chrome firefox opera safari iexplorer

 24 грудня 1937 року народився В’ячеслав Чорновіл

24 грудня 2018 о 11:49
bastion.tv

Він був – справжнім. Це не можна відтренувати, зіграти — бо це єство людини. Шляхетність і природність пана В’ячеслава являла себе у невимушеності спілкування з будь-яким співрозмовником. Дехто, маючи пред собою лише приклад бундючних компартійних бонз, часом закидав йому «простоту» і «доступність», на що він жартівливо  казав:«Я такий як є, пізно мене перевиховувати!»

В силу своїх обов’язків  мені доводилося  разом із паном В’ячеславом чимало подорожувати Україною  – від Донецька до Ужгорода. Скрізь він за мить «обростав» натовпом. Часом надибували дорогою мацюпуську кнайпочку, одну на кількасот кілометрів. От узяли по каві, от щойно сьорбнути наміривсь, як тут-таки: «О, Чорновіл!.. А скажіть, пане Чорновіл… а поясніть… а порадьте…» Гадаєте, він бодай комусь відмовив?..

Ставлячись до всіх людей як до рівних собі, пан В’ячеслав, людина високої гідності, всіляко уникав панібратства: дуже мало кому говорив «ти» й себе по плечу плескати не дозволяв.

Якою була  роль Чорновола  в житті України?  А яка  роль України в її житті? Адже він сам був Україною. Видирав із ворожих пазурів її свободу як власну – голодуючи насмерть, наражаючись на небезпеку втратити, у прямому сенсі, життя. Якось сказав, що боїться лише одного: не дожити, поки відбудеться Україна. 

… Чорновіл читає напам’ять вступ до Сосюриного «Мазепи». Точніше, проказує. Але так, як не зміг би жоден актор. Бо то вже ніби й не Сосюра, то він  сам — дитя України, чиє  ім’я, за дивним збігом, означає «найбільша слава», — цілим серцем промовляє: «Я йшов кривавими житами, І знов піду, де гул і мла, Лиш одного я хочу, мамо, Щоб ти щасливою була».  

     Любов Чорновола до України була живою, дієвою, він будив її, штурхав, говорив до неї з усіх можливих трибун і майданів, невгамовно будував її скрізь – у парламенті, в Русі, в собі, у кожній людині, що йому траплялася. Після серпневого путчу в СРСР 1990-го Львівська обласна рада на чолі з Чорноволом  першою в Україні ухвалила рішення про декомунізацію. Чорновіл був ініціатором відновлення національної символіки як державної;  Декларації про державний суверенітет, Акту проголошення незалежності України. Коли 24 серпня 1991-го, близкьо  21.00, була проголошена Незалежність, пан В’ячеслав вибіг до людей, які не розходилися на площі перед парламентом, узяв з їхніх рук український прапор.  Підійшли інші депутати, понесли до залу…

28 червня 1996р.o 10-й ранку, нардепи-рухівці зібрались у  ресторанному зальчику готелю «Київ». Веселі, хоча й змучені після «конституційної ночі». Хлопці привезли свіже число «Час/Time», я –на той час головред — попросила залишити на першій шпальті  свого примірника автографи  «для історії». Купа знаків оклику, переможні фрази. Окремо — Чорноволовою рукою: «Не так сталося, як гадалося…» Розуміючи, що доводилось іти на певні компроміси, він прозирав крізь роки, які наслідки матимуть ці компроміси…

 Двадцятирічної давнини закиди опонентів Чорновола щодо його  «владолюбства», «боротьби за владу» видаються смішними нісенітницями. Надто – на тлі нинішніх «ігрищ престолів», коли і владцям, і переважній більшості опозиціонерів залежить лише на отриманні й утриманні влади як засобу вдоволення амбіцій, збагачення чи того й іншого водночас. Чорноволові влада була потрібна винятково як єдиний легітимний спосіб побудувати  Україну свого бачення -  сильну, незалежну, демократичну. За перемоги Чорновола Україна мала шанс  іти шляхом, обраним Чехією, Литвою, Польщею. Не випадково  Ґавел, Лансберґіс,  Валенса були його друзями. Яцек Куронь якось сказав, що любить Чорновола, «як власне серце». А «владолюбний» Чорновіл мріяв , що  в Україні, яку він будував, нарешті займеться улюбленою справою – редагуватиме опозиційну газету.

