chrome firefox opera safari iexplorer

Квітка на серці України. 7 грудня 1900р. народилася художниця Катерина Білокур

07 грудня 2017 о 08:27

Господь надумався послати на землю Катрю Білокур, аби вона своїми картинами розповіла про цю рясно уквітчану, зелено вбрану, чудову та пишну країну – Україну. Світові й самим українцям.

«Я, Білокур Катерина Василівна, народилась в 1900 році 24 листопада (за старим стилем, за новим – 7 грудня. — О.Б.) в селі Богданівці бувшого Пирятинського уїзду Полтавської губернії в родині селянина. Рано, ще до шкільного віку, мені хтось дав буквар, і я по йому скоро навчилась читати. Ну з приводу цього дід та батько й порадились, що нащо ж тоді Катрю віддавати в школу, як вона і сама учиться. Та й прясти пора вже її привчати хоч на веретено. На цьому моя освіта початкова, середня і вища і закінчилась. І стала я працювати на ріжних сільських роботах, які були по моїй дитячій силі. В дитинстві я про малювання не чула і нічого не знала. А вже в молодості стала я кой у кого доставати книги, і з них узнала, що є на світі такі люди — художники, і яка їх робота. І якимсь чарівним, прекрасним показалось мені те велике слово. От я й сказала собі, що чи рано, чи пізно, хоч на старості літ, а буду художником, буду — і все! В той час у мене не було ні паперу, ні олівця. Я крала у матері кусочки білого полотна та візьму вуглину та й виводжу чорним по білому, що на думку прийде. Та коли мої рідні побачили, то заборонили, щоб я того не робила, а щоб працювала по хазяйству, щоб путня хазяйка була. Щось чи в 1923, чи в 1924 році я вичитала в журналі «Радянське село», що в Миргороді є технікум художньо-керамічний. Що таке «керамічний», я не знала, та й навіщо мені те, раз там було слово «художник»? Не знала я ніякого закону шкільного, як там учать і як приймають учитись, і ні в кого про те не розпитала, а сама надумала: поїду я в той Миргород та й найду ту школу. Ну пішла на станцію, розпитала, в яку сторону Миргород стоїть. Добула олівця і паперу, намалювала два малюнки... От уже я в тім чудовім помешканні. Хтось указав мені канцелярію і я увійшла туди. Розказала їм, звідки і чого до їх приїхала. «А освіту яку маєте?» — «Та-а,— відповідаю їм, ніякої. Але ж я маю велику любов до малювання, і прийміть ви мене до ції школи, щоб я була художник!» — Ні, кажуть, привезіть нам документи за семилітку, тоді й приймем».

Вийшла я звідти, а навпроти через дорогу росла якась велика деревина, мабуть, в’яз, то одна вона знає, як я під нею гірко плакала...»

Ще Господь дав Катрі тонку, ніжну і чутливу душу, яка промовляла дивними словами у листах без розділових знаків.

Великий подвижник на ниві української національної культури, письменник Микола Кагарлицький зібрав і дбайливо впорядкував безцінну епістолярну спадщину Катерини Білокур. У цих листах її  чуття та образне мислення набувають такої магнетичної сили, що стояв би в котромусь із тих листів, як у буйному саду, і дихав, і тішився, і лишився там навіки…

Відомий поет Микола Бажан у газеті «Літературна Україна»   8 квітня 1982р. так відгукунвся про на той час нещодавно оприлюднені зусиллями М.Кагарлицького в журналі «Вітчизна» листи Катерини Білокур:  «Їх писала дивовижна селянська жінка, що самотужки навчилась читати, малювати, сягнувши в малярстві досконалості й самобутності... Листи її, наче сплески світла»…

Спробуймо бодай трохи побути серед тих фантастичних сплесків світла.

