Поетичний доробок Вадима Крищенка — майже півсотні книжок, на його слова створено стільки пісень, що це число небавом сягне помітки тисяча. З таким вагомим багажем дістався свого 80-річчя один з найвидатніших наших піснетворців.
Із чого почалося Вадимове захоплення поезією, звідки? Син учителів історії з Житомира, він був усякчас зігрітий їхньою ласкою й рідним словом. Чимало теплого, ліричного влила в дитяче серце бабуся Уляна, «під патронатом» якої хлопець підростав. Яких тільки казок, легенд, віршів, різних пісень не почув від неї в юні роки! Поет зізнається, що коли пише новий вірш, повсякчас відчуває, як у ньому бринять оті далекі срібні дзвіночки дитинства, неповторні рідні наспіви бабусі, батька-матері.
Пісняра відчув Андрій Малишко
Вадим Дмитрович добре пам’ятає, що вперше засвітився як поет-пісняр ще шестикласником. А згодом, захоплений віршуванням, постав перед дилемою: куди піти вчитися — в театральний чи на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка? Зупинився на другому варіанті. Серед його однокурсників були Борис Олійник, Степан Колесник, Василь Захарченко, Олекса Мусієнко, Микола Шудря, Валерій Гужва, інші нині знані літератори. Всі вони відвідували літературну студію, яку очолював тоді Юрій Мушкетик, а старостував Василь Симоненко. Випала Вадимові нагода зустрітися і з самим Андрієм Малишком, перед пісенним звершеннями якого схиляється й дотепер. Послухавши написане хлопцем із Полісся, Андрій Самійлович провидницьки сказав йому: «У ваших віршах звучить пісня».
— Музика слова, — каже ювіляр, — і справді жила десь у мені, я відчував її на дотик. Але піснярем не став ні після першої, ні після другої своєї збірки. Тільки пізніше ота музика озвалася в мені піснею. Поет у душі також несе свою мелодію. І ось коли його біоритми збігаються з композиторовими, отоді й може народитися пісня. Однією з таких стала моя й Климентія Демінчена лірична сповідь «Я до кладочки іду», яка дала дорогу до естрадного Олімпу Аллі Кудлай.
Відтоді до поета почали горнутися композитори, серед них Ігор Поклад, Ігор Білозір, Олександр Злотник, Геннадій Татарченко, Павло Дворський, Володимир Домшинський...
Із кожним новим твором Крищенко утверджувався в культурно-мистецькому світі неординарним, самобутнім майстром. Якщо характеризувати його поезію, то вона вкладається в слова «роздумлива лірика». Справді-бо, віє чимось щемно-мрійливим і вічним від таких його творів, як «До маминих очей», «Білі нарциси», «Берег любові», «Осінні яблука», «Одинокий вожак», що стали улюбленими піснями мільйонів. У цей ряд осібно лягають пісні високопатріотичні — «Поки ти, Україно, живеш», «Родина», «Молитва», «Одна-єдина», «Вставаймо, браття-українці!» і, поза сумнівом, «Кришталеві чаші». Не втримуюсь розпитати автора, як з’явилася на світ ця справжня народна перлина.
— Історія її появи й справді дещо незвичайна. У 1966 році вийшла моя друга збірка «Щирість». Там був вірш «Пісня козацького коша», який ще раніше потрапив у руки композитора-бандуриста Віктора Лісовола. Він одразу поклав слова на ноти. То був складний для митців час, тодішня ідеологічна машина повністю перекрила шлях хрущовській «відлизі». Однак того разу влада дала маху, інакше мій вірш навряд чи міг би побачити світ — адже дехто вважав його бунтарським. І справді, хіба тоді могли інакше сприйматися слова:
Наливаймо, браття,
Кришталеві чаші,
Щоб шаблі не брали,
Щоб кулі минали.
Голівоньки наші…
Щоправда, вірш вийшов без однієї строфи:
Козаку не треба
Срібла, ані злата,
Тільки б Україна
Не була катами
На хресті розп’ята!
Споріднені душами
Але вони ще до того були вписані в ноти. Спершу твір зазвучав не на весь голос, а в колі справжніх шанувальників національного. Від Лісовола мелодію підхопили Ніна Матвієнко, гурт «Гомін», Волинський народний хор, квартет «Явір». Хтось вважав пісню старокозацькою, хтось стрілецькою, вона навіть увійшла до збірника «Сто найкращих українських народних пісень». До неї додавали нові рядки і навіть цілі строфи. На всю потугу «Кришталеві чаші» задзвеніли в 1990-ті роки. Нині пісню гучно підтягували на Майданах, вона надихає воїнів АТО.
Чимало й інших творів Вадима Дмитровича вельми цікаві своєю історією. Серед таких зокрема й пісня «Молитва», приурочена до Всенародного референдуму 1 грудня 1991 року. Коли вона була готова, автори Вадим Крищенко й Геннадій Татарченко зателефонували Оксані Білозір у Львів. Почувши рядки «Дай, Боже, нам своєї сили і мужності своєї дай, щоб ми від зла оборонили себе і свій стражденний край», Оксана вигукнула «Негайно їду в Київ», хоч вдома її уваги потребувало тримісячне маля. Співачка розуміла: така пісня була потрібна Україні саме в той час.
А скільки щемливих історій міг би повідати ювіляр про творчі взаємини з Назарієм Яремчуком. Обидва митці були воістину споріднені душами. В репертуарі буковинського соловейка значилося чи не найбільше пісень, написаних на слова Вадима Дмитровича.
Особлива творча співдружність єднала поета з незабутньою Раїсою Кириченко. Його твори поклав до свого серця видатний співак Дмитро Гнатюк, 90-річчя якого збіглося в часі з ювілеєм Вадима Дмитровича.
Правду кажуть: хто співає, той подвійно молиться. Більшість пісенних творів Вадима Дмитровича — це своєрідні молитви до Бога, до України, до Матері. Вони окрилюють, просвітлюють душі людські. Читачі люблять його поезії, бо вони зіткані з добра й любові, суціль перейняті високим українським духом. Здавалося б, він досяг усього в житті і міг би спочивати на лаврах. Та кожного дня береться за перо, рядок за рядком вплітає в канву народного буття, прагнучи, аби воно було гідним нас, українців.
На завершення зустрічі ювіляр, мов на сповіді, каже:
— Інколи серце аж стискається від болю за нашу благословенну й водночас таку сторозтерзану Україну. Як же мені хочеться, аби нарешті над нами пощезло свавілля сусідів з півночі й своїх доморощених визискувачів, аби народ наш зажив життям європейців. Вірю: так воно й буде, задля того й агітую людей своїми піснями, своїм мистецтвом.
