chrome firefox opera safari iexplorer

Квітка на серці України. 7 грудня 1900р. народилася художниця Катерина Білокур

07 грудня 2017 о 08:27

Господь надумався послати на землю Катрю Білокур, аби вона своїми картинами розповіла про цю рясно уквітчану, зелено вбрану, чудову та пишну країну – Україну. Світові й самим українцям.

«Я, Білокур Катерина Василівна, народилась в 1900 році 24 листопада (за старим стилем, за новим – 7 грудня. — О.Б.) в селі Богданівці бувшого Пирятинського уїзду Полтавської губернії в родині селянина. Рано, ще до шкільного віку, мені хтось дав буквар, і я по йому скоро навчилась читати. Ну з приводу цього дід та батько й порадились, що нащо ж тоді Катрю віддавати в школу, як вона і сама учиться. Та й прясти пора вже її привчати хоч на веретено. На цьому моя освіта початкова, середня і вища і закінчилась. І стала я працювати на ріжних сільських роботах, які були по моїй дитячій силі. В дитинстві я про малювання не чула і нічого не знала. А вже в молодості стала я кой у кого доставати книги, і з них узнала, що є на світі такі люди — художники, і яка їх робота. І якимсь чарівним, прекрасним показалось мені те велике слово. От я й сказала собі, що чи рано, чи пізно, хоч на старості літ, а буду художником, буду — і все! В той час у мене не було ні паперу, ні олівця. Я крала у матері кусочки білого полотна та візьму вуглину та й виводжу чорним по білому, що на думку прийде. Та коли мої рідні побачили, то заборонили, щоб я того не робила, а щоб працювала по хазяйству, щоб путня хазяйка була. Щось чи в 1923, чи в 1924 році я вичитала в журналі «Радянське село», що в Миргороді є технікум художньо-керамічний. Що таке «керамічний», я не знала, та й навіщо мені те, раз там було слово «художник»? Не знала я ніякого закону шкільного, як там учать і як приймають учитись, і ні в кого про те не розпитала, а сама надумала: поїду я в той Миргород та й найду ту школу. Ну пішла на станцію, розпитала, в яку сторону Миргород стоїть. Добула олівця і паперу, намалювала два малюнки... От уже я в тім чудовім помешканні. Хтось указав мені канцелярію і я увійшла туди. Розказала їм, звідки і чого до їх приїхала. «А освіту яку маєте?» — «Та-а,— відповідаю їм, ніякої. Але ж я маю велику любов до малювання, і прийміть ви мене до ції школи, щоб я була художник!» — Ні, кажуть, привезіть нам документи за семилітку, тоді й приймем».

Вийшла я звідти, а навпроти через дорогу росла якась велика деревина, мабуть, в’яз, то одна вона знає, як я під нею гірко плакала...»

Ще Господь дав Катрі тонку, ніжну і чутливу душу, яка промовляла дивними словами у листах без розділових знаків.

Великий подвижник на ниві української національної культури, письменник Микола Кагарлицький зібрав і дбайливо впорядкував безцінну епістолярну спадщину Катерини Білокур. У цих листах її  чуття та образне мислення набувають такої магнетичної сили, що стояв би в котромусь із тих листів, як у буйному саду, і дихав, і тішився, і лишився там навіки…

Відомий поет Микола Бажан у газеті «Літературна Україна»   8 квітня 1982р. так відгукунвся про на той час нещодавно оприлюднені зусиллями М.Кагарлицького в журналі «Вітчизна» листи Катерини Білокур:  «Їх писала дивовижна селянська жінка, що самотужки навчилась читати, малювати, сягнувши в малярстві досконалості й самобутності... Листи її, наче сплески світла»…

Спробуймо бодай трохи побути серед тих фантастичних сплесків світла.

Про науку: «Зима. Вечір… Батько і дядько Омелько приїхали з Пирятина, з базару. Що вони там накупили – не знаю. Батько ще щось витягли з мішка і, подаючи мені на піч, кажуть: «А це тобі, Катре, гостинець. Ану побачим, який з тебе грамотій буде!» – і подали мені невеличку книжку – буквар. Я зразу і не зрозуміла, що воно таке. Але мені так радісно стало від того дарунку, що я на печі підскочила. А на припічку лежала мітелка. Мати схватили ту мітелку – і таки гарно мене нею потягли, промовляючи: «Сказилась чи що? Піч завалиш, а зима: бачиш – он який тріскун надворі!..» Грамота мені так легко далася! В тім букварі спершу були букви, потім склади, а тоді маленькі оповіданнячка і вірші. І я за тиждень все це зучила майже напам’ять. От з приводу цього дід та батько порадились, що нащо ж, мов, тоді Катрю віддавати в школу, як вона сама і без школи тії грамоти учиться… Не буде вона драти чобіт, човгаючи ними по мерзлій землі та снігу, і не буде рвати свитку, скидаючи її та надіваючи, а буде вона сидіти вдома, помалу на веретено прястиме…» І якщо (я) сиділа довго, нахилившись над букварем, то мати сердито і гукали: «Чуєш, Катре, ти менше у книгу зазирай, а більше дивись на гребінь та на мичку, та щоб пряжа у неї була тонка та рівна!..» І ото на тих двох букварях моя початкова, середня і вища освіта… Я не була ніколи ні в якій школі і не чула гласу вчителя…»

 Про малювання: «От уже підріс мій менший брат Грицько. Брата віддали до школи, мов, чоловікові неписьменному тяжко в світі жити… От одного разу якось, що братові книги й зошити були вдома, а його не було в хаті, я взяла його зошит і олівець і думаю: «Ану, і я чи зумію коня намалювати?» Кинулась – та мені так ця робота сподобалась, що я не вгадала, як змалювала увесь Грицьків зошит. Я теж малювала коні, тільки я їх позапрягала у вози та сани. І всякої всячини там намалювала… «Ох ти, стерво!» – скрикнули батько на мене і скочили на піч – і порвали мої твори… 

От уже я гарно умію на прядку прясти, ткати полотно і гарно вишивати… Але після того… Ет якби ще що-небіть намалювати! Аж серце наче заболить! Та в мене не було ні паперу, ні олівця. Так я додумалась: украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небіть, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..» Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною…» 

Про квіти: «Це було дуже-дуже давно. Куди б не йшла моя мати, несучи мене малу на руках, я чого-то плакала… Я пам’ятаю й січас високі дерева, незелену траву і дівчину… Та дівчина нагнулась – і я побачила біля її ніг серед незеленої трави два зелені-зелені листочки, а серед них така чудова синя малесенька квіточка. Вона така мені, малій, показалась прекрасна! Я перестала плакать… 

Та й як же їх не малювати, як вони ж такі красиві! А як прийде весна та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії й далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві…» 

Про кохання:«А ходім, старий, додому, а пора, старий, додому!» А мені ті слова так подобаються – так як спів або чудова музика. От, Господи, думаю, хоч би швидше вирости! Обов’язково і в мене буде такий гарний сивий дід. Тільки, мов, я не буду казати «старий», я буду казати: «А, ходімте, дідусю, додому!..» Коли я тому, з ким була думка одружитись сказала, що, мов, хоч і піду за тебе заміж, а учитись малювати буду, раз уже так вийшло, що у школі не училась, то буду учитись самоукою, а він почав мене висміювати і доказувати, що мов, це неможливо (це так і мій батько, і всі мої рідні говорили: щоб неосвічена селянка та й стала художником, – та такого в світі ще не було!), а я вперлась та і кажу, що буду учитись і художником хоч на старість літ буду, буду – і все! Ну зчепились – чуть не бились, але добре полаялись та й розійшлись, та й навіки розійшлись!.. І пішла я одна боротись у хвилях холодних життєвого моря. І топчу я цю життьову путь-доріженьку в самій самотині… І таке вже на моєму серці робилось, що хотілось піти у поле, зчепити руки на голову – і не плакати, не голосити, а сірим вовком вити!..» 

Збереглося 78 листів Катерини Білокур до  мистецтвознавця і музейника, у минулому – в’язня сталінських таборів Стефана Таранушенка. Писала, бо воліла, аби знав Стефан  про неї більше, ніж усі інші, почув-побачив її думки і порухи серця.

2 січня 1954р.: «Пішла на город, сіла під деревиною, а вітер тоді віяв зі сходу на захід, якраз із Богданівки на Київ, — то я й давай до вітра промовляти, щоб він мої слова узяв, відніс у Київ та й вам віддав. І декілька раз сказала: Степане, озовіться! Степане, окликніться!..»

6 червня 1954р.: «От якби я молодша була, я договорилась би з вами, щоб ви мені батьком були, щоб ви мені допомагали і захищали од усяких кривд людських. І в чому моя сила і спромога, то і я б вам допомагала».

До художника Матвія Донцова та його дружини: «Добрий день вам, мої старесенькі друзі Матвій Олексійович і Юлія Іванівна!  Одержала від вас лист. Щира вам і велика подяка за його. А мені простіть і простіть за мою довгу мовчанку, але не лукаву. Відносно моєї поїздки, чи то, пак, мого клопотання, щоб переїхати до Києва... Коли я стала просити, щоб мені дали кімнатку, то мене запитали, як же, мов, ви житимете в місті? Мов, жити треба з здоровим здоров’ям, а з таким, мов, хворим, як у вас, так треба, щоб при комусь жити. І справді, подумала я, як же я?.. Та й рішила знов повернутись у Богданівку...»

Що додати? Якось почула по радіо Катерина пісню «Чи я в лузіі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Намалювала на білій полотнині калину та й надіслала «до Києва, академічний театр, Оксані Петрусенко». Лист знайшов адресата, Оксана була зачарована роботою сільської майстрині, звернулася до Центру народної творчості… Після виставок у Полтаві та Києві прийшло загальне визнання. ЇЇ роботами захоплювався Пабло Пікассо. Але то для світу вона була великою художницею. Для влади й місцевих дрібних начальничків вона залишилися Катрею, яка поралася на городі, носила воду і малювала чудернацькі квіти – не зі здорового глузду, видко…

Останнім часом Катерину тяжко діймали болі у шлунку й животі. Коли вже було геть нестерпно, погодилась, аби завезли до лікарів. У Яготинській райлікарні, після чи невдалої, чи то запізнілої операції, велика українська художниця Катерина Білокур померла 9 червня 1961 року.

 

Листи Катерини Білокур за матеріалами: sumno.com

Олена Бондаренко

 

26 лютого

Інші дати
Народився Георгій Нарбут
(1886, с.Нарбутівка Сумська область - 1920) – визначний український художник-графік. Автор славнозвісної ілюстрації до «Енеїди», графічної серії «Українська абетка», ескізів українських грошових знаків, цінних паперів, поштових марок, військових мундирів Української армії, нової української геральдики.
«Цю романтичну любов до українського минулого було ясно помітно і у Георгія Івановича: нею віяло і від усієї його лагідної постаті в українськім жупані, підперезанім слуцьким поясом, і від його творів, як, наприклад, прекрасний «Еней», як проекти форми одежі для урядовців, оздоби книжок і т. ін.» (Данило Щербаківський)
Розгорнути
Народився Микола Тимків
(1909, м. Косів - 1985), народний майстер. Автор понад 1200 творів декоративно-прикладного мистецтва, серед яких декоративні тарілки, скриньки, меблі тощо, зроблені плоскорізьбою, інкрустацією й інтарсією.
Розгорнути