адресований  Україні.  

Вінграновський любив Україну як кохану – віддано, пристрасно і благородно:  «Я вас люблю, як сіль свою Сиваш, Як ліс у грудні свій листок останній».  

   А це в іншому вірші:

Ми стрінулись з тобою на Дніпрі,
Там губи я торкнув твої, Вітчизно,
Там вивірив по тобі пульс любови,
Годинник людства — з стрілками 
життя…

 Правдивий  шедевр – іскриста, осяйна поема «Гайавата». Ні, це не переспів чи переклад  «Пісні про Гайавату» Генрі Лонгфелло, це могутній піснеспів  радісному, відвертому, розкішному українському  світові, де любо співіснують горе старе й молоде  з молоденьким щастям, де  «…дід із прадідом бухика, Душать гроно винограду — Зимувати цілу зиму»; й «Пасе кози над лиманом В сіре вдягнена прабаба. Баба — та копа картоплю Й відганя бджолу від вуха».  Де «…над лиманом Чорт зубами тягне хмару, Другий ззаду підпихає», і, нарешті,  сам «…Микола Вінграновський, несерйозний чоловік цей, Душить гроно винограду І все плутає на світі!»

 Мені дуже хотілося би написати про Миколу Вінграновського-прозаїка . Про його повісті «Кінь на вечірній зорі», «Манюня», «Літо на Десні», роман «Северин Наливайко». Про його «Первінку» й «Сіроманця», що завдяки їм дорослі добрішають, а діти зростають мудрими й хорошими  людьми. До речі, Шевченківську премію (1984р.) йому було присуджено саме за збірки творів для дітей —  «Літній ранок», «Літній вечір», «Ластівко біля вікна», «На добраніч». (Окрема історія – як ми від Народного Руху намагалися висунути Миколу Степановича на Шевченківську премію 1996р. за книги поезій, але це якось ізгодом  розповім).

Мені хотілося би нагадати, про що говорив Вінграновський своїми віршами з дітьми:

«…Ластонько, літа кінець.
Діток твоїх би до хати,
Я научу їх писати:
Небо. Дніпро. 
Горобець…

 Але краще – візьміть і почитайте самі. Собі й своїм діткам чи онукам…

 Вінграновського неможливо переказати. Його поезію неймовірно важко цитувати, настільки щільна її емоційна аура. Вінграновського треба читати. Треба слухати його неповторний, дивовижний, магічний  голос. 

   … Двацятирічний  Микола Вінграновський написав рядки тихі й мудрі, як голос людини на схилі життя: «Віддаю тобі волю свою, Віддаю тобі силу, доле, І думок незасніжене поле, І незлого себе віддаю…»

Часом я думаю: він міг стати великим Поетом, написавши лише оці два рядочки::

  Зоря летить, як молодий Шевченко,
 І золоте обличчя у зорі!

 Але він залишив кожній і кожному,  нам усім і всій Україні  усього себе – справжнього, мужнього, ніжного. Він залишив те, що є й буде вовіки  одним із  Господніх чудес української Поезії.

____________________________________

 

 Довідка: Микола  Степанович Вінграновський народився 7 листопада 1936 року на Миколаївщині. Навчався у Всесюзному державному інституті кінематографії, учень Олександра Довженка. Кінорежисер, сценарист, актор. Належав до кола українських  митців-шістдесятників. Автор десяти поетичних збірок, роману «Северин Наливайко», дев’яти повістей, багатьох оповідань, творів для дітей, режисер (самостійно і в співавторстві) шести художніх та восьми документальних фільмів (серед них – «Довженко. Щоденник.1941—1945).  Помер 26 травня 2004 року.


 Олена Бондаренко,  

 Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»

 

17 грудня

Інші дати
День пам’яті Великомучениці Варвари
Свята Варвара - християнська свята, великомучениця. 306 року в юному віці у м. Іліополі (Мала Азія) постраждала за сповідання віри Христової — за присудом місцевої влади її стратив власний батько, жорстокий язичник Діоскор. Відразу після її мученицької кончини діва Варвара стала вшановуватися християнами, як свята великомучениця. Святість діви Варвари засвідчувалася також багатьма чудесами, які відбувалися біля її гробниці. З 1960 р. мощі святої великомучениці Варвари перебувають у Свято-Володимирському патріаршому кафедральному соборі Києва.
Розгорнути
День працівника державної виконавчої служби
Свято встановлено в Україні «…ураховуючи значення органів державної виконавчої служби у забезпеченні виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб, на підтримку ініціативи Міністерства юстиції України і громадськості…» згідно Указу Президента України «Про День працівника державної виконавчої служби» від 22 липня 2009 р. № 569/2009.
Розгорнути
Народився Данило Щербаківський
(1877, с.Шпичинці, Житомирська область – 1927) – етнограф, дослідник українського народного мистецтва, археолог і музичний діяч. Автор понад 40 друкованих наукових досліджень та десятки рукописів («Козак Мамай», «Українські дерев»яні церкви», «Символіка в українському мистецтві», Український килим» та ін.)
Розгорнути
Народився Микола Новаченко
(1898, м.Буринь, Сумська область – 1966) - український ортопед-травматолог. Праці присвячено питанням лікування переломів кісток, протезування тощо. Широко відомі відновні операції на опорно-руховому апараті за Новаченком, кісткова пластика.
Розгорнути
Народився Юрій Шерех (Шевельов)
(1908, м. Харків - 2002) - славіст-мовознавець, історик української літератури. Професор Гарвардського, Колумбійського університетів. Автор фундаментальних наукових праць "Предісторія слов'янської мови: історична фонологія загально-слов'янської мови", "Історична фонологія української мови" та ін.
Розгорнути