chrome firefox opera safari iexplorer

141 рік тому народився Сергій Єфремов — «адепт української ідеї»

06 жовтня 2017 о 11:45

Сьогодні 141 рік від дня народження Сергія Олександровича Єфремова (1876—1939), видатного українського політика-демократа, непересічного публіциста, письменника, історика літератури, основоположника української журналістики.

Він входив до київської Громади, обстоюючи переважно неонародницькі ідеї; був активним діячем Центральної Ради. Брав участь у розробці концепції української державності, національної освіти і культури. Чимало зробив для розширення історико-літературних досліджень, у справі публікації джерелознавчих матеріалів з історії української літератури.

Своє життя він присвятив українському питанню, сподіваючись реанімувати свідомість народу, який “ім'я навіть своє втратив у безупинній боротьбі за національну індивідуальність: зробився нацією без прізвища, нацією “просто людей”, ще гірше – “нацією дядьків”...”, вдаючись до різних підходів: як політичного (пропагував ліберальні ідеї освіченої нації), так і  “книжного”, літературного (серед його праць – тритомна антологія української літератури ХІХ століття.

Найбільш знаним ім'я Сергія Єфремова є в контексті української революції 1917—1921 років. З утворенням Української Центральної Ради він разом з Володимиром Винниченком стає заступником її голови, Михайла Грушевського, є членом Малої Ради, а ще – одним з авторів Першого Універсалу. У створеному в червні 1917 року першому українському уряді, Генеральному Секретаріаті, обіймає посаду генерального секретаря міжнаціональних справ. Саме йому належить ідея назви Української Народної республіки, через що його нарекли “хрещеним батьком УНР”.

Слово, яке найбільш пасує до образу Єфремова-політика і в загальних рисах пояснює його позицію – безкомпромісність. У січні 1917 року він від імені ТУП пише листа президенту США Вудро Вільсону, виражаючи підтримку його плану завершення війни, який давав надію Україні на свободу самовизначення.

1918 року він не підтримав уряд гетьмана Скоропадського і увійшов до антигетьманського союзу, очоленого Ніковським). Його відверта неприхильність до більшовицької влади і тих, хто зрадив національну ідею заради червоної (згадаймо хоча б відкритий “Лист без конверта” до Юрія Коцюбинського) стала приводом до його арештів (амністований завдяки сприянню А.Кримського).

Від роботи в УЦР став поступово віддалятися наприкінці 1918 року, пояснюючи це початком в ній боротьби за міністерські портфелі, а не за вибір політичного курсу”. А згодом і взагалі відійшов від політичної праці та присвятив себе науковій діяльності.

1919 року він очолює комісію з видання творів українських класиків літератури й науки, а 1922 році стає віце-президентом Всеукраїнської академії наук. 1924 року виходить magnum opus Єфремова-теоретика літератури “Історія українського письменства”, де історію літератури автор розглядає як історію ідей.

Його власні літературні схильності за стилем можна віднести до дещо застарілого на той час неонародництва: він критично ставиться до мистецьких віянь із Заходу (про це пише в 1902 року в статті “У пошуках нової краси”). Його аналітичні матеріали регулярно з'являлися на шпальтах “Киевской старины”, “Записок НТШ”, “Нової Ради”, “Літературного вісника”.

1929 року 254 томи «справи» Спілки визволення України, за участь в якій він був безпідставно притягнений до відповідальності та засуджений на 10 років тюремного ув'язнення, поставили крапку на суспільній діяльності Сергія Олександровича.

Загинув у березні 1939-го у сталінських таборах.

За матеріалами газети «День» та Укрінформу