chrome firefox opera safari iexplorer

14 листопада – 105 років від дня народження Андрія Малишка

14 листопада 2017 о 09:08
pisni.org.ua

Рідний брат Андрія Малишка, Петро, 1928 року розстріляний як бандит і грабіжник. Мати пішла пішки з Обухова до Києва, колінкувати перед «всеукраїнським старостою» Г.Петровським, аби вимолити синові життя. Проте марно. Петро грабував винятково більшовицьких начальників і вождиків, а простих людей не чіпав, тож провина його не підлягала пробаченню...

Братова історія була для Андрія «плямою в біографії», котра, можливо, і змушувала його догоджати владі. А водночас – болем, який довіку оселився у його пам’яті разом з тугою та любов’ю. Одного разу за чаркою сказав: «Якби я писав вірші, як Петро, – ціни б мені не було»…

Восени 1944-го, після другої окупації Галичини, майор А.Малишко брав участь у великій агітаційній поїздці теренами. На той час УПА, спливаючи кров’ю, продовжувала чинити опір окупантам. Малишко закликав:

Покайтесь, поки ще не пізно,
До нас виходьте із лісів
До ваших сестер і братів.
Вас кличе зоряна Вітчизна
Своїх обдурених синів…
… Ідіть до нас, покиньте схрони,
Вас кличе Армія Червона.

Перша Малишкова поїздка до Галичини відбулася у складі «визволителів». Про це в книзі «Магістралями слова» (Київ, 1977р.) Дмитро Павличко напише: «…Так було в 1939 p., коли він (Малишко, — О.Б.), беручи участь у визвольному поході Червоної Армії в Галичину, писав «Листи червоноармійця Опанаса Байди» і оспівував не «чічки» й «смерічки», як це робили деякі поети після нього, а болі галицького бідняцтва, історичну справедливість возз'єднання українських земель».

Оди Сталіну і радянській владі, таврування «буржуазних націоналістів»… Членство у ВКП(б)-КПРС, поспіль два скликання Верховної Ради УРСР, Сталінська (двічі) Державна СРСР іі Шевченківська премії…

На самісінькому денці душі – Україна. Вона проривалася назовні у найнесподіваніші моменти життя.

В січні 1965 р. Малишко виголосив прощальне слово на похороні Сосюри. «Холодно тобі зараз, поете? І сніг над тобою іде дуже холодний. Над твоєю труною, у цей холодний зимовий день, ми клянемось, що будемо любити свою мову, свій кароокий народ, як ти заповідав у своєму вірші «Любіть Україну!»… І хай дурість кретинів і невігласів, прелатів і єзуїтів, яка вкоротила тобі життя після написання цього вірша, зів’яне над могилою великого українського поета…». Його шарпали за рукав, вимкнули мікрофон, але він договорив, і ті, хто хотіли чути – почули. Промову вперше надрукували мало не за 40 років потому.

Малишко ні на кого не доносив, нікого не зраджував і не підставляв. Його лірику й пісні любили. А невсипуще око НКВС- ГДБ так і не «вистрілило» у двічі сталінського лавреата, хоча приводи він давав не раз…

Від душевного зламу, невтомних сумнівів і людського забуття Малишка врятувала Музика, яка одного разу привела до нього простого хлопця з Полтавщини – Платона Майбороду, і той став братом його серця. Музика обійнялася з віршами , пісня полинула у Безсмертя…

Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині,
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені…

Малишкова донька якось розповідала, що батько написав слова цієї пісні на коробку з-під цигарок, а Майборода тут-таки підсів до рояля й за кілька хвилин награв музику. Малишко відвернувся до вікна і заплакав…

А Київ уже кружляв у своєму вальсі:
Знову цвітуть каштани, |
Хвиля дніпровська б'є.
Молодість мила, — ти щастя моє.

І навшпиньки зводилося світле осіннє кохання:

Цвітуть осінні тихі небеса,
Де ти стоїш блакитна, мов роса.
В очах засмуток темний, мов ожина, —
Моя кохана, мріялось, дружина.
Як сон далекий, видиво майне…
Хоч не забудь, а згадуй ти мене.

