uk.wikipedia.org
«Тепер будь-які образи Миколи Гринька вважалися б надреальними, адже вони – опозиція всім одразу природженим убивцям, мутантам, володарям темряви. Його персонажі – виклик з минулого безглуздій чорнусі, тиражованій та культивованій нині кіноіндустрією. Якби Микола Гринько дожив до сьогодення, йому не знайшлося б місця також і серед позитивних героїв: горців, людей-павуків, бетменів. Адже їхній сурогатний, схематизований світ – не його світ»…
О.Клейменова
Гринько мав «нерадянську» зовіншність: легку, струнку статуру, «американську» усмішку, особливий шарм, інтелігентний голос. Його добрі очі, мудра і трішки печальна усмішка, очевидна непересічність у поєднані з дивовижним, унікальним артистичним даром зачарували Андрія Тарковського і запам’яталися мільйонам глядачів.
Микола Гринько народився 22 травня 1920р. в Херсоні. Вже по смерті актора його дружина в одному з інтерв’ю сказала, що насправді він народився 1921-го, але, збираючись до війська, «дописав» собі рік.
Миколині батьки – Григорій Гринько та Лілія Броневська - — були акторами Первомайського робітничо-селянського театру. Тож хлопець іще в дитинстві визначився зі своїм майбутнім: він стане актором.
Коли Миколка був школярем, батьки розлучилися, й він разом з мамою переїхав до Запоріжжя. Звідси згодом пішов на фронт. Служив стрільцем-радистом на бомбардувальниках. Створив самодіяльний ансамбль, що гастролював як фронтова бригада.
По війні Микола Гринько втілив свою заповітну мрію: вступив до школи-студії при Запорізькому драматичному театрі. Це було його перше місце роботи. Від 1946р. — провідний актор у театрах Запоріжжя та Ужгорода.
Гринько був обдарованим театральним актором. Але 35-річним залишив театральну сцену і вирушив на естраду, отримавши пропозицію від щойно тоді створеного Київського естрадного оркестру «Дніпро». Згодом став не лише актором, а й художнім керівником цього колективу. Там і познайомився зі студенткою консерваторії, скрипалькою Айше Чулак-Огли. Спочатку це була дружба: молоді люди багато розмовляли, їх об’єднували спільні зацікавлення, ставлення до життєвих цінностей. Весілля як такого не було. Згодом вдова актора скаже, що весілля тривало всі 30 років, які вони прожили разом…
За словами колег і наставників, Айше могла стати видатною скрипалькою. Але вона присвятила себе коханому чоловікові, й жодного разу не пошкодувала.
За якийся час успіх на естраді, хоча й був справді грандіозним, перестав влаштовувати М.Гринька. Актор вирішив спробувати себе у кіно. 1951р. дебютував у ролі Кріпака-бунтаря в фільмі І.Савченка «Тарас Шевченко». Потім упродовж 10 років не знімався.
Та якось познайомився з режисерами О.Аловим і В.Наумовим, котрі запропонувалми йому одну з ролей у фільмі «Павло Корчагін», що над ним саме працювали. Вже тоді режисери відзначили «нетутешню» зовнішність Гринька, порівнюючи його з «іконою» американського кіно Гарі Купером та обіцяючи взяти у фільм «про американців». Зрештою, коли почалася робота над картиною «Мир тому, хто входить» (1961р.) М.Гринька одразу затвердили на роль водія-американця.
На XXII Міжнародному кінофестивалі у Венеції картина «Мир тому, хто входить» отримала Спеціальний приз журі за кращу режисерську роботу і «Кубок Пазинетті» — приз італійських кінокритиків — за кращий іноземний фільм.
Микола Гринько, який у стрічці вів фронтовими шляхами машину фірми «Студебекер», автовиробник присудив свій приз – легкове авто - «За рекламу автомобіля фірми «Студебекер». Приз Микола Гринько, звичайно ж, не отримав – певне, його дістав хтось із тодішніх чиновників. Союзом же натомість поповзли чутки про нібито «американське» походження Гринька, яке він ретельно приховує.
