«Нехай Україна у щасті буя –у тім нагорода і втіха моя»

(М. Старицький)

Хто не бачив веселої комедії «За двома зайцями» або не заслуховувався піснею «Ніч яка місячна»? Її автор –  вiдомий поет, драматург i театральний дiяч Михайло Старицький, 175 років від дня народження якого виповнюється  сьогодні, 14 грудня 2015 року.

Отож, народився Михайло Старицький 14 грудня 1840 р. у с. Кліщинці Золотоніського повіту (тепер Чорнобаївського району).

За церковними документами, рід Старицьких походить від полтавського протопопа Луки (XVII ст.). Більш віддалені гілки дерева роду губляться в давнині, але, за родинними переказами, «восходят к Рюриковичам».

Батько – Петро Іванович, відставний ротмістр, помер, коли хлопчикові було 8 років. Виховували маленького Михайла мати Анастасія Захарівна Лисенко та бабуня Єлизавета. Згодом мати померла, і вихованням хлопчика зайнялася сім’я дядька по матері Олександра Захаровича Лисенка,  людини широко освіченої і обдарованої. У нього була чудова бібліотека, та й сам він кохався у козацькій старовині, прекрасно грав на бандурі, знав багато дум і старовинних пісень. Він не лише дав Михайлові освіту, але й виховав у хлопчика любов до народу, інтерес до його історії та народної творчості.

Після здобуття початкової освіти  хлопчика відправили навчатися до Полтавської гімназії, яка була на той час однією з найкращих.

У 1858 році Михайло та його двоюрідний брат Микола Лисенко вступають до Харківського університету на фізико-математичний факультет.

 chobd.ck.ua

Проте, коли родина Лисенків, яка мала свій маєток у сусідньому з Кліщинцями селі Жовнино, в 1860-му році переїжджає до Києва, брати переводяться до Київського університету. Спочатку вчаться на фізико-математичному, а потім – на юридичному факультеті. Стають членами Київської (Старої) громади.

У ці роки Михайло Старицький  почав перекладати  на українську мову твори О. Пушкіна,   М. Лермонтова, М. Огарьова, І. Крилова, М. Некрасова. Одночасно захопився і сценічною діяльністю: брав участь у студентських виставах, разом з М. Лисенком створив невеликий хор, переробляв для сцени твори М. Гоголя, М. Стороженка, Я. Кухаренка.

В університеті брати знайомляться з Михайлом Драгомановим та його сестрою Ольгою, Петром Косачем, Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким, із Тадеєм Рильським, Борисом Познанським та багатьма іншими, чиє самовіддане служіння національній ідеї визначили політичний і куль­турний розвиток України у другій половині XIX-на початку XX ст.

Родичі та друзі Михайла Старицького власним коштом відкривають недільні школи та бібліотеки і працюють у них. Коли в травні 1861 року було перепоховання Т. Шевченка, київські студенти-шляхтичі Михайло Драгоманов, Петро Косач, Тадей Рильський, Микола Лисенко, Михайло Старицький упряглися в траурний повіз і Ланцюговим мостом, а потім Дніпровською набережною доправили його до церкви Різдва на Подолі.

Перепоховання Т. Шевченка, травень 1861 р. chobd.ck.ua

Насичене студентське життя вадить хворому серцю Михайла Старицького. Напровесні 1861-го року він повертається в Кліщинці і вступає у володіння батьківською спадщиною. Тоді ж молодий Старицький по-справжньому закохався. На вечорницях його вразила врода селянки Степаниди. Маючи чесні наміри, він пішов до неї додому та попросив у батька дозволу про зустріч. Місячної зоряної ночі під вербами біля Сули Михайло очікував красуню, і думки ткали поезію:

«Ніч яка, Господи, місячна, ясная, зоряна,

Видно, хоч голки збирай.

Вийди коханая, працею зморена,

Хоч на хвилиночку в гай...».

Софія Лисенко chobd.ck.ua

Він дочекався дівчини, розмова відбулася, але Степанида виявилася зарученою. Його серце не витримало, парубок зліг. Виходила його кароока Софійка, сестра Миколи Лисенка. Дівча давно було закоханим у троюрідного брата і зробило усе, щоб спалахнуло взаємне кохання. Незважаючи на невдоволення сім’ї (закохані навіть хотіли втекти, якщо їм заборонять бути разом), в 1862 році вони одружилися. Весілля було скромним. Молодим довелося вмовляти сільського священика, щоб він їх повінчав, оскільки наречена була 14-літньою дівчиною. Шлюб виявився міцним, щасливим і багатим на дітей.

