Цей текст написано під враженнями від дивовижної родинної атмосфери, яка панувала протягом свята Івана Купала, що відбулося 7 липня 2012 року в селі Легедзине Черкаської області на території державного історико-культурного заповідника «Трипільська культура».
Святкування включало в себе: показ мод традиційного українського вбрання, зібраного із різних регіонів України, виступи співочих колективів із усієї України, козацькі розваги, традиційні купальські обряди та фестиваль нічного кіно.
Тож нехай написане стане своєрідною подякою усім тим людям, без яких це свято не відбулося б: Окремо Владу Чабанюку, родинам Валерія та Сергія Афанасьєвих, Ользі Годованець, родині Денисевичів, Наталці Хоменко та всій дружній громаді села Легедзине.
«Легедзине – село, центр сільської ради, розташоване за 18 км на північний захід від районного центру і 20 км від залізничної станції Тальне. Через село проходить автошлях Черкаси – Умань. Площа населеного пункту – 3106 га. Населення – 1016 осіб, кількість дворів – 528».
Ось скупа інформація, яку видає “дядько Гугл”, коли ти запитуєш в нього про маленьке село Легедзине. Ще цей “дядько” пропонує кілька фотографій та статей про місцевий заповідник “Трипільська культура” і на цьому замовкає…
Як же так?! – кричу я на власний ноутбук і починаю тарабанити пальцями по клавіатурі вбиваючи нові слова у поле пошуковика, щоб витягнути з цього скупердяя хоч щось... Я ж там був, я ж все бачив, я ж все відчував… Але, нажаль, мої намагання знайти хоч щось так і залишилися намаганнями… От тупа бляшанка – подумав я та вирішив витягнути із своєї запиленої лівої півкулі головного мозку усі творчі можливості – щоб написати невеличку статтю про це дивовижне місце та про цих неймовірних людей, котрих зустрів там під час купальського свята.
Ну що ж, почну, доки півкуля знову не лягла в сплячку і не захропіла козацьким сном.
Спекотний літній день, сонце вже давно перевалило за полудень, але ще продовжувало із завидним завзяттям кидати палюче проміння на все довкола. Ну ось і все – глина моїй лисині, – пробурмотів я собі, – знову буде червоніти як мавп’яча дупа, – і заходився швиденько шукати картуза. Ми витягли речі із Сергійового японського коня, який мужньо витримав усі відверті знущання Черкаських та Канівських доріг та домчав нас до місцевого музею.
Я примружив очі і на мить завмер – такої кількості усміхнених та щасливих облич я давно не бачив! Такого розмаїття вишиванок я не пам’ятаю із Дня незалежності, коли кожен «уважающій сєбя патріот» натягує на своє пузо вишиванку, вишиту дбайливими китайськими руками, десь на лівобережніій Гонконгщині.
Натягує для того – щоб пафосно пройтися по вулиці та продемонструвати усім який він патріотично свідомий та викласти потім в Контакті свої фотки із коментарем «вишиванка руліт» та «всех с праздніком Незалєжності ». Але зараз не про це!
Ми прямуємо до самого музею – на мить спиняємось щоб випити холодної води із відра, яке стоїть просто біля входу, втамовуємо спрагу та піднімаємося на другий поверх. А тут вже кипить робота! Ціла юрба дівчат вже в повній бойовій екіпіровці галасливо обговорюють план захоплення уваги глядачів. Сорочки, плахти, спідниці, хустки – від цього розмаїття починає паморочитися голова! Який же все таки Геній придумав стрій!
Швиденько вдягаю вишиванку (ні, не власну, – люб’язно надану Наталкою – щоб я не виглядав як повний невіглас із фотоапаратом на пупі та кепкою “New York”) і починаю спостерігати за Наталчиним перевтіленням.
На моє здивування вона вскочила в стрій за декілька секунд. Руки так вправно все робили – одягали сорочку, плахту, замотували пояс, накидали намисто, що мені на деякий час здалося, що Наталка це робить частіше, ніж тримає помаду у руках.
Все, нарешті – тепер можна і на подвір’я. Виходимо до громади і починаємо розчинятися у морі усміхнених облич, козацьких оселедців та квітчастих рушників. І тут я розумію, що старе життя із комп’ютерами, машинами, кислими обличчями в метро, їдким запахом асфальту залишилося як fata Morgana десь позаду, а замість нього всього мене поглинула легкість та цілковита гармонія.
Мозок уперто не хотів вірити у реальність того, що відбувається навкруги і постійно намагався догнати фату Моргану через дзвінки, смс-ки та листи на пошту. Після чергового повідомлення із “минулого життя” я позбавив мозок останнього шансу і вимкнув телефон! Тепер нарешті можна зайнятися справою, яку я так полюбляю – фотографування.
Ось гарні стрічки, а ось музики, хлопець із сережкою у вусі та барабаном, там дівчата у вінках, глечики, посуд, рушники – від всієї палітри фарб та образів можна втратити контроль над свідомістю! Раз-пораз клацає затвор фотоапарата, намагаючись передати кожен колір, кожну ниточку, зловити кожну посмішку та погляд.