Фільм, до слова, на якийся час у СРСР заборонили...
А потім Гринько зустрів на своєму шляху Тарковського. Микола Григорович тоді працював і в штаті кіностудії Довженка, і в Укрконцерті, часу було обмаль, мріяв бодай тиждень відпочити. Подружжя збиралося до улюбленого Канева. Завзятий рибалка, Гринько жив передчуттям зустрічі з природою. І от — пізнього вечора напередодні від’їзду — до помешкання Гринька прибув асистент режисера Андрія Тарковського. Режисер запрошував Миколу Григоровича на зйомки, той сумнівався, та все вирішило місце – Канів. Це був фільм «Іванове дитинство» (1962р.), який мав грандіозний успіх. Тарковський захопився щирістю, природністю Гринька, називав його своїм талісманом. Вони розуміли одне одного з півслова, тож їхня співпраця була органічною:1966р. вийшов на екрани легендарний «Андрій Рубльов»; потім були «Соляріс», «Дзеркало». Останньою стрічкою А.Тарковського в Союзі був «Сталкер» — з М.Гриньком у ролі Професора…
1969р. Сергій Юткевич запросив Гринька на роль Антона Чехова у своєму «Сюжеті для невеликого оповідання». Критики і глядачі були одностайними: кращого Чехова, ніж Микола Гринько (як і кращої Ліки Мізинової, ніж Марина Владі) у тодішньому кінематографі не бачили. Розповідають, що коли на столі розіклали знімки А.Чехова і серед них – світлину М.Гринька в образі, актор Юрій Яковлєв, який грав роль Чехова у п’єсі «Насмішкувате моє щастя» в театрі Вахтангова, вигукнув, тицьнувши пальцем у фото Гринька: «Та ось же він – справжній Чехов!»
Гринько зі своїм великим даром перевтілення, до речі, й сам зізнавався, що став бачити світ очима Чехова – настільки близькою виявилася роль великого письменника.
На зйомках «Сюжету…» Гринько познайомився з актором і режисером Роланом Биковим. 1974р. зіграв у його фільмі для дітей «Автомобіль, скрипка і собака Клякса». Так розгорнулася нова сторінка творчості видатного актора: «Пригоди Буратіно», «Пригоди Електроніка»… Його щиро полюбили юні глядачі.
За 37 років своєї кінокар’єри Микола Гринько знявся в мало не 200 картинах. У тому числі – в Німеччині й Болгарії, Норвегії й Чехословаччині. Лише рідна студія ім.Довженка, де працював від 1964р., майже актора не запрошувала... Микола Гринько мав заповітну мрію: зіграти Дон Кіхота. Режисер Резо Чхеїдзе запросив Гринька на проби. Кращого Дон-Кіхота, як зізнавався Чхеїдзе, він не міг собі уявити. Співробітники та глядачі на студії «Грузія-фільм» три дні, поки тривали проби, гаряче аплодували акторові. Але сил на зйомки Гринько вже не мав – у нього діагностували лейкоз…
10 квітня 1989р. Микола Григорович помер у лікарні – заснув і вже не прокинувся.
Айше Рафетівна Гринько зберегла в домі все незмінним – від парасольок і капелюхів у передпокої – до книг на полицях і світлин на стінах. А ще продала все, що було цінного, і встановила прекрасний пам’ятник на його могилі.
Доля видатного актора була сповнена натхненної праці, творчих відкриттів і великих ролей, падінь і злетів. Його режисерами були Тарковський, Параджанов, Юткевич, Биков, Алов, Наумов, Герасимов, Зархі, Левчук, Кончаловський, Нахапетов.
Його кохання було щасливим і тривало впродовж усіх 30 років подружнього життя.
Він, зрештою, й був самим життям – різнобарвним, драматичним, прекрасним, талановитим і неповторним.
Олена Бондаренко,
Громадський рух Миколи Томенка «Рідна країна»