* Детальніше про це можна дізнатися у ВІДЕО (1 серія і 2 серія)

У 1864 році М. Старицький повернувся до Києва. А вже в січні 1869 року Михайло Старицький продав свій маєток у Кліщинцях і перебрався на Поділля. Спочатку це було село Садова Могилівського повіту, потім – село Кордишівка Брацлавського повіту, згодом – місто Могилів-Подільський, і врешті – село Карпівка Могилів-Подільського повіту.

Працював багато: писав поезії, драми.

Повернення до України Миколи Лисенка після навчання в Лейпцізькій консерваторії та загальне пожвавлення громадського життя все ж змушують М. Старицького в 1871 році знову переїхати до Києва.

Він захоплено віддається літературній і громадсько-культурницькій діяльності, робить перші перекладацькі спроби, публікує перші власні вірші (під псевдонімом Гетьманець) у львівських виданнях «Правда» і «Нива».

У цей час активізується діяльність Старої громади, активним учасником якої був і М. Старицький.

Незважаючи на цензурні заборони, у перекладах М. Старицького виходять українською мовою «Казки Андерсена» (1873), «Байки Крилова» (1874), «Пісня про купця Калашникова» М.Ю. Лєрмонтова (1876). Результатом подорожі М. Старицького на Балкани стають«Сербські народні думи та пісні» (1876).

Разом із М. Лисенком і родиною Ліндфорсів М. Старицький береться за організацію першого аматорського гуртка, силами якого поставлено спочатку їхню першу оперету «Чорноморці», а у 1874 році – оперету «Різдвяна ніч», від прем'єри якої починається відлік історії українського театру, зокрема оперного.

Тим часом Емським указом 1876 року було підтверджено в більш категоричній формі заборону перекладати і друкувати твори українською мовою і ставити на сцені українські п'єси. Проте репресії викликають у відповідь бурхливий потік літературних і драматичних українських творів.  М. Старицький перекладає шекспірівського «Гамлета» (1876 р.), ставить фрагмети з нього у домашній виставі і сам грає Гамлета.

Київський генерал-губернатор заборонив трупі корифеїв (так незабаром їх почали називати) виступати на території свого генерал-губернаторства, тобто у Київській, Волинській, Кам'янець-Подільській, Полтавсь­кій і Чернігівській губерніях. Та молодий український театр дуже швидко набуває величезної популярності не лише на Україні, а і в Росії, Молда­вії,  Польщі – скрізь, куди виїжджає на гастролі.

Заборонено було і діяльність громад, що нібито сприяли поширенню сепаратистських поглядів. Поча­лись переслідування керівників Громади.  Під тиском імперської влади М. Старицький змушений був у 1878 році емігрувати на деякий час за кордон. Повернувся в Україну в 1880 році й знову розгорнув видавничу і театральну діяльність.

 chobd.ck.ua

На початку 80-х років М. Старицький добивається відкриття літературно-художнього журналу. Вихід альманаху «Рада» (перше видання – у 1883 р., друге – 1884 р.), за виразом І. Франка, був «...мов перший весняний грім по довгих місяцях морозу, сльоти і занепаду».

Зустріч у Києві на початку 80-х років М. Старицького та М. Лисенка з організаторами Єлисаветградського аматорського гуртка М. Кропивницьким та М. Садовським поклала початок першій українській професійній трупі під керівництвом М. Старицького. До неї ввійшли М. Заньковецька, М. Кропивницький, М. Садовський, П.Саксаганський,     І.  Карпенко-Карий,  М. Садовська-Барліотті та інші.

Незабаром трупа розділилася на два колективи, один із яких очолив М. Кропивницький, а другий – переважно молодь – М. Старицький.

Розуміючи, що сцена – «могутній орудок до розвиття самопізнання народного», Михайло Старицький, відмовившись від мрій про артистичну кар'єру, не лише віддає театральній справі свій талант режисера і театрального педагога та організаторську енергію, але й підпорядковує їй життя всієї родини.

Продавши маєток у Карпівці, всі свої статки він віддає на театр: створює прекрасні декорації, костюми і реквізит, набирає досить великий хор і оркестр, поліпшує умови життя всіх працівників. Артистам щойно виниклого українського театру було встановлено гонорари за розцінками імператорських труп. Постійно дбає М. Старицький і про розширення та поглиблення репертуару, намагаючись ставити перш за все високохудожні п'єси. Значну частину репертуару складають твори самого М. Старицького, М. Кропивницького та І. Тобілевича.

М. Старицький і М. Кропивницький, сhobd.ck.ua

Музику до багатьох вистав пише Микола Лисенко, він же працює з хором та оркестром, допомагає акторам вдосконалюватись у виконанні вокальних фрагментів ролей.