Пан Вячеслав був людиною питомо українських, сказати б, козацьких етичних цінностей. Його віра в Бога була спокійною і твердою  – таке, за Костомаровим, «внутрішнє звернення до Бога, таємний роздум над собою, сердечний потяг до духовного». 

   Для нього дуже багато важило товариство – не тільки як середовище спілкування, а скоріш як монолітне братство, спина до спини. У колі однодумців просто випромінював задоволення. Таким колом для нього була і наша — його — газета «ЧАС/Time». Очікування Шефа, як ми називали нашого шеф-редактора – було очікуванням свята. Він злітав сходами на другий поверх («Шеф біжить!»), стрімко рухався  редакційним коридором, важенний портфель у руці, берет трохи збився, розстебнутиий зеленкуватий плащ  майорить за ним, як вітрило. Дорогою кожного привітає-розпитає. Забіг, присів у нашій з Григорієм Павловичем, заступником головного редактора,  кімнатці: «Пані Олено, чаю дасте?» А дівчата вже несуть -  пиріжок, домашнє печиво, бодай цукерку, а він гріється під нашими поглядами, і в самого очі сміються…

 Чорновіл не «вийшов  з народу», він залишався його часточкою, почуваючись у цій іпостасі природньо і невимушено. «Маститих політиків» помітно дратувала ота  народна  любов, яка, наче велетенська хвиля, скрізь котилася за ним.

 У виступі на Установчому з’їзді Руху Чорновіл чітко вербалізував своє бачення України: незалежна демократична держава. Ті, хто ще дискутував на предмет «СРСР – федерація чи конфедерація?» були вражені його «радикалізмом». Деякі «радикальні державники» тут-таки заповзялися ганити за «демократизм». Але Чорновіл не змінив свого бачення України як сучасної, успішної європейської держави. Був переконаний, що Україна  може постати лише на засадах демократії, в іншому  випадку  на нас чекають «загумінки» (його питоме слівце) цивілізації.  Розумів і те, що для побудови такої держави необхідно, але замало зруйнувати підмурівок тоталітаризму — потрібні глибокі, всеохоплюючі  реформи. (На той час це поняття ще не було дискредитоване тими, хто сховалися за нього, творячи свої огидні справи). Водночас В’ячеслав  Максимович був переконаний, що підмурівком Української держави мають бути українські світоглядні цінності. Він будував українську Україну, за таку Україну боровся і такій Україні віддав себе.

Чорновіл ніколи не ганив Україну і не дозволяв цього робити нікому. Не уявляю, щоби пан В’ячеслав сказав про неї: «Ця країна» — вираз, популярний серед нинішніх політиків. Він  був  моральним авторитетом нації, тим дзеркалом, у яке вільно чи невільно доводилося дивитися всім: суспільству, владі, кожній людині; в якому відбивалися гранично чітко чесноти і вади суспільства, влади і владців.  

Нам справді дуже бракує Чорновола. І бракуватиме завжди. Але  є  ми – люди, для яких  честь, чесність, любов до своєї рідної країни – щоденна, негаласлива, дієва – є надважливими, світоглядними цінностями. І коли ми нарешті спроможемося згуртуватись, Україна стане такою, про яку мріяв і якій віддав життя В’ячеслав Чорновіл.

Олена Бондаренко

7 серпня

Інші дати
Народився Пантелеймон Куліш
(1819, смт. Вороніж, Сумська область - 1897) - український письменник, драматург, фольклорист, етнограф, перекладач, критик, редактор, видавець. Автор першого україномовного історичного роману «Чорна рада».
«… единственные во всем мире по своему поэтическому достоинству малороссийские песни, вспомните дивную историю Малороссии, эту поэму-историю, которая как героическая песня легла на скрижалях мира – и вы не можете не призадуматься над судьбой этого необыкновенного народа, который явился чудесным образом, как роскошный цветок посреди враждебных для него стихий…» (Пантелеймон Куліш)
Розгорнути