І менші, старші та зовсім дорослі співали цієї, любої зі шкільних років:

Сонечко встає і шумить трава.
Бачу стежку, де проходиш ти, рідна ти.
Вчителько моя, зоре світова,
Звідки виглядати, де тебе знайти?

…У 1958-му прийшла Та Сама Пісня. Вона відтоді тримала його в житті. Після її появи вже йому було не страшно ні жити, ні вмирати. З неї перед цілим світом постав образ його Мами…

Рідна мати моя, ти ночей недоспала
I водила мене у поля край села,
І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,
І рушник вишиваний на щастя дала…
В лікарні, за вісім днів до смерті, він написав «Стежину»:
Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краю,
Одним одна біля воріт.

Найрідніший друг Платон Майборода, плачучи вголос, писав до віршів музику:

Де ти, моя стежино,
Де ти, моя стежино?
Ота стежина в ріднім краї,
Одним-одна, одним-одна біля воріт…

П. Майборода, А. Малишко «Пісня про рушник»

П. Майборона, А. Малишко «Пісня про вчительку»

Андрій Самийлович Малишко народився 14 листопада 1912 року в Обухові на Київщині, в родині сільського кожум’яки, й помер 17 лютого 1970-го у Києві від одночасних інфаркту та інсульту…

Зовсім маленьким переінакшив слова народної пісні: «Чорний ворон опівночі Не клює козацькі очі» (замість «виклює козацькі очі») — до кінця днів залишився милосердним і великодушним.

Коли трохи підріс, підміняв бубнаря, а то й гармоніста, на весіллях. А як удвох із братом Василем заводили пісню, все довкруж завмирало.

Любив свою численну рідню (у тата з мамою було аж одинадцятеро дітей).

Невимовно ніжно любив маму, Ївгу Остапівну, чи не найбільше з-поміж усіх поетів написав віршів для неї й про неї.

Тричі був одружений, у першому шлюбі мав доньку.

Окрім братів Платона та Георгія Майбород, близько дружив із М.Рильським та О.Вишнею, яких тоді всіляко ганили за те, що ті під час війни «відсиджувалися в тилу» — тобто в радянських таборах.

Влітку 1951 р., коли на пленумі Спілки письменників чотири дні поспіль розпинали Сосюру за вірш «Любіть Україну», Малишко долучився й собі до осуду поетових «петлюрівських збочень», але було це непереконливо, мляво, вимучено, що дуже роздратувало «кураторів» з Володимирської. А він карався, аж поки не покаявся через 14 літ, на Сосюриному похороні – прилюдно затаврувавши тих, хто мучив «націоналіста» Сосюру.

Вперше для всього світу Малишкова «Пісня про рушник» пролунала на радіо «Голос Америки» з уст Квітки Цісик.

Ховати Малишка прийшов заледве не увесь Київ. У низькому холодному небі тріпотів «Рушник», підхоплений тисячами людських голосів.

Олена Бондаренко

26 лютого

Інші дати
Народився Георгій Нарбут
(1886, с.Нарбутівка Сумська область - 1920) – визначний український художник-графік. Автор славнозвісної ілюстрації до «Енеїди», графічної серії «Українська абетка», ескізів українських грошових знаків, цінних паперів, поштових марок, військових мундирів Української армії, нової української геральдики.
«Цю романтичну любов до українського минулого було ясно помітно і у Георгія Івановича: нею віяло і від усієї його лагідної постаті в українськім жупані, підперезанім слуцьким поясом, і від його творів, як, наприклад, прекрасний «Еней», як проекти форми одежі для урядовців, оздоби книжок і т. ін.» (Данило Щербаківський)
Розгорнути
Народився Микола Тимків
(1909, м. Косів - 1985), народний майстер. Автор понад 1200 творів декоративно-прикладного мистецтва, серед яких декоративні тарілки, скриньки, меблі тощо, зроблені плоскорізьбою, інкрустацією й інтарсією.
Розгорнути