Фото родини Лисенків – Старицьких. Зліва направо сидять: Ольга Антонівна Липська, Михайло Петрович Старицький, Ольга Єреміївна Лисенко, Віталій Романович Лисенко, Софія Віталіївна Старицька; стоять Андрій Віталієвич та Микола Віталієвич Лисенки (близько 1880-го р.).

Та все це мало і зворотній бік – постійні сутички з цензурою і властями, безкінечні переїзди, робота в непристосованих приміщеннях  постійна плинність виконавського складу, суперечки з акторами через розподіл ролей та гонорари. Роками Старицький лише уривками бачив дружину та дітей, родинний добробут було підірвано: старші дочки з юності самі мусили заробляти на життя, ще й допомагаючи батькові в театральних і літературних справах.

У 1893 р. М. Старицький через  серйозну хворобу серця залишає трупу і цілком віддається літературній творчості. Дедалі більше допомагає батькові в літературній роботі дочка Людмила. В майбутньому вона напише докладні мемуари «Двадцять п'ять років українського театру (Спогади та думки)».

В останні роки життя М.Старицький керує драматичним гуртком Київського літературно-артистичного товариства, продовжує літературну, видавничу діяльність.

Життя його затьмарює і шалене цькування за введення в українську мову неологізмів («мрія», «байдужість», «нестяма», «страдниця» та багато ін.), за публікацію частини творів російською мовою в російській періодиці, за «плагіат» – використання для своїх найпопулярніших творів сюжетів п'єс інших авторів («Циганка Аза», «За двома зайцями» та ін.).

На захист М. Старицького виступили видатні діячі культури, письменники і вчені – І. Франко, 0. Потебня, Д. Багалій, М. Сумцов.

У 1903 році разом з групою українських письменників бере участь у відкритті пам’ятника І. Котляревському в Полтаві.

 chobd.ck.ua

Цього ж року М. Старицький почав готувати  видання альманаху «Нова рада», але вже не зміг цей намір завершити. Життя М. Старицького обірвалося 27 квітня 1904 року.

Він похований у Києві на Байковому кладовищі.

Микола Віталійович Лисенко сказав, прощаючись із побратимом: «Хоч ти тілом мертвий, так заслуги твої невмирущі. Те діло, якому ти чес­но служив, росте, і ти немало втішився б, коли б побачив, як несла тебе на своїх раменах оця молодь, що віддала шану твоїм думкам і твоїй пра­ці і що понесе і в життя віру в те діло, якому служив і віддав сили й ти, брате Михайле».

Творчий доробок

У доробку Михайла Старицького – поетичні твори, роман-хроніка «Богдан Хмельницький», історичні романи «Руїна», «Останні орли», «Розбій­ник Кармалюк», повісті, оповідання, понад 200 перекладів з російської та європейських літератур.

Вершиною його творчості є твори для театру: це ліб­рето опер М.В. Лисенка «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Чорноморці», «Тарас Бульба»; інсценізації «За двома зайцями» – на сюжет маловідомої п'єси І. Нечуя-Левицького «На Кожум'яках», «Зимовий вечір» – за оповіданням Е. Ожешко, «Циганка Аза» –  за повістю Ю. Крашевського «Хатина за селом» та ін.; оригінальні п'єси «Не судилось», «У темряві», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Богдан Хмельницький», «Маруся Богуславка», «Оборона Буші», «Остання ніч», «Талан»(перша п'єса про українських акторів) та інші, які становлять золотий фонд української драматургії.

Діти й онуки

Діти Михайла Старицького продовжили справу батька і знайшли своє покликання в різних галузях, пов’язаних із театральною і літературною діяльністю.

Найстарша донька драматурга Марія Старицька (1865—1930) була талановитим театральним педагогом та, маючи професійну акторську освіту, стала першою жінкою в Україні, яка здобула звання заслуженого професора й заслуженої артистки. У1885 році розпочала акторську кар’єру у трупі батька. 1894 року закінчила студію акторської майстерності О.Ф. Федотова. Працювала в театрах Санкт-Петербургаі Москви, українських трупах І. Найди,  М. Садовського. З 1899 року викладала в музично-драматичній школі М.К. Лісневич-Носової, з 1904 по 1918 рік – у музично-драматичній школі М.В. Лисенка (1904—1918), потім – у Музично-драматичному інституті ім. М.В. Лисенка.

З 1917 по 1919 рік – голова Театрального відділу при Генеральному секретаріаті освіти (з 1918 року – Міністерство освіти УНР). Найвідоміші ролі – Анна Петрівна («Не судилось»), Ганна («Богдан Хмельницький» М.П. Старицького), Кабаниха («Гроза» М. Островського).