Півгодини споглядань у об’єктив фотоапарату промайнули як одна мить і по галасливому скупченню людей стало зрозуміло, що вже ось-ось почнеться дійство.
Сором’язливо визирають дівчата крізь відчинені двері, Борис за діджейським пультом намагається дати раду апаратурі, яка час від часу верещить несамовитим голосом, Наталка бігає як курка з яйцем по майдану з колесом – коротше кажучи, починається показ…
Сказати, що це було дивовижно – не сказати нічого. Після п’яти хвилин зйомки я зрозумів, що хочу відкинути фотоапарат і просто милуватися тим розмаїттям барв, квітчастих голів та кольорів, яке сиплеться на мене звідусіль! Подружки, парубки, лайливі кумоньки – талант імпровізованих акторів просто заворожує!
Агов, режисери, та сценаристи – ось де потрібно шукати зірок своїх фільмів, ось справжні, непідробні емоції, ось той колорит, якого інколи так нам бракує! А ви, товариші кутюр’є та модельєри! Скажіть, де ви знаходите отих анорексичних “тюльок”, яким так і хочеться кинуть в тарілку кістку!
І нехай зі мною сперечаються усілякі Звєрєви – немає більшої вроди на цьому світі, як врода української дівчини у вишитій сорочці! Ось де справжня краса! Упевнений, що Армані та Габани були б неменше вражені аніж я, якби побачили щиру посмішку у вінку та намисті! Тільки природна українська врода у поєднанні із нашим традиційним одягом може заграти симфонією гармонії та краси яку не можливо повторити!
Кульмінацією дійства, стало колесо, яке прокотилося руками наче вихор життя та зуміло пройняти серце кожного!
Невже це все? Бубонів я собі під носа як старий дід, що витяг останню таблетку Ібубруфену, невже все скінчилося?! Нажаль так! Останні фото на згадку, останні посмішки моделей показу. Ой ні, відлягло – ще цілий вечір попереду – вечір гулянь на ставку, пускання вінків, казок і смачного кулішу!
Швидке згортання декорацій, збір і ось ми вже прямуємо до Купалиного пагорба. Попереду чимчикує Мирослава з Наталкою, домовляючись яку пісню зараз тягнути, я йду збоку, тримаючи колесо і мені аж не віриться що це все відбувається зі мною. Все ввижається, що зараз звідкись вибіжить Ольга Сумська, а за нею вигляне бородата мармиза режисера і він скаже «стоп, знято, всім акторам спасибі»! Але ніяких режисерів та акторів немає – все справжнє і непідробне!
Потихеньку на село спускається вечір і повітря наповнює довгоочікувана приємна прохолода, яку всі так чекали. Гору із встановленим заздалегідь Купалою потихеньку заповнює галаслива юрба і наш високий пагорб перетворюється на живого їжака, в якого замість голок стирчать чубаті, а подекуди й дещо лисуваті голови людей. Сашко Лірник закручує нову казку, раз-пораз зазиваючи до участі зніяковілих та збентежених акторів з юрби, козаки готуються до підпалювання багаття, дітлахи ганяють із надувними «автентичними» кульками по майдану, заквітчані голови дівчат та усміхнені обличчя хлопців.
І в усьому цьому відчувається якась теплота та щирість – саме те, чого нам так не вистачає в наших скомп’ютеризованих оселях та офісах!
Враження все більше наповнювали мене, лилися через край моєї свідомості та нарешті заставили знову сховати фотоапарат. Сховати – щоб насолодитися кожною краплиною, кожною миттєвістю того дива, яке називається справжнє непідробне життя.
Вечір вже повністю оволодів нашим пагорбом і, нарешті, дівчата почали співати… Щось розказувати чи писати про це – не має сенсу! Варто лише один раз почути і все стане зрозумілим! Люди кинули усі свої заняття та обступили дівчат. Їх голоси злилися разом і склалася думка, що на поляну висипали сотні, тисячі маленьких голосочків і проникли кожному прямісінько в серце!
Запах сіна, багаття під казанком борщу, дивовижний та неземний спів –все це створило незабутні та чарівний вечір, з яким так не хотілося прощатися….
Ранком, пакуючи наші речі в машину, я усвідомив що сьогодні вперше в житті я по-справжньому закохався! Закохався у це маленьке Легедзине, про існування якого я навіть не здогадувався та в цих дивовижних людей, про яких варто і треба знати усім!
Мільйони та навіть мільярди пікселів, усі об’єктиви світу не зможуть передати того, що є в цих людях – їхньої дивовижної СИЛИ ДУХУ! Сили, яку так намагалися зламати, знищити, розвіяти та випарувати так довго та завзято, морили голодом, товкли в жорнах воєн та громадянських протистоянь і який нам так дбайливо передали предки!
Ігор Гайдаєнко – закоханий у Легедзине