Про науку: «Зима. Вечір… Батько і дядько Омелько приїхали з Пирятина, з базару. Що вони там накупили – не знаю. Батько ще щось витягли з мішка і, подаючи мені на піч, кажуть: «А це тобі, Катре, гостинець. Ану побачим, який з тебе грамотій буде!» – і подали мені невеличку книжку – буквар. Я зразу і не зрозуміла, що воно таке. Але мені так радісно стало від того дарунку, що я на печі підскочила. А на припічку лежала мітелка. Мати схватили ту мітелку – і таки гарно мене нею потягли, промовляючи: «Сказилась чи що? Піч завалиш, а зима: бачиш – он який тріскун надворі!..» Грамота мені так легко далася! В тім букварі спершу були букви, потім склади, а тоді маленькі оповіданнячка і вірші. І я за тиждень все це зучила майже напам’ять. От з приводу цього дід та батько порадились, що нащо ж, мов, тоді Катрю віддавати в школу, як вона сама і без школи тії грамоти учиться… Не буде вона драти чобіт, човгаючи ними по мерзлій землі та снігу, і не буде рвати свитку, скидаючи її та надіваючи, а буде вона сидіти вдома, помалу на веретено прястиме…» І якщо (я) сиділа довго, нахилившись над букварем, то мати сердито і гукали: «Чуєш, Катре, ти менше у книгу зазирай, а більше дивись на гребінь та на мичку, та щоб пряжа у неї була тонка та рівна!..» І ото на тих двох букварях моя початкова, середня і вища освіта… Я не була ніколи ні в якій школі і не чула гласу вчителя…»

 Про малювання: «От уже підріс мій менший брат Грицько. Брата віддали до школи, мов, чоловікові неписьменному тяжко в світі жити… От одного разу якось, що братові книги й зошити були вдома, а його не було в хаті, я взяла його зошит і олівець і думаю: «Ану, і я чи зумію коня намалювати?» Кинулась – та мені так ця робота сподобалась, що я не вгадала, як змалювала увесь Грицьків зошит. Я теж малювала коні, тільки я їх позапрягала у вози та сани. І всякої всячини там намалювала… «Ох ти, стерво!» – скрикнули батько на мене і скочили на піч – і порвали мої твори… 

От уже я гарно умію на прядку прясти, ткати полотно і гарно вишивати… Але після того… Ет якби ще що-небіть намалювати! Аж серце наче заболить! Та в мене не було ні паперу, ні олівця. Так я додумалась: украла у матері кусочок білого полотна та взяла вуглину… І я намалюю з одного боку полотнини що-небіть, надивлюсь-намилуюсь, переверну на другий бік – і там те саме. А тоді виперу той кусочок полотна – і знов малюю… А одного разу… намалювала не краєвид, а якихось видуманих птиць… Мені було радісно на душі від того, що я таке зуміла видумати! І дивилась на той малюнок, і сміялась, як божевільна… От мене на цьому вчинку і поймали батько та мати. Малюнок мій зірвали і кинули в піч… «Що ти, скажена, робиш? Та, не дай Бог, чужі люди тебе побачать на такому вчинку? То тебе ж тоді ніякий біс і сватати не буде!..» Але куди я не йду, що я не роблю, а те, що я надумала малювати, – слідом за мною…» 

Про квіти: «Це було дуже-дуже давно. Куди б не йшла моя мати, несучи мене малу на руках, я чого-то плакала… Я пам’ятаю й січас високі дерева, незелену траву і дівчину… Та дівчина нагнулась – і я побачила біля її ніг серед незеленої трави два зелені-зелені листочки, а серед них така чудова синя малесенька квіточка. Вона така мені, малій, показалась прекрасна! Я перестала плакать… 

Та й як же їх не малювати, як вони ж такі красиві! А як прийде весна та зазеленіють трави, а потім і квіти зацвітуть! Ой Боже мій! Як глянеш кругом, то та гарна, а та ще краща, а та ще чудовіша, та начебто аж посхиляються до мене та як не промовляють: «Хто ж нас тоді буде малювати, як ти покинеш?» То я все на світі забуду, та й знову малюю квіти. Ой, не гнівайтесь на мене, мої близькії й далекії друзі, що я малюю квіти, бо із квітів картини красиві…» 

Про кохання:«А ходім, старий, додому, а пора, старий, додому!» А мені ті слова так подобаються – так як спів або чудова музика. От, Господи, думаю, хоч би швидше вирости! Обов’язково і в мене буде такий гарний сивий дід. Тільки, мов, я не буду казати «старий», я буду казати: «А, ходімте, дідусю, додому!..» Коли я тому, з ким була думка одружитись сказала, що, мов, хоч і піду за тебе заміж, а учитись малювати буду, раз уже так вийшло, що у школі не училась, то буду учитись самоукою, а він почав мене висміювати і доказувати, що мов, це неможливо (це так і мій батько, і всі мої рідні говорили: щоб неосвічена селянка та й стала художником, – та такого в світі ще не було!), а я вперлась та і кажу, що буду учитись і художником хоч на старість літ буду, буду – і все! Ну зчепились – чуть не бились, але добре полаялись та й розійшлись, та й навіки розійшлись!.. І пішла я одна боротись у хвилях холодних життєвого моря. І топчу я цю життьову путь-доріженьку в самій самотині… І таке вже на моєму серці робилось, що хотілось піти у поле, зчепити руки на голову – і не плакати, не голосити, а сірим вовком вити!..» 

Збереглося 78 листів Катерини Білокур до  мистецтвознавця і музейника, у минулому – в’язня сталінських таборів Стефана Таранушенка. Писала, бо воліла, аби знав Стефан  про неї більше, ніж усі інші, почув-побачив її думки і порухи серця.

2 січня 1954р.: «Пішла на город, сіла під деревиною, а вітер тоді віяв зі сходу на захід, якраз із Богданівки на Київ, — то я й давай до вітра промовляти, щоб він мої слова узяв, відніс у Київ та й вам віддав. І декілька раз сказала: Степане, озовіться! Степане, окликніться!..»

6 червня 1954р.: «От якби я молодша була, я договорилась би з вами, щоб ви мені батьком були, щоб ви мені допомагали і захищали од усяких кривд людських. І в чому моя сила і спромога, то і я б вам допомагала».

До художника Матвія Донцова та його дружини: «Добрий день вам, мої старесенькі друзі Матвій Олексійович і Юлія Іванівна!  Одержала від вас лист. Щира вам і велика подяка за його. А мені простіть і простіть за мою довгу мовчанку, але не лукаву. Відносно моєї поїздки, чи то, пак, мого клопотання, щоб переїхати до Києва... Коли я стала просити, щоб мені дали кімнатку, то мене запитали, як же, мов, ви житимете в місті? Мов, жити треба з здоровим здоров’ям, а з таким, мов, хворим, як у вас, так треба, щоб при комусь жити. І справді, подумала я, як же я?.. Та й рішила знов повернутись у Богданівку...»

Що додати? Якось почула по радіо Катерина пісню «Чи я в лузіі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Намалювала на білій полотнині калину та й надіслала «до Києва, академічний театр, Оксані Петрусенко». Лист знайшов адресата, Оксана була зачарована роботою сільської майстрині, звернулася до Центру народної творчості… Після виставок у Полтаві та Києві прийшло загальне визнання. ЇЇ роботами захоплювався Пабло Пікассо. Але то для світу вона була великою художницею. Для влади й місцевих дрібних начальничків вона залишилися Катрею, яка поралася на городі, носила воду і малювала чудернацькі квіти – не зі здорового глузду, видко…

Останнім часом Катерину тяжко діймали болі у шлунку й животі. Коли вже було геть нестерпно, погодилась, аби завезли до лікарів. У Яготинській райлікарні, після чи невдалої, чи то запізнілої операції, велика українська художниця Катерина Білокур померла 9 червня 1961 року.

 

Листи Катерини Білокур за матеріалами: sumno.com

Олена Бондаренко

 

13 грудня

Інші дати
День Святого Андрія Первозванного
Незважаючи на те, що це християнський святий, обряди й традиції цього дня сягають дохристиянських часів. З усіх свят річного календарного циклу день Андрія Первозванного є одним із найтаємничніших, найцікавіших, цього дня відбуваються заклинання й угадування майбутнього, ритуали з калетою та інші ворожіння. Андрієва ніч допомагає незаміжнім дівчатам пізнати свою долю: чи доведеться ще рік дівувати, чи на щасливицю чекає вдале заміжжя.
Розгорнути
Народився Микола Хвильовий
(1893, м. Тростянець, Сумська область – 1933) – український прозаїк, поет, публіцист, один з основоположників пореволюційної української прози. Автор поетичних збірок «Молодість», «Досвітні симфонії», збірок оповідань «Сині етюди», «Осінь», романів «Вальдшнепи», «Санаторі, Сентиментальна історія»», новели «Я (романтика)».
Розгорнути