Друга донька Михайла Старицького – Людмила Старицька-Черняхівська (1868—1941) – визначна письменниця та надзвичайно активний суспільний діяч. Одна з організаторів і активна учасниця «Плеяди», з 1908 року – член президії Товариства українських поступовців, з 1912 року – голова київського українського клубу «Родина», 1917 року була обрана до Української Центральної Ради, того ж року призначена головою педагогічної секції Театрального відділу при Генеральному секретаріаті освіти. До історії української літератури Л.М. Старицька-Черняхівська увійшла як драматург («Сафо», «Милость Божа», «Апій Клавдій», «Крила», «Іван Мазепа»), прозаїк («Діамантовий перстень», «Мрія»), поетка, перекладачка, мемуаристка (спогади про Лесю Українку, В. Самійленка, М. Старицького), лібретист (лібрето до опер «Ноктюрн» і «Енеїда» М. Лисенка).

Оксана Старицька (Стешенко) (1875—1942) – наймолодша донька письменника і дру­жина визначного українського громадського діяча і літератора Івана Матвійовича Стешенка, займала активну громадську позицію, крім того, писала багато творів для дітей. Брала участь у роботі Літературно-артистичного товариства та Київського українського клубу (з 1912 року – клуб «Родина»). З 1917 року працювала в Департаменті позашкільної освіти Генерального секретаріату освіти.

Син Юрій, за фахом юрист, співпрацював із Центральною Радою та опікувався проблемами біженців. По закінченні юридичного факультету Імператорського університету Св. Володимира працював у Київській судовій палаті, деякий час очолював філію Київської Просвіти. У грудні 1917 року за розпорядженням В. Винниченка був призначений директором Біженецького департаменту при Міністерстві внутрішніх справ УНР, навесні 1919 року залишив посаду і переїхав до м. Сочі, де в його дружини Варвари Савич був невеличкий маєток. Наприкінці 20-х років зазнав переслідувань через аристократичне походження. Прагнучи врятуватися від арешту, 1930 року виїхав до м. Сухумі. З того часу про долю Ю.М. Старицького невідомо, помер у період між 1936 і 1938 роками.

Онуки Михайла Старицького теж зробили свій значний внесок у розвиток української культури.

Дочка Людмили Михайлівни та видатного вченого-гістолога О.Г. Черняхівського  Вероніка (1900—1938) – прекрасна поетеса і перекладачка. Закінчила ІІ українську гімназію ім. Кирило-Мефодіївського братства, Інститут народного господарства (ф-т міжнародних відносин). Входила до літературних об’єднань «Аспис» та «Гроно». Серед найвідоміших перекладів – твори Дж. Лондона, Е. Золя, Ч. Діккенса, Стендаля, Гі де Мопассана. У 1929 році заарештована у зв’язку з процесом Спілки визволення України (СВУ). 1938 року вдруге заарештована за звинуваченням у шпигунстві на користь Німеччини і  22 вересня  1938 року розстріляна за постановою Особливої трійки при Київському облуправлінні НКВС УРСР.

На засланні закінчилося і життя Ярослава Стешенка (1904—1939) – відомого українського бібліографа, сина Оксани Михайлівни й Івана Матвійовича.

З 1923 році Ярослав працював в Українському науково-дослідному інституті книгознавства в Києві, згодом – на посаді секретаря журналу «Бібліологічні вісті». Склав «Бібліографічній покажчик книг українською мовою, надрукованих на території колішньої Російської імперії протягом 1798—1916 років» (капітальна праця – чотири тисячі назв), бібліографію книг і статей про українське мистецтво та бібліографію видань для дітей. У галузі мистецтвознавства відома монографія Ярослава Стешенка про творчість Георгія Нарбута.

Молодий бібліограф став би визначним фахівцем, якби не більшовицький режим. Вперше він був арештований в 1929-му році, вдруге – 1933-му в Харкові, де в той час працював у Книжковій палаті, засланий до Казахстану, а потім у 1936-му році – в Уральськ, де мав відбувати п'ять років концтаборів. Хтось із політв'язнів згадував про перебування Я. Стешенка в бухті Нагаєва в 1939 році – це була остання звістка про Ярослава Івановича.

Остання з роду Старицьких – Ірина Іванівна Стешенко (1898–1987) – актриса те­атру «Березіль», відома перекладачка, публіцистка і нескорена українська патріотка, попри всі бурі, що переслідували родину Старицьких, зберегла унікальний багатотисячний родинний архів і подарувала його Україні.

За матеріалами Черкаської обласної бібліотеки для